Розділ 139

— Вибачте....... дозвольте.

Кессі, прикидаючись, що лишень озирається, рішуче ввійшла на терасу й поспіхом прошепотіла Клої на вухо:

— Здається, прийшов лист від пана Сіона.

Від цих слів очі Клої округлились, і вона вже збиралась вибачитись і негайно піти, — але цього разу не вийшло. Педро з серйозним обличчям перегородив їй дорогу.

— Зачекай, Клої.

— Сьогодні я конче маю тобі щось сказати.

Педро — схоже, що йшов сюди, заздалегідь твердо вирішивши для себе, — напружено зібрався щось вимовити.

Але Клої встигла раніше, ніж він відкрив рота.

— Педро, здається, я кохаю Сіона.

Від цих слів Педро завмер на місці — як людина, в яку вдарила блискавка — залишившись у тій самій позі, в якій збирався щось сказати.

Але навіть бачачи його явно приголомшений вигляд, Клої чітко донесла свою думку:

— Ні. Не «здається, що кохаю» — я кохаю. Нещодавно зрозуміла. Що кохала Сіона.

Педро, що кілька миттєвостей мовчав — мов слова застрягли в горлі, — спіткнувся об них:

— А, але Сіон....... Сіон же зараз переховується.

Схоже, він вжив слово «переховується» замість «злочинець» — щоб не ранити Клої, — і квапливо продовжив:

— Сіон не зможе бути надійним коханим. І все одно — ти хочеш саме його?

— Та.

Клої дивилась у вічі Педрові, що руйнувався й опадав, і відповіла рішуче:

— І все одно — Сіон.

Від цих слів рука Педро, що тримала двері, безсило впала.

— Ясно, так і є......

Клої кивнула йому — що тихо бурмотів — і швидко пройшла повз, вийшовши з тераси.

Лише відійшовши досить далеко від тераси, де Педро, мабуть, ще стояв опустивши голову, Клої тривожно озирнулась назад.

Педро......... певно, дуже засмучений.

Але це були слова, які треба було сказати — заради нього ж. Рана від гострого леза загоюється чистіше, ніж від тупого.

Клої дивилась назад із трохи сумним обличчям, і тоді Кессі обережно спитала:

— Леді, передати вам лист?

— А, та.

Повернувшись до першочергової справи, Клої поспішно розірвала конверт із листом, що принесла Кессі.

Той лист, що, виявляється, знайшли засунутим у куточку воза з продовольством, який в'їжджав до Ліандерів, — містив зовсім короткий текст.

«Незабаром буду.»

І все. Ні коли це «незабаром», ні де вони зустрінуться — жодного слова.

— ......І це все?

Клої з розчарованим виглядом крутила в руках папірець — явно навмисне запачканий і там, і там, щоб виглядати як мотлох, — і запитала:

— Більше нічого не було?

— Ні, більше нічого не знайшли...

Від винуватої відповіді Кессі Клої мимоволі зітхнула. Наприкінці зітхання відчувалась вологість.

— Л-леді.

Розгублена Кессі не знала, що робити, й заходилась заспокоювати, але хникання Клої не вщухало.

Клої збагнула, що Педро її кохає, — зовсім недавно.

Просто якогось дня раптово зрозуміла.

Що він напружено оглядає себе, поправляє одяг ще перед тим, як побачити її.

І що це — схоже на неї саму перед зустріччю із Сіоном.

Побачивши, як інший поводиться з нею, — вона парадоксально зрозуміла саму себе.

Надмірно свідомо стежити за собою поряд з кимось — це дивно. А якщо така поведінка виникає лише з однією конкретною людиною — тим паче.

Це ненормальна поведінка, що може з'явитись лише тоді, коли кохаєш когось.

Щойно Клої зрозуміла, що Педро насправді кохає її, — вона не могла не зрозуміти й власного серця.

Я кохаю Сіона.

Ось чому щодня чекала від нього новин.

Ось чому безкінечно дивилась услід, як він іде й стає дедалі меншим.

Причина, чому так бентежилась, коли він виріс і змужнів, чому так боліло, що Сіон знову мусить іти — навіть знаючи, що нічого не вдієш... — ось чому.

— Леді, ось. Витріть сльози.

Клої гучно висякалась у м'яку хустинку, що простягнула Кессі, і глибоко зітхнула.

І що з того, що зрозуміла власне серце? І що з того, що прийшов лист?

Не можу ж бо побачити його обличчя.

