Розділ 136

Поки всі були захоплені Сіоном, що завершив линяння, — предок скористався цією миттю й заволодів тілом Ділана Демоса.

Те, що Ділан був поранений, — виявилось навіть на руку.

Ослаблене тіло було легшою здобиччю.

Не можна, ні!

Проковтнувши душу Ділана Демоса, що відчайдушно чинила опір розчиненню, предок із рипінням підвів нове тіло.

Злиття іще не завершилось — суглоби рухались нерівно. Та це не мало значення.

Вбити цю прокляту дівку, яка зруйнувала всі плани, — для цього вистачить і такого тіла.

Помри.

Чоловік у тілі Ділана стиснув меч і дивним, розхитаним кроком кинувся до Клої.

Помри, Клої Ліандер!

Клинок уже майже торкнувся її шиї — і в ту мить:

— Аааа!

Сіон Демос, якому після линяння тіло ще не повернулось до норми, піднявся з нелюдською силою й заступив йому шлях.

— Що, що таке!

Клої обернулась — і побачила: все вже скінчилось.

Сіон вбив меч Абіґейл у плече того, хто заволодів тілом Ділана Демоса, — і зневажливо промовив:

— До останнього бруд. Ще й у цій ситуації заліз у шкіру мого батька.

— Щ-що за «шкіра»?

— Ти не знав? Предок Демосів виживав усі ці роки, переходячи з тіла в тіло. І те, що він чекав тут, поки я завершу линяння, — теж заради того, щоб заволодіти моїм тілом.

— ...Він міг міняти тіла? Те, що він цілився на тебе — я знала, але не здогадувалась, що з такої причини. Але як ти про це дізнався?

— Чув. Звідти, зсередини оболонки.

— Уух!

Сіон провернув клинок у плечі предка — і продовжив, звертаючись до Клої:

— Час від часу я приходив до тями — і крізь звуки дізнавався. Зрозумів, яким підлим є цей суб'єкт.

Предок відчув глибоке приниження від погляду Сіона — погляду, яким дивляться на черв'яка.

Та він не випускав надію до останнього.

Ще не все. Має бути вихід.

Хижо обвів поглядом кімнату в пошуках когось, на кого можна накласти навіювання, — когось, чиї очі можна зловити. Та всі тримали голови напівопущеними. Він вилаявся подумки.

До того ж нове тіло ще не злилось із ним повністю — він не міг нормально задіяти свою здатність.

Тоді...

Блукаючи поглядом у пошуках слабкого місця, він зупинився на Клої Ліандер — прихованій за спиною Луціана.

Сім'я. Звичайні люди надто дорожать сім'єю. Аж до того, що встромляють меч собі в живіт заради неї.

Значить, і Сіон Демос, такий жорстокий до мене, — побачивши цю оболонку, хоч раз, але втратить холоднокровність?

Придумавши метод, гідний власної репутації підлого, предок спробував скривити куточки губ у якомога сумнішу посмішку:

— Си... сину.

— Помри.

— Аааа!

Та думка, що всі люди дорожать сім'єю, — виявилась помилковою.

Клинок грубо вирвали з плеча. І за мить загнали в місце куди серйозніше.

— Кхе, кхе...

— Іще живучий. Змії, мабуть, саме такі — шкіра аж надто міцна.

Сіон збирався поставити крапку — і тут двері різко розлетілись.

— Вибачте. Але підозрілі звуки не вщухають... Г-голово роду?

У кімнату ввірвались лицарі Демосів з виразом жаху на обличчях.

— Ось незручно.

Сіон подивився на лицарів, які стояли, не вірячи своїм очам, — і з жалем смикнув клинок.

Разом із бризками крові тіло Ділана Демоса обм'якло й повалилось на підлогу — як лялька з обірваними нитками.

— Ц-це що таке...! Молодий пан! Невже це молодий пан зробив...!

— Так.

На лицарів, що дивились на нього з відкритими ротами, Сіон відповів спокійно:

— Я голий.

Луціан збілів і поспішно підірвав димову пастку.

