Розділ 138

***

— Що ж, бувай.

Клої помахала рукою на прощання Сіонові, що озброєний сидів верхи на коні.

— Бережи себе.

Від цих слів Сіон довго мовчки дивився на неї — ніби намагаючись якомога міцніше запам'ятати її вигляд, — а тоді повільно кивнув.

— Та.

Цим тихим привітанням усе й закінчилось. Без жодного «залишайся», без жодного «скоро повернусь» — Сіон зробив останній уклін і відвернувся.

Клої ще деякий час дивилась услід Сіонові й Абіґейл, що ставали дедалі меншими, — і зітхнула, обертаючись.

— Хм, Клої. Послухай.

Саме тоді, коли Клої з похнюпленим виглядом залізла на коня, Блейк тихенько наблизився до неї й завів розмову:

— Чоловік — це не лише обличчя.

— ......А що ж тоді?

— М'язи.

Блейк гордо випнув свої пружні груди й рішуче мовив:

— М'язи — це найголовніше. Хіба можна довірити захист своєї жінки якомусь хлюпику?!

На слова дядька Клої мовчки розвернула коня і поїхала геть.

— Клої, слухай дядька! Чоловік — це не лише обличчя!

— Замовч, дядьку.

— І ще — не хотів обговорювати за спиною, але, Сіон-бо. Виріс, нічого не скажеш, але хіба не дивно, що він ходить без штанів? Я ще жодного разу не бачив, щоб той, хто ходить без штанів, виявився нормальною людиною!

Клої легко проігнорувала дядька, що цокотів за нею, мов горобець, і попрямувала до тата, який готувався активувати телепортаційний магічний камінь.

Але Клої не знала.

— Клої, Клої! Слухай дядька! Чоловік — це груди! Груди важливі!

Що, на відміну від дядька, який так відверто намагався конкурувати із Сіоном, є родичі, що стискали очі трикутником лише подумки.

— Тату, дядьку Іане. Їдемо.

— ............ Гаразд.

Два чоловіки з надзвичайно кислими обличчями відповіли на слова Клої й активували телепортаційні магічні камені.

Те, що Луціан та Іан таємно підтримували Блейка, Клої так і не дізналась.

***

— Швидше, швидше кличте лікаря! Він ще дихає!

Тьху. Тіньовий владика, що заволодів тілом Ділана Демоса, відхаркав яскраво-червону кров і витріщився в високу стелю.

Він протримався аж п'ятсот років. Ці довгі-довгі роки були для нього не завжди легкими й не завжди радісними.

Часами хотілось здатись. Часами дуже хотілось жити, як звичайний зооморф.

Але навіть попри все це він наполегливо тримався — з однієї причини.

Лише підвладний йому світ, лише досконале суспільство під його управлінням могло б функціонувати як справжній лад.

До кінця нерозумні, людино.

Тіньовий владика ще раз відхаркав кров, шкодуючи недосконалих істот, що так і не зможуть жити під його владою.

Якби я став вашим господарем — тоді ви, безумовно, жили б як набагато корисніші істоти...

Він сумно дивився на вогник свого життя, що гас, — і раптом.

— Тут, тут і юна леді Джоанна! Схоже, вона теж отримала поранення від тих негідників!

До вух тіньового владики долинув крик слуги, що звучав зовсім поряд.

Джоанна Демос — ще один представник прямої лінії роду Демосів.

Щойно він пригадав цей факт — примружені очі тіньового владики раптово широко відкрились.

Закривавлені губи Ділана Демоса розтяглись — химерно довго.

Як і слід було чекати — світ усе ще хотів, щоб він став його господарем.

***

Як і передбачав Сіон, рід Демосів оголосив, що Сіон Демос убив главу роду змій і свого батька — Ділана Демоса — і втік.

Ґревіси висловили з цього приводу велике обурення й заявили, що докладуть усіх зусиль, аби допомогти спіймати зрадника.

Однак було й інше оголошення, якого вони не передбачили: порожнє місце глави роду Демосів посіла Джоанна Демос.

Те, що відібрали у Змієвого роду, — це право вирішувати питання спадкування, а не право призначати главу роду. Відтак Аруси та Ліандери не мали законних підстав перешкодити Джоанні Демос зайняти місце глави.

— Це він.

Блейк, що повернувся з континентальної ради, скликаної у зв'язку з призначенням нового глави, заявив із похмурим виглядом:

— Певен, що ця істота вселилась у тіло Джоанни Демос.

— Хотів би заперечити, але не можу не погодитись із Блейком.

Така ж була й думка Іана, що їздив разом на континентальну раду.

