Розділ 146

— Виходить, тебе звуть Сіон.

Алісія ледь гойдала своїм синім як море волоссям і мовчки роздивлялася прекрасне створіння.

Як же вона здивувалася, коли під час далекої прогулянки виявила це живе диво.

Те, що дихаюча людина спустилася в глибоководдя, трапилося вперше — і в королівстві на якийсь час настала метушня.

Піддані наполягали: чорноволосого чоловіка — поганий знак — треба негайно викинути геть, відібрати реліквію предків і відправити подалі.

Однак Алісія відмела їхні доводи й помістила цього чоловіка у свою галерею.

Та ще й витратила цілющий еліксир, щоб вилікувати рану на спині, і подбала про умови для відновлення здоров'я.

Причина, з якої Алісія вчинила так із загарбником, була лише одна.

«…Шкода ж.»

Королева русалок Алісія мала слабкість до всього особливо прекрасного.

«Такий гарний. Шкода вбивати.»

Алісія обходила скутого міцними морськими водоростями Сіона Демоса по колу й дивилася на нього зачарованими очима.

Русалки від природи мали тонке відчуття краси. А королівський рід, що успадкував найчистішу кров, — тим паче.

Виросши такою, що не могла встояти перед прекрасним, королева кружляла навколо Сіона й насолоджувалася його виглядом.

Живий — це вперше, а от що суходільці потрапляли у море — таке траплялося нерідко.

Зокрема, чорноволосих — таких, як цей чоловік, — сюди падало ще більше.

Але Алісія могла запевнити з певністю:

Серед усіх людей, що прибивалися до них, — жодного, що міг би зрівнятися красою з цим.

Серед чорноволосих — теж жодного, настільки досконалого.

«Вбивати не можна.»

Алісія не зводила погляду з блідого обличчя чоловіка із заплющеними очима.

«Якщо помре — плоть обпаде, як і з трупів, що гниють на дні цього моря, і стане потворним. Не можу дивитися, як щось таке прекрасне перетворюється на таке жахіття.»

І понад усе…

Алісія простягнула руку й ніжно торкнулася бездоганного обличчя чоловіка, потім прошепотіла йому на вухо:

— Не можу ж я дозволити смердючим суходільцям забрати витвір мистецтва, що став моїм.

Хіхі. Тихо засміявшись, Алісія знову помахала блискучим хвостом і вийшла з галереї.

І от — коли королева русалок пішла, і в тому тихому місці запала повна тиша —

один із виставлених там витворів мистецтва розплющив очі.

Сіон уставився на вихід своїми ясними небесно-блакитними очима — тими самими, якими так цікавилася Алісія. Потім пальці його рук ледь помітно поворухнулися.

***

Хааа~

Пітер Дьоббін — зооморф-пінгвін, що ніс вартову службу на березі поблизу обриву, — широко розкрив дзьоб і довго позіхнув.

Берег був у повному спокої. Суходільні зооморфи, що кілька днів докучали їм, зрештою втекли, тільки п'яти засвітили.

«Ще б пак. Перед величним Пітером і злякатися недовго.»

Пітер хихотів, нахвалюючи себе за чудову розправу з загарбниками, — і саме тоді в його чорних очах з'явилося щось дивне.

«Що це таке?»

Пітер примружився й дивився на створінь дивакуватого вигляду, що дрібними кроками простували до моря.

У них були кругле біле черево і чорні руки та спина — і з першого погляду вони нагадували здоровенних пінгвінів.

Але придивитися — і стане ясно: це неправда.

Для пінгвінів вони були надто стрункими й надто довгоногими.

А найголовніше —

«Кисневі балони…?»

На них були дивакуваті рюкзаки — такі, що справжньому пінгвіну ні до чого, а суходільнику — необхідні.

Щойно Пітер збагнув, що ті, хто з'явився на березі, — суходільні зооморфи в костюмах пінгвінів, — він стрибнув на ноги.

<Ах ви, нахаби!>

Пітер загрозливо замахав крилами й широко роззявив дзьоб.

<Думаєте, якщо вдягнете пінгвіняче вбрання — станете справжніми пінгвінами?!>

Хай це тіло й виглядає зовні чудово — а все ж, вдатися до такого жалюгідного прийому!

Пітер дивився на безглуздих суходільних зооморфів і скомандував пінгвінам, що гойдалися на хвилях:

<Уперед! Покажемо цим самозванцям, де раки зимують!>

«Не хочу…»

А тим часом лицарі Арусів у пінгвіняих гідрокостюмах вовтузилися в понурому настрої по піщаному пляжу.

