Розділ 145

***

Так і склався загін для порятунку Сіона Демоса.

Проте операція, що починалася з запалом, одразу зіткнулася з труднощами — і не з тих, що передбачали.

Не через шалені хвилі й не через глибини — а через

— А, ааааааааа!

…свавілля пінгвінів Аделі.

Арнольд Клеменс — зооморф-пума, заступник командира загону — тікав від пінгвіна, що нещадно довбав його дзьобом у обличчя, і мимоволі пустив сльозу.

До такого становища він вже мав право посісти поважну посаду й у армії. Та він рішуче погодився на цю пошукову місію — без будь-якої вигоди для себе — з однієї єдиної причини:

Обличчя леді, що казала, ніби Сіон живий, було таким скорботно-благальним.

Він не міг дивитися осторонь, як улюблена леді, знайома з дитинства, робить таке обличчя.

Ось через що він погодився, готовий на жертви… але

Арнольд скоса глянув на пінгвінів Аделі, що короткими крилами нещадно молотили лицарів, і трохи пошкодував про своє давнє рішення.

Він приймав цю місію, готовий до труднощів, — але що страждатиме через пінгвінів, не очікував зовсім.

Їхній милий вигляд його обдурив. Пінгвіни Аделі, такі кумедні, що з них навіть виготовляли іграшки, насправді були справжніми хуліганами.

— Ой! Ні! Моє волосся, що й так на вагу золота…!

Дивлячись, як у підлеглого висмикують волосся, Арнольд різко обернувся й став шукати очима леді.

Леді, попри м'яку зовнішність, характером була досить міцним горішком.

Переможниця мисливського турніру, що в тілі кролика здобула кількох хижаків із гострими пазурами.

«Може, леді знає якийсь спосіб…»

— Ле, леді!

Але щойно Арнольд знайшов її поглядом — він тут же з пронизливим криком кинувся до неї.

— Ай! Ай-ай-ай!

Леді, якій він так довіряв, теж отримувала від хулігана-пінгвіна на повну.

— Леді, сюди!

Арнольд швидко забрав дорогоцінну леді та разом з нею вирнув на поверхню.

Насилу виповзши на берег, Клоя й лицарі скинули кисневі маски й у знемозі повалилися хто де.

Птю. Не надто далеко від берега у воді гойдалися пінгвіни Аделі — з виглядом зневаги вони виплюнули щось із дзьобів.

Це було коштовне волосся лицаря, у якого вже була спадкова схильність до лисини.

«Що це за пінгвіни взагалі. Не пінгвіни — а демони якісь.»

Клоя стояла поруч із лицарем, що ось-ось заридає, і, сичачи, дивилася на пінгвінів, що вільно плавали в морі.

Але крім поглядів, вона нічого не могла вдіяти.

Говорити з пінгвінами — не зооморфами — не було жодної змоги.

До того ж пінгвіни Аделі, що мешкали в цій протоці, були особливо охоронюваним видом, що перебував під суворою охороною заради збереження екосистеми.

Можна, звісно, сказати: яка різниця, перед нами ж і війна, і рятувальна операція — та все одно…

«Море — невідома територія. Якщо необдумано зачепити пінгвінів — невідомо, що може трапитися.»

Саме тому пінгвінів Аделі й було внесено до переліку особливо охоронюваних видів: після того, як почалося полювання на них, у морі щось пішло не так.

«Говорили, що жахливо смердюче цвітіння водоростей вкрило море. Через це серйозно постраждали й рибальство, і прибережні міста.»

Пригадавши ту давню подію, після якої відновлення зайняло чимало часу, Клоя тихо зітхнула.

Причина, через яку не можна зупинити пінгвінів, що заважають пошукам, була не лише в цьому.

Клоя злегка озирнулася на лицарів Ліандерів, що лежали пригнічені й безсилі.

Більшість із них були котячими хижаками, що органічно ненавиділи воду.

Навіть якщо маг-камінь розв'язав проблему з диханням — плавати у воді досить вільно, щоб проганяти лютих пінгвінів, вони явно не могли.

Взяти замість лицарів Ліандерів близьких до води хижаків Арусів було б зручніше — але хай як відчутно пахло війною, вона ще не почалася.

Залучити лицарів Арусів до таємної пошукової операції на землях Ліандерів і без потреби підняти метушню — так не можна.

Клоя знову зітхнула з тривогою і поглянула на море, що здалеку виглядало лише гарно.

Вона впевнено казала лицарям, що Сіон живий, — але насправді в її серці жевріла слабка тривога.

«Сльози русалки» гарантували лише дихання того, хто їх носить.

Понад усе: Сіон уже отримав доволі серйозну рану на спині.