Клої прикро зжмакала вологу хустинку й безсило звернулась до Кессі, що метушилась поряд:

— Ходімо. Треба готуватись до повноліття.

— А, так...!

Але спина Клої, що йшла до дизайнера, — зовсім не нагадувала леді, що прямує обирати сукню для бенкету: плечі безсило опустились.

***

Бенкет на честь вісімнадцятиліття Клої Ліандер — офіційної спадкоємиці роду левів, що правлять на півдні континенту, і символу союзу між родом вовків та родом левів — був розкішнішим, ніж у будь-кого іншого.

Примітно, що зала для бенкету була влаштована не в родовому замку жодного з двох родів, а у величезній заміській резиденції, що стоїть на тлі прекрасних скель. За чутками, місце визначилось унаслідок змагання амбіцій Арусів і Ліандерів.

— Ой, і яке ж то було змагання?

— Схоже, обидва роди сперечались, що свято повноліття треба проводити у їхньому власному замку. Кажуть, глави родів лаялися як кішка з собакою... Мабуть, схоже на правду.

От же, могли б і вгомонитись.

Клої, підслухавши шепіт знатних дам, тихо стиснула зуби.

Бачите ж — пішли чутки на весь світ.

Клої, що зупинила собачу бійку між главами родів, запропонувавши третє місце й примиривши обох на прийнятних умовах, скосила очі на дядька і на маленького дядька.

— Наша Клої іменини! Наша Клої іменини!

Блейк та Іан стояли обнявшись, ніби й не чіплялись одне одного, і разом хвалились Клої.

Але Клої вже не шукала, як колись, когось, хто б їх урозумив.

Багаторічний досвід навчив її: мама й тато, що стоять поруч, тримаючись за руки, — замість розбороняти ще й підбурюють.

Що за дім — жодної нормальної людини.

Клої з безнадійним виглядом пропускала їхні нісенітниці повз вуха й оглядала величезну залу.

Під стать розкішному бенкету всередині зібралась безліч поважних гостей.

Серед них були й нинішній глава роду Демосів, і глава роду Ґревісів — адже відвідати свято повноліття офіційного спадкоємця знатного роду є звичаєм зооморфів.

Хм. Клої примружилась і подивилась на Джоанну Демос — главу Змієвого роду.

Звісна річ, зовні вона нічим особливим не вирізнялась. Але, як казали Блейк та Іан, поведінка — разюче інша.

Безслідно зникли раніше притаманні їй трохи скутий, трохи пригнічений вигляд.

Натомість з'явилась пихато задертий підборіддям і з натуральністю розпоряджаючись літніми радниками за допомогою віяла постать.

Що попередній глава Демосів оселився в ній — певна. Але фізичних доказів немає.

Вони теж не сиділи склавши руки — намагались довести, що в Джоанні Демос перебуває тіньовий владика. Але щоразу спотикались об одне й те саме — докази.

Без матеріальних доказів оголосити правду — і тебе ж звинуватять у наклепі.

Тому, не знайшовши доказів на підтвердження своїх слів, вони могли лише дивитись, як Джоанна Демос хазяйнує на континенті.

Але щось там точно є...

Клої злегка насупила брови, з тягарем на серці вдивляючись у Джоанну Демос, — і тут до неї підійшов той, кого вона не чекала.

— З днем народження, Клої Ліандер.

Офіційна спадкоємиця роду Ґревісів — Діана Ґревіс.

— Ми давно не бачились, правда?

Діана привітно усміхнулась і відкинула пишне руде волосся. Вона виглядала прекрасно — як і личить героїні оригіналу.

Діана, що так само проходила різні навчання і виросла в справжню офіційну спадкоємицю роду Ґревісів, природно стала поруч із Клої й дружньо запитала:

— Як ти ці роки?

Клої мигцем глянула на її руки й ноги — без єдиного подряпу, бездоганні.

Діана Ґревіс, мабуть, нічого не знає.

Бо якби знала — її руки й ноги не могли б бути такими цілими.

Зробивши такий висновок, Клої відповіла схожою усмішкою й кивнула:

— Та. А ти?

— В мене? Як завжди.

Але навіть думаючи, що так воно й є, Клої не могла позбутись неспокою на душі.

Чи й справді не знає? Чи точно ця дівчина не знає, що коїться в її домі?

Якщо ж Діана Ґревіс знає — та вдає, що не знає...

Клої подумки будувала гіпотези, пригадуючи її здібність, — і тут:

— До речі.

Діана кашлянула й запитала:

— Часом....... від Сіона нічого не чути?