Розділ 14

На відміну від часу, коли сяяло сонце, замок на землях роду Арус у темряві виглядав похмуро і блідо.

У нутрощах величезної кам'яної споруди, що забула про ніч, у великій залі для нарад зібрались воїни з крижаними обличчями.

— Ось тут. І тут.

Блейк Арус кілька разів ткнув пальцем у різні точки на величезній карті й продовжив:

— І ось тут — стратегічні вузли, позначені у таємному листі від Клої. Мета цього завдання — не вторгнення, а повернення Клої, тому виступаємо невеликим загоном добірних бійців.

— Але в замку вже встановлено безліч оборонних магічних каменів — мов пастки. Імовірність проникнути непоміченими вкрай низька, тому краще вдатись до відкритого бою……

— Піду я.

Меліса перебила Брукса.

Відтоді як Клої викрали, вона майже не їла і не спала, змарніла, мов тінь, — але з того дня, коли прийшов таємний лист, стала зовсім іншою людиною.

— Те місце найкраще знаю я. Я прожила там кілька років.

— Меліса.

— Розташування оборонних пасток на карті Клої майже збігається з тим, що я пам'ятаю. Мабуть, особливо нічого не змінилось.

Рішучий погляд жовтих очей Меліси звернувся до Блейка, що сидів на почесному місці.

— Проберусь я, брате.

— ……Не дозволяю.

За кілька днів Блейк помітно змарнів.

Він рішуче похитав головою і виклав свою позицію:

— Не можу відпустити тебе, Меліса.

— Ні, я мушу піти. Я найкраще підходжу для цього завдання.

— Меліса, послухай мене.

— Боїшся, що не впораюсь?

Меліса впевнено посміхнулась, і очі її засвітились:

— Не хвилюйся. Будь-якими засобами поверну Клої. Впевнена, що впораюся краще за будь-кого. Довір це мені. Що б не трапилось — не зазнаю невдачі.

— ……Справа не в цьому. Я не боюся невдачі.

Блейк побачив, як руки Меліси тремтять — від гніву і жаги помсти, — і з важким зітханням вимовив те, що у нього на серці:

— Я зараз кажу не про Клої. Я кажу про тебе.

— ……

— Тобі теж було дуже важко там, чи не так? Не можу відправити тебе одну в таке місце. Цього разу піду я. Ти охороняй тил.

Меліса дивилась на брата, який, здавалось, досі вважав її молодшою сестрою, яку треба захищати. Потім тихо засміялась.

— Дякую, брате. Але цього разу маю піти я.

— Меліса.

— Цього разу точно не хвилюйся. Я не отримаю там жодного поранення.

Жовті очі Меліси, що на мить потеплішали, знову стали моторошними.

— Заспокойся. Якщо хтось проллє кров…… цього разу, як і завжди, це точно буду не я.

***

— Вам подобається?

На запитання Кессі Клої не змогла навіть відповісти як слід.

Ще б пак подобалось.

Подобалось — та ще й як: такої сукні, що так бездоганно відповідала б її смаку, вона не одягала ніколи в житті.

Клої, роззявивши рота, дивилась на своє відображення у дзеркалі — на себе в яскраво-жовтій сукні.

Легка сукня з великим бантом на талії була прикрашена кількома шарами мережива по подолу.

Клої дрібно-дрібно прокрутилась навколо себе, і вслід за нею розкрилась чудова спідниця — мов дзвін.

— Дуже! Дуже-дуже подобається!

Зелені очі дівчинки, яка стискала кулачки й вигукувала це, сяяли, мов зірки.

Саме тоді, коли обличчя Кессі та Ізабель почали розтавати від цього милого видовища, — тук-тук — пролунав стукіт у двері, а разом з ним голос Лусіана:

— Ти готова до зустрічі з Демосами?

— Леді, можна відчинити?

На запитання Кессі Клої ще раз глянула у дзеркало і бадьоро відповіла:

— Так!

З дозволом двері відчинились.

Слідом до кімнати дитини широкими кроками ввійшли два чоловіки — майже з двері заввишки.

Два господарі великих земель — Лусіан Ліандер та Іан Ліандер.

Ох. Клої, яка стояла досить впевнено, роззявила рота вдруге.

Двоє у форменому одязі за протоколом справляли зовсім інше враження, ніж раніше.

І жахливий вигляд на землях Арус, і скромний одяг на землях Ліандерів — обидва були по-своєму гарні, але теперішнє — то був зовсім інший рівень.

Наче скульптури, ретельно виліплені майстром. Ні — наче герої з тих самих міфів, яких майстер і намагався зобразити.

Поки Клої по черзі дивилась на Лусіана та Іана, що, здавалось, щойно вискочили з олійного портрета, що зображав легенду, — до її вух долинув голос Іана:

— Фея……?

— Що?

— Вона фея……?

Іан, дивлячись на Клої — яка була йому ледь до пояса — трохи витріщено бурмотів:

— Ні, не може бути. Дитина, що народилась у роду Ліандерів, не може бути такою милою. Ми обидва з братом у дитинстві були жахливо норовливими……?

Пхх. Почувся звук, ніби Кессі з Ізабель намагались стримати сміх.

Але Клої навіть від цього завуальованого компліменту не посміхнулась — лише теребила пальці.

Навіщо тільки я вдягла цю сукню.

Мимохіть рука піднялась до голови.

Дурнувата Клої Арус. Бути милою — то добре, але в міру! Переборщила з милотою — і тепер сумніваються, чи я взагалі хижак!

Саме тоді, як Клої з похмурим виглядом вирішувала, що наступного разу буде милою лише трошечки, — перед нею ніби обвалилась велика стіна.

Злякавшись, вона глянула вперед — і побачила, що Лусіан став перед нею на одне коліно.

Його гострий, бездоганно скроєний мундир, мабуть, зовсім не цікавив господаря — він зосереджено мацав маленький черевичок Клої.

Чому, чому він так робить?

Відчуваючи, як велика рука натискає на носок маленького черевичка, Клої настороженого поглядала на Лусіана.

— Кессі.

Натиснувши ще кілька разів на носок іншого черевичка, Лусіан підвів очі на Кессі:

— Принеси той, що замовляли найпізніше. Той жовтий, із застібками, що додали в останній момент.

Кессі блискавично подала замовлені черевички.

— Добре.

Коли Ізабель вже збиралась переодягнути Клої взуття, Лусіан зупинив її і сам зняв черевички з дівчинки та взув нові.

Клої з розгубленим виглядом дивилась, як Лусіан незграбно застібає ремінці, і лише тепер здогадалась, чому він змінив їй взуття.

— Ці зручніші!

Різниця була ледь відчутна, але нові черевички справді були зручніші.

Попередні, здавалося, підходили ідеально, — але варто було приміряти інші, і стало зрозуміло: ці більше до ноги.

— Так. Здавалось, трохи малі. Мірку не знімали, коли замовляли, тому так і вийшло.

Лусіан байдуже відповів і підвівся.

— Але тепер розмір відомий. Кессі, повідом кравецьку.

— Так, зрозуміла.

Кессі низько вклонилась, потім вагаючись підійшла до Клої:

— Леді, вибачте, що не помітила. Надалі стежитиму, щоб такого не повторилось.

— Все гаразд! До того ж я сама сказала, що підходять — тому Кессі й взула мені їх. Кессі тут ні до чого!

Від жвавої відповіді Клої обличчя Кессі та Ізабель знову розтанули до краю.

— Тоді ходімо.

Клої, яка мимоволі посміхалась від виразу служниць — що вже навіть здавався їй смішним, — почувши слова Лусіана, несвідомо простягнула руку.

— Та—

Ой.

І одразу, щойно простягнула руку, зрозуміла свою помилку і жахнулась.

Коли вона ходила з мамою і дядьком, то щоразу тримала їх за руку — і за звичкою знову протягнула руку.

Клої заклопотано дивилась у той бік, куди простягла руку.

— ……

Лусіан мовчки дивився на простягнуту до нього руку.

Я промахнулась.

На обличчі Клої знову з'явився вираз розгубленості.

Але цього разу, на відміну від того, що сталось в оранжереї, вона не стала відразу вибачатись — і обережно поглядала на Лусіана.

Може, він запитає, навіщо вона простягнула руку.

Тоді вона зможе відповісти, як і служницям: що це звичка.

Тоді знову зможу пояснити — наскільки мене любили і як зі мною поводились.

Запитайте швидше.

Клої з тріпотінням у серці чекала, щоб Лусіан поглянув на неї з подивом.

Скажу вам усе. Відповім на все!

Але й цього разу очікуваної реакції не дочекалась.

Га?

Натомість на маленьку простягнуту руку лягла велика рука.

— Ходімо.

Клої з округленими очима дивилась на руку Лусіана, що огортала її руку.

Не думала, що він візьме.

Думала, скаже, що до зали нарад треба входити самій.

Клої з розгубленим виглядом дивилась знизу вгору на Лусіана, що взяв її руку.

Може, їй здається?

Здавалось, на цьому обличчі, схожому на витвір якогось бога, промайнув надміру людський вираз.

Чому……він наче радіє.

Коли Клої від якогось незручного почуття подряпувала носком черевичка підлогу, з іншого боку до її руки доторкнулось щось тверде.

Га?

Здивована, вона озирнулась — і побачила Іана з безтурботним виглядом.

І свою руку, яку він непомітно тримав.

Га……?

— Демоси вже, мабуть, чекають. Ходімо.

Іан промовив це з нудьгуватим виглядом і рушив уперед.

Клої, яка несподівано для себе опинилась із захопленими обома руками двома велетнями — мов стовпами — озирнулась на дзеркало в кімнаті.

У ньому відбивалась вона сама — мов орангутанг, що простує, тримаючись за руки двох доглядачів.