Розділ 143

Чорт забирай.

Щойно він побачив їх, першою думкою в голові Сіона було: потрапив у пастку.

Він по-дурному не подумав про те, що Джоанна Демос може бути наживкою.

Єдиним офіційно визнаним прямим нащадком клану змій, що залишився в Демосах, була лише Джоанна.

Але неофіційних прямих нащадків у Демосах було хоч греблю гати.

Адже там мали залишитися ще не знищені підопітні — ті, яких створили задля вироблення найкращого спадкоємця.

Не варто було забувати, що ці люди живуть серед решти як лицарі, дослідники, слуги.

Не можна було упускати з уваги й те, що навіть якщо той, хто заволодів тілом Джоанни рік тому і вижив, він цілком міг пізніше перебратися в чоловіче тіло.

Він надто зосередився на тому, що ставлення до Джоанни Демос і її поведінка кардинально змінилися — і через це не зміг своєчасно розібратися в ситуації.

Якщо подумати тепер, навіть це було грою на публіку, щоб обдурити їх. Ні, не грою — радше промиванням мізків.

Бо якщо душа Джоанни Демос вже розлетілася вщент і від неї лишився лише слід — то кодування поводитися як предок Демосів мало б подіяти ще легше.

«Він навмисно нас обдурив.»

Сіон, що спочатку мав намір цього дня остаточно покінчити з предком Демосів і тим самим змінити перебіг війни, подумки вилаявся вдруге й поглянув у бік Клої.

Незалежно від того, чи є предок Демосів тут чи ні, він мусив насамперед відокремити Джоанну Демос від Клої.

Навіть якщо та зазнала не поглинання душі, а лише промивання мізків — ця жінка, позбавлена власного «я», безперечно була небезпечною.

Отже, саме тоді, коли Сіон стиснув плечі Джоанни міцніше, щоб відсторонити її,

— Гоп! — раптово Джоанна розкинула обидва руки й міцно обхопила його тіло.

Потім підвела голову, широко посміхнулася й подивилася на Сіона.

— Спочатку я збиралась забрати Клої Ліандер. — Вона вклала руки в замок, стиснувши його ще міцніше. — Та вже нічого не вдієш. Доведеться забрати хоча б тебе.

Схоже, каблучки, надіті на руки Джоанни Демос, були не просто прикрасами.

Зі спини повіяло пекучим жаром, а по всьому тілу розлилось відчуття, ніби його скрутили залізними прутами. І тоді —

— Ходімо, Сіоне Демос.

Джоанна, обіймаючи Сіона, стрімко кинулась у бік тераси.

— …Сіоне?

Клоя, що зупинилась на мить, щоб зорієнтуватися в ситуації, дивилася на лицарів Демосів — тих, що, як і Сіон, мали сині очі, — аж раптом несподівана витівка Джоанни змусила її широко розплющити очі.

Не менш розгублений вираз застиг і на обличчях рідних, що прибігли до Клої трохи пізніше — бо стояли на підвищенні в дальньому кутку великої зали.

— Сіоне!

Коли вони зрозуміли, що означала дія Джоанни Демос, — було вже надто пізно.

Джоанна, позбавлена власного «я», перетворена на машину, що виконує лише накази, з перекинутими очима мчала на терасу.

А за терасою, куди вона прямувала, — обрив, де вирували шалені хвилі.

— Ні!

Клоя простягнула руку до тих, хто вже переступив поріг тераси.

Але кінчики її пальців лише ледь торкнулися повітря — і вона так і не змогла їх зупинити.

Джоанна стрімко вбігла на терасу й вискочила на поручні.

— Сіоне…!

У Клоїних очах тіло Сіона, що перелітало через поручні тераси, рухалося мов у сповільненому відтворенні.

Вона бачила, як тіло Сіона — того, хто прийняв удар замість неї, того, чия спина була вся залита червоною кров'ю, — безсило падає, мов затягнуте в чорну порожнечу.

Ні, ні.

Клоя, що запізно добігла до тераси, судомно простягнула руку за поручні.

Вона знала, що відстань вже непереборна, що хоч як старайся — не дотягнешся, — та все одно подалася вперед усім тілом, витягуючи руку. І саме тоді —

Клац! — тіло Клої хитнулося так, ніби от-от перекинеться за поручні.

І саме в ту мить, коли воно вже наполовину нахилилося у бік обриву —

— Клоє!