«Не хочу в такому вбранні на завдання…»

Ганьба була не лише у формі костюмів. Ласти у вигляді пелюсток, надіті на ноги, теж не додавали гідності.

Взуття, схоже на качачі лапи, — довге й широке — і ходити в ньому було страшенно незручно.

Не хочу. Не хочу виконувати завдання в такому вбранні. Я ж не за цим ставав лицарем.

Здавалося, саме це кричали обличчя підлеглих — і Арнольд не витримав і окликнув Клою, що йшла попереду:

— Ле, леді…

— Так, треба йти в цьому вбранні.

Але ще до того, як він запитав — чи не можна перевдягнутися, — Клоя вже відповіла, наче наперед знала, що він скаже:

— Хто на нас тут дивитиметься? Чого соромитися? Мило виглядаємо.

Леді, що замовила в ательє бойові костюми точної форми, кольору і навіть матеріалу — явно збиралася йти в них на пінгвінів.

— Досить скиглити — намочіть груди і заходьте в море!

Від слів леді, яка явно не збиралася відступати, лицарі глибоко зітхнули й один за одним поскакали у воду.

Зістрибнув і Арнольд, бурчачи подумки, — і тут же:

«О…?»

Щойно занурившись, Арнольд широко розплющив очі — відчуваючи, як змінилося тіло, не так, як раніше.

Матеріал явно відрізнявся від попереднього вбрання, і рухатися в морі було вже не так важко.

А найголовніше — ласти, що були такими незручними на суші, показали себе на славу.

Арнольд дивився на взуття, що, здавалося, зменшувало зусилля для плавання втричі, — а потім упевнено розітнув водну гладь.

Схоже, інші лицарі відчули те саме: їхні обличчя теж відображали здивування, поки вони пірнали під воду.

«Ось воно як. Леді знала, що робить.»

Арнольд щойно збагнув задум леді і з захватом ворушив ластами, як

неподалік показалися пінгвіни з грізно витріщеними очима, що щосили гребли назустріч.

Аа, ось воно що.

Дивлячись на широко роззявлені пінгвіняі дзьоби, Арнольд ще раз відчув озарення.

Тепер він здогадався, чому леді задумала саме такий костюм.

«Нарядившись схоже, вона хотіла знизити пильність пінгвінів.»

Воістину леді. Вирішити проблему таким мудрим і мирним способом!

Арнольд подякував долі, що служить такому чудовому сюзерену, і розкинув руки назустріч пінгвінам, що мчали подружитися.

І в ту саму мить —

Квааак!

Пролунав пінгвіняий клекіт — явно лайливий, хоча й незрозумілий.

І, зовсім як раніше, волосся на голові Арнольда було жорстоко висмикнуте.

— Аааа!

Атакований пінгвіном Арнольд витріщився на леді крізь сльози.

Леді, не спрацьовує. Вони не вважають нас своїми.

Здавалось, саме це говорив його погляд — і Клоя зацмокала язиком і увімкнула маг-інструмент для підводних переговорів, що вона взяла з собою.

<Хто казав подружитися з пінгвінами?>

Від цих слів голова Арнольда схилилася набік.

<Тоді навіщо?>

<Ми вдягли пінгвіняі костюми не для того, щоб подружитися з пінгвінами, а…>

І тут — пінгвін, що тримав у дзьобі волосся Арнольда, помітив Клою і стрімко кинувся до неї.

Найлютіший із пінгвінів пулею летів до Клої й уже розкривав дзьоб, щоб тюкнути її в голову.

Клоя підняла руку вгору.

І — ляп! — з гучним звуком з усього розмаху вгатила пінгвіна по голові.

Бам.

Отримавши такого стусана, що у воді пішли хвилі, пінгвін закрутився й полетів далеко-далеко.

<Ми вдягли пінгвіняі костюми не для того, щоб подружитися з пінгвінами.>

Клоя провела поглядом пінгвіна і продовжила перервану фразу з виглядом повного задоволення:

<А для того, щоб воювати з цими пінгвінами на рівних.>

…Боже правий.

Арнольд і лицарі, що переводили погляд із пінгвіна, що крутився в далині, на Клою з підлою посмішкою, — прикрили долонями рота.

Справжній лиходій і справжній хижак тут — не пінгвіни Аделі.

Справжній лиходій, справжній хижак — це білий кролик, якому вони служили.