От чорт, знову тільки я нічого не побачила.

Поки Клої непомітно жалкувала про це, повітря в кімнаті — де й без того лишались залишки диму — швидко знову стало непроглядним.

Під кашель лицарів Луціан блискавично накинув на Сіона рясу й квапливо сказав:

— Тікаємо.

— А з лицарями не будемо розбиратись?

— Зараз у нас не вистачить сил на відкриту сутичку з Демосами. Спершу з'єднаємось зі своїми.

Сіон кивнув і відчинив найближче вікно.

— Перша йди, Клої.

Вже збираючись рушати на слова Сіона, Клої раптово обернулась і глянула на Абіґейл Демос.

Та стояла і байдуже дивилась кудись у задимлену підлогу. Саме на те місце, де лежав Ділан Демос — її чоловік.

— Ходімо з нами. Абіґейл.

Клої простягнула руку й узяла холодну долоню Абіґейл.

Та розгублено дозволила себе вести. Услід за ними рушили Сіон і Луціан.

Луціан вийшов останнім — і зачинив вікно зовні, щоб не можна було відстежити шлях. Коли всі спустились на перший поверх —

— Перш за все перевіряйте стан голови роду!

Лицарі нарешті отямились, проганяючи дим.

— Кхе-кхе, і не давайте вбивці й загарбникам покинути замок! Швидше!

Та поки вони кричали — ті вже були далеко.

* * *

— Луціан! Клої!

Мабуть, лазутники, що вирвались раніше, вже передали звістку — група Клої зустріла решту сил іще до того, як добралась до умовленого лісу поблизу.

— Що сталося. Я вже хотів іти до замку... Луціан, а хто це за тобою?

Меліса, що радісно вигукувала імена своїх, одразу нахмурилась і прискіпливо поглянула на тих, хто йшов позаду.

— Хто це ще, що торкається спини нашої Клої... Стривай. Сі... Сіон?

Від здивованого вигуку Меліси Сіон прибрав руку зі спини Клої й відповів трохи нижчим голосом:

— Давно не бачились, леді Ліандер.

На ці слова Блейк і Іан, які щойно грізно вдивлялись у незнайомця, — захлопали очима.

— Ні, це справді Сіон? Сіон, линяння пройшло вдало?

— Зараченята, коли ж ти так виріс!

Блейк і Іан швидко зіскочили з коней і кинулись до хлопця, якого давно не бачили.

— Вже й «малим» не назвеш — ну і чоловік вийшов!

— Зростом, мабуть, уже з мене. Ні, все-таки трохи менший. Так чи ні?

Вони щиро раділи — пригладжували Сіону волосся, хлопали по плечу.

— Повернувся, Сіон.

Меліса теж зійшла з коня й долучилась до галасливого привітання.

— Ласкаво просимо назад. Боже. Виріс навіть краще, ніж я чекала.

Від жартівливих слів Меліси Сіон зніяковіло всміхнувся:

— Дякую.

— Бач цього зухвальця — на свій же комплімент одразу киває!

— До речі, Сіон, чого ти без штанів? Чому тільки в рясі?

— Правда. Якось дивно. Позичимо в когось, щоб він міг одягнутись?

Сім'я, що давно не бачила Сіона, — радісно шуміла, не ховаючи захвату.

Клої дивилась на це на крок позаду — з теплом у серці. І раптом скосила погляд на матір Сіона.

— ...

Абіґейл дивилась на все це з непроникним виразом.

Але навіть за тим холодним обличчям Клої прочитала.

Що десь у глибині душі та відчуває полегшення. Що щиро вдячна — за те, що Сіон виріс у Ліандерів.

Що ця людина... через навіювання ще чого позбулась?

Знову ненароком побачивши в ній тата, Клої обережно підійшла й промовила:

— Абіґейл, якщо вам нікуди йти — можете з нами...

Та договорити вона не встигла.

Абіґейл різко закашлялась — і з рота хлинула жменя крові.

Від цього страшного видовища Клої заклякла.