Люсіан миттю схопив Клою, що мало не перелетіла за поручні.

Клоя, відчуваючи, як тато міцно стискає її в обіймах, як швидко б'ється його серце, спостерігала, як Сіон повільно падає в чорне море.

Десь там, у тій неосяжній далині, погляди Сіона — його небесно-блакитних очей — і Клої зустрілися.

І в ту мить —

«Все добре.»

Сіон, здавалося, шепотів їй самими губами, намагаючись заспокоїти аж до тієї миті, коли впав у море:

«Русалки захистять…»

Але він так і не закінчив останнього слова.

Плюх. Пролунав важкий звук чогось, що впало в море — і одразу під обривом залунав гуркіт шалених хвиль.

— Па, пані!

Клоя, задихаючись, відчужено дивилася на чорне море, де вже вщухали хвилі.

Саме тоді з пронизливим криком примчав Санрайдер.

— Чому пан так…

Санрайдер із розгубленим обличчям дивився вниз на море, де вже не лишалося й сліду хвилювання.

Ось чому.

Санрайдер, що роздивлявся море під обривом зі збентеженим виразом обличчя, із запізненням вигукнув «а!» і відступив від поручнів.

Тільки тепер йому спало на думку, що душа пана може бути не в тілі Джоанни, а в тілі когось із інших прямих нащадків — підопітних.

«Хай скільки завгодно хотілось діяти ретельно — мене ж треба було попередити.»

Із збентеженим виглядом Санрайдер непомітно кинув погляд туди, де стояли лицарі Демосів.

Скориставшись метушнею, ті вже зникли з зали.

«Тоді й мені…»

Щойно загальна картина склалася, Санрайдер прокашлявся й відступив назад.

— Кхм, не розумію, навіщо леді Джоанна Демос вдалася до подібного. Мабуть, від імпульсивного бажання помститися…

Але спроба Санрайдера представити цей інцидент як імпульсивний вчинок Джоанни і вислизнути з місця провалилася.

— Імпульсивного?

Причиною став Блейк Арус — великий чоловік, що стояв у виході з тераси, перекривши його своїм тілом.

— Ти зараз кажеш, що Сіон упав з обриву просто через імпульсивний вчинок Джоанни Демос?

Блейк дивився на нього яскравими очима, в яких набрякли жили.

Від цього моторошного вигляду Санрайдер мимоволі злегка втягнув плечі — але лише на мить.

— Що ж я сказав неправильного?

Побачивши людей за терасою, що, здавалося, уважно прислуховувалися до їхньої розмови, він розсудив, що тут відступати не можна, — і, задерши підборіддя, загримів:

— Хай що кажи, Сіон Демос — убивця, що вбив власного батька! А такий тип іще приходить із сфабрикованими доказами і безсоромно бреше про сестру — невже Джоанна могла спокійно на це дивитися?!

— «Пане» — всі чули.

Слова Санрайдера обірвала Клоя Ліандер.

Клоя, що щойно стояла в обіймах батька з порожнім поглядом і беззупинно лила сльози, — тепер, не відриваючи очей від моря, вимовила чітко й розбірливо:

— Коли ви сюди бігли, хіба ви не кричали «пане»?

— Це, це…

— У матеріалах, що приніс Сіон, було чітко написано: у роду Гревісів Предка Демосів називали «паном».

Після слів Клої люди, що стежили за подіями всередині тераси, знову загомоніли.

Дехто навіть підняв із підлоги матеріали, що приніс Сіон трохи раніше, і читав їх.

Дідько, ситуація дедалі більше обертається проти нього — зрозумівши це, Санрайдер пішов ва-банк, аби вирватися звідти.

— Невже ти підозрюєш мене? Якщо й далі кидатимеш подібні звинувачення — від відкритої війни з Гревісами не уникнути! Хіба ти зараз хочеш війни?

— Хочу.

Та навіть цей останній хід не спрацював.

Ба більше — Блейк, ніби давно до цього прагнув, звузив очі ще більш загрозливо й підійшов до Санрайдера впритул, гарчачи:

— Хочу. Хоч зараз готовий забруднити меч кров'ю. Заради помсти за хлопчика, якого я виховував як племінника.

Це… це були несподівані слова.

Санрайдер, напружено витріщившись, дивився на Блейка, сповненого люті, — на того, хто вже поклав руку на руків'я меча, ніби справді готовий вихопити його.