Розділ 147

Хіхі.

Не здогадуючись, про що думають лицарі, Клоя лише самовдоволено посміхнулася.

Насправді спочатку вона мала намір замовити лише звичайний чорний гідрокостюм і ласти.

Але поміркувавши, вирішила, що цього замало.

Їй закралося сумніви: а чи справді лицарі не могли нормально битися з пінгвінами лише через повільне пересування у воді й нерівність у силі?

«Якби справді хотіли вбивати — дістали б мечі. Або скористалися б іншою бойовою зброєю.»

Але лицарі до останнього не діставали летальної зброї — і терпіли.

Причина, мабуть, була в тому, що вони просто не могли знущатися над маленькими слабкими тваринами, занесеними до особливо охоронюваних видів, хоч і виконували завдання.

Хай і при виконанні завдання — але лицар залишається лицарем.

Вихованим у дусі лицарського кодексу, їм явно не спадало на думку наставити меч на маленьких пінгвінів, що з усіх сил боронять своє середовище.

Можливо, вони також зважали на великі наслідки, які могло б мати знищення пінгвінів.

«Тоді…»

Зважуючи почуття лицарів, що нічого не могли вдіяти з милими пінгвінами, Клоя знайшла геніальне рішення.

«Тоді — а що як самим стати пінгвінами і воювати на рівних?»

Задум народився з простої ідеї, але що більше вона його деталізувала, то більше переваг знаходила.

Лицарі, що зможуть битися з пінгвінами, більше не страждатимуть від висмикнутого волосся.

А тоді й пошукова операція зможе йти без перешкод.

Оскільки замість мечів — не людина проти пінгвіна, а пінгвін проти пінгвіна, — то навіть у разі сутички навряд чи дійде до масового знищення, а скоріше до звичайного бійківа за ареал.

Звісно, поранені теж можуть бути, але…

«Це явно завдасть менше шкоди, ніж полювати з мечами й убивати.»

Вирішивши, Клоя змінила дизайн гідрокостюму з простого чорного на пінгвіняий.

А потім заставила лицарів, що аж дулися від небажання, надягти їх і стрибати у воду.

Результат виявився ефективним.

<Чого вирячилися? Вперше бачите, як кролик б'є пінгвіна?>

<Та… вперше, леді.>

Лицарі, що пірнули у пінгвіняих костюмах, спочатку збентежилися — але під окриком Клої «мовчати і бийтеся пінгвін на пінгвін» непевно підняли руки.

І почали нерішуче стукати пінгвінів по голові.

Пінгвіни, що зненацька отримали ляпасів, пускали бульбашки під водою й поспішно прикривали чоло крилами.

Від цього видовища серця лицарів, здавалося, злегка розтанули — і вони зиркнули крізь маски на Клою з виглядом «не можемо так», але —

<Що стоїте? Хочете мечами битися? Не хочете крові — кулаки в хід!

Від суворого окрику войовничого кролика вони поспішно знову підняли руки.

Так, спочатку спантеличені, але поступово втягнулися — і лицарі вже молотили кулаками, наче ловили кротів, що висовуються з нір.

«Н, не може бути.»

Командир зооморфів-пінгвінів Пітер тремтів кінчиками крил із розгубленим виглядом.

Зухвалі суходільці змінилися.

Ті, що раніше лише тікали сторч голів, раптом ніби прокинулися — почали швидко рухатися і зрештою пустили в хід руки.

<Ай, ай-ай-ай.>

Пітер поглянув на товаришів, що трималися за забиті голови й хникали, — і стрімко поплив до них, вигукуючи по-пінгвіняому:

<Прит, прикидайтеся жалюгідними! Жалюгідними!

Але навіть козирна карта — метод виклику жалю — не спрацювала.

<Вибачте. Та з тим кроликом з іншого боку нічого не вдіяти… але, але так вам таки краще! Це ж краще, ніж загинути!

Лицарі на мить вагалися, дивлячись на сльозливі очі пінгвінів, — але скосили погляд на жінку за спиною, що найзавзятіше роздавала ляпаси, і, схоже, твердо вирішили продовжувати нещадне насильство.

«Так не може бути.»

Пітер дивився на товаришів, що терпіли беззахисно, — і дзьоб у нього затремтів.

«Так не може, не може бути!»

Квааак! — вигукнув Пітер, здригнувся всім тілом і, здавшись, поник плечима та глянув за корали, де мирно плавали маленькі рибки.

Заради пінгвіняої честі він справді не хотів вдаватися до цього методу, але…

Пітер, що витріщився на далеке коралове пасовище, обернувся й знову подивився на товаришів, яких лупцювали по головах.

<Ай, ай-ай-ай.>

«Мій друг он так отримує, наче золота рибка, — яка ще гордість.»

Вирішившись, Пітер притулив обидва крила до дзьоба, звернув язик трубочкою і засвистів.

Тонкий, високий звук, що людські вуха не почують, розлинувся по морю.

Спочатку здавалося, що нічого не відбувається.

Але незабаром —

<…Що це?>

Десь за далекою сірою скелею відчулася велетенська хвиля.

Лицарі, що лупцювали пінгвінів, відчули недобре і, примруживши очі крізь маски, вдивилися вдалину.

<Це…>

Хтось із лицарів, що пильно дивився на чорну масу, яка наближалася й підіймала білу піну, нарешті впізнав, хто це, і закричав:

<Ко, косатки!

Але зрозуміти — вже надто пізно тікати.

Косатки кинулися на лицарів із шаленою швидкістю, роззявивши щелепи.

Хух. Пітер, дивлячись на суходільців, що зляканись і затарабанили ногами, протер гладкий лоб крилом.

Поваговав — та все ж правильно зробив, що покликав.

«Хай ці типи і ненадійні, але сила в них — не відняти…»

Пітер ненадовго пригадав минуле, коли косатки підставили його рід під полювання суходільців, щоб самим уціліти, — і швидко-швидко захитав головою.

«Годі. Не було іншого виходу, крім як попросити про допомогу.»

Приборкавши зневіру, що підступала, Пітер заквапився до товаришів, що хикали, зарившись головами в крила.

Та полегшення тривало недовго.

<В атаку!)

Суходільці, що здавалося от-от здадуться, почали контратаку.

Лицарі, що на мить розгубилися, швидко вирівняли тіло у воді й вихопили з піхов мечі.

І, наче м'якість, що вони виявляли досі, була жартом, кинулися на косаток із грізним запалом.

<Гей, Пітере! Ти не казав, що в людей є зброя!>

Одна з косаток, що ледь не позбулася плавця через меч лицаря, вигукнула звуком, зрозумілим лише морським тваринам:

<Але й Пітер не міг нічого відповісти на цю претензію.>

«Що, що це таке…?»

Бо й для пінгвінів те, що лицарі вміють користуватися мечами, теж стало несподіванкою лише зараз.

Суходільні люди, у яких прикраси-на-думку-пінгвінів виявилися мечами, миттю перегрупувалися й відтіснили косаток.

Невідомо, що вони зробили, — але й рухи в воді тепер різко відрізнялися від колишньої незграбності.

Тільки тут Пітер помітив, що на ногах у лицарів з'явилося щось схоже на перетинки, — і стрімко поплив до них.

<Геть, а то поріжетесь.>

Але озброєні лицарі лише легко відбивали атаки Пітера і йшли далі — на косаток.

<Шукай слабке місце, слабке місце!>

Одна з косаток, що насилу вивернулася від меча лицаря, відчайдушно вигукнула до Пітера:

<У людей теж мають бути слабкі місця! Бий туди!>

На цей крик Пітер із розгубленим виглядом обшарив поглядом тіла лицарів.

Але де там — морські тварини ще знають, але фізичних слабкостей наземних тварин без зябер він не знав.

<Гей! Швидше знаходь!>

<А. Зрозумів!>

Пітер метався навколо лицарів, квапився від погонь косатки, — і тут його кругленьке оченя впало на кисневі балони за спинами лицарів.

«Точно. Без цього суходільці не можуть дихати під водою.»

Знайшовши відповідь, Пітер радісно замахав крилами і загукав товаришам-пінгвінам:

<Шланг! Атакуйте шланг кисневих балонів на спинах у людей!

І сам, швидше за всіх, кинувся до найближчого лицаря.

<