Джоанна Демос, мовляв, цілковито змінила свою поведінку порівняно з тим, якою була раніше, і захопила стіл переговорів. І це аж ніяк не виглядало як поведінка двадцятирічної, що вперше потрапила на велику раду.

— Понад усе....... просто відчував це інстинктивно. Вона вже не була тією Джоанною Демос. Певен: ця живуча тварюка заволоділа нею.

Від слів Блейка в залі нарад Ліандерів ненадовго запанувала тиша.

— Кендріку.

Тишу в залі, де кожен, здавалось, занурився у власні тривоги та роздуми, порушила Клої.

Кендрік Рікс — зооморф-тайпан, що проникнув до Демосів під виглядом дослідника, — був присутній на нараді для надання різних звітів.

Клої серйозно подивилась на нього й спитала:

— Яке місце займала Джоанна Демос у тому роду до всього цього? Тих, хто досі підтримував Сіона, було менше, ніж тих, хто за неї?

Від цих слів Кендрік, що, здавалось, поринув у якісь думки, здригнувся й різко підняв голову:

— А, так! А-адже колишній глава роду Ділан Демос наполегливо просував її в спадкоємиці...

Клої подивилась на Кендріка, що поспішно відповідав, і злегка насупила брови.

Кажуть, молодшого брата досі не знайшли — певно, через це так хвилюється.

Але увага Клої до дивної поведінки Кендріка довго не протрималась.

Адже й сама вона мала на серці тривогу за дорогих людей і думки про те, як підготуватись до майбутнього.

***

Підготовка до війни, яка й без того велась поступово, від того дня пришвидшилась стрімко, мов весняна повінь.

Те саме стосувалось і Ґревісів із Демосами: два роди, що уклали союз, і не думали приховувати, що збирають військо.

Сіон, ідучи, казав — тримайтесь якомога нейтральнішої позиції.

Однак Аруси його порадою не скористались, натомість давали зрозуміти, що не збираються співпрацювати у переслідуванні Сіона.

— Жителів маєтків теж треба підготувати! Раптом ті два роди вдарять нам у спину, прикидаючись друзями, — тоді вже буде не до сміху!

Блейк так казав — але насправді всі розуміли.

Нехай навіть це лише видимість — він прийняв таке рішення, бо не хотів відкидати Сіона.

Час летів швидко — наче стиснув у собі ті десять минулих років.

Дух війни повільно, але невідворотно розповзався по континенту, і лицарі кожного краю щодня гострили мечі — щоб бути готовими виступити в будь-яку мить.

Але навіть у цьому поспішному вирі буднів була одна річ, де час, здавалось, стояв на місці.

А саме — серце Клої, що чекала на Сіона.

Хух.

Клої, що знову вийшла на терасу — звідки було видно найдалі — знесилено зітхнула.

Відтоді, як Сіон завершив линяння і пішов, минав уже майже рік.

Від нього кілька місяців тому прийшов лише один лист — що вдалось благополучно втекти — і більше жодних вісток не було.

Поки Клої спиралась на поручні тераси і знову важко зітхала, позаду пролунав знайомий голос:

— Клої.

Вона обернулась — і побачила Педро Майерса, що нещодавно став главою роду каракалів.

Клої злегка всміхнулась другові дитинства, якого, здавалось, почала бачити ще частіше в останній час, і привіталась:

— Привіт, Педро. Знову бачимось.

— Я, я коли ще приходив?

— Та. Вчора ж теж бачились.

— А. Я, в мене справа була...

Клої мовчки дивилась на Педро, що заїкався, — і помітила, що він знову виріс.

Хлопці справді ростуть аж до зрілого віку, й щоразу.

Клої знову розглядала його і раптом зрозуміла, наскільки він змінився порівняно з дитинством.

Колись, коли він ще був малим зооморфом-каракалом, що плакав, заплутавшись у сіті, — він був просто миленьким хлопчиком. Коли ж він встиг так подорослішати?

Клої подумки хихикнула, згадуючи його дитячі роки — трохи жалюгідні й такі милі, — і саме тоді:

— Клої.

Він із пашілим від збентеження обличчям вимовив її ім'я з рішучим виразом — ніби щось для себе вирішив.

— Насправді я, от...

Педро ковтнув слину і вже ось-ось мав виштовхнути з себе щось важке — але:

— Леді! Ой, панове. Тут гість завітав...

На терасу вибігла Кессі зі стурбованим обличчям.

Побачивши Кессі, Педро скривився — ніби говорячи: знову ти? — і вираз його обличчя зовсім скис.