Якщо він знепритомнів у воді від крововтрати або переохолодження…

Від страху, що охопив її раптово, обличчя Клої скам'яніло. Від однієї лише думки про найгірший варіант очі тривожно захиталися.

«Ні.»

Але Клоя міцно стиснула ледь тремтячі руки й глибоко вдихнула.

Зараз не час захлинатися страхом.

Поки є час боятися — краще витратити його на те, щоб якомога швидше знайти спосіб врятувати його.

Який саме?

Очі Клої, що дивилася на море, примружилися.

Що б таке знайти — щоб одночасно й допомогти лицарям плисти, і залякати пінгвінів…

Клоя дивилася на пінгвінів, що плескали крилами, ніби святкуючи перемогу над незваними гостями, — і в її очах раптово спалахнув вогник.

— Арнольде.

Різко обернувшись, вона покликала заступника командира — і на її обличчі, на відміну від попереднього, сяяв ясний вираз.

— Ти знаєш тут поблизу яке-небудь вправне ательє?

— …Ательє, леді?

Але в обличчі Арнольда, що перепитав, читалося лише здивування.

***

Так звана Маєва протока: всупереч красі своїх вод, вона ховала в собі безліч смертей.

Якщо пірнути в це море й піти за яскравими кораловими рифами, можна дістатися до входу в печеру, засипану гострими морськими їжаками.

Якщо пливти все глибше й глибше крізь завалену перешкодами печеру —

…у якийсь момент темрява, що заповнювала все поле зору, раптом зникала, і з'являлося яскраве світло.

А в цьому, що заяснів, просторі відкривався неймовірно прекрасний замок — наче й не з цього світу.

Для тих, хто дихає поза водою, це існувало лише як казкова вигадка — замок русалок.

— …Отже.

Усередині замку, зведеного з коралів і перлів, Алісія Сейлор — королева русалок — суворо дивилася на пінгвіна Аделі й запитала:

— Той чоловік на ім'я Сіон, схоже, прийшли шукати?

— Так!

Пітер Дьоббін — зооморф-пінгвін із білим черевом і чорною спиною — ввічливо склав короткі лапки й відповів.

— Схоже, той Сіон — це той самий чоловік, що нещодавно спустився сюди. Чув, що він упав із намистом «Сльози русалки» на шиї.

— «Сльози русалки», кажеш. Виходить, ті, що живуть на суші, так називають реліквію наших предків.

— Так, і ще…

Пітер-пінгвін ледь помітно всміхнувся й прошепотів королеві, яка дивилася незадоволено:

— Здається, той Сіон — це коханий тієї жінки, що ватажкує у загарбників.

— …Коханий?

— Ну, коханий. Коханий.

Пітер склав короткі лапки й швидко-швидко потер їх одна об одну.

Від цього вульгарного жесту обличчя королеви Алісії стало ще кислішим.

От же ж, нечемний. Оці пінгвіни Аделі…

Кашлянувши, щоб попередити Пітера, королева продовжила розпитувати:

— Тобто ці загарбники, схоже, прийшли повернути свого коханого?

— Так. Саме так.

— Для тих, хто живе на суші, поведінка досить звичайна — але невідомо, чи справді їм потрібен той чоловік, чи ні. Тому не підпускати їх якомога далі. Може, їм просто захотілося вкрасти реліквію предків, що впала у воду.

— Так!

— Якщо буде важко — клич зграю косаток.

Від слова «косатки» Пітер, що досі слухняно кивав, надув губи.

— Дякую за слова, але сил нас, зооморфів-пінгвінів, цілком достатньо!

— Усе одно клич. Колись давно, коли вас ледь не винищили суходільці, ідею зробити зелену водорість і тим самим розв'язати проблему висунули теж зооморфи-косатки.

— Це, це тому що косатки з самого початку підставили наш рід, щоб самим не потрапити під полювання, тому вони зобов'язані були виправити…!

— Не заперечуй — кажу кликати, значить клич. У моєму королівстві не потерплю жодного загарбника.

— …Слухаюсь.

— І щоб не виказати, що ти зооморф, і щоб суходільці не дізналися про існування підводного королівства — і далі вдавай тупого пінгвіна Аделі.

— Слухаюсь…

Залишивши за спиною пінгвіна, що понуро кивнув, Алісія помахала своїм прекрасним хвостом і попрямувала за трон.

Пройшовши довгим коридором і кілька дверей, вона опинилася у власній галереї, де зібрано чудові витвори мистецтва.

Не глянувши ні на що інше, Алісія пройшла до самого кінця залу.

Зупинившись перед останнім експонатом галереї, вона задоволено посміхнулася.

Це був живий чоловік — з досконалою красою, що не знає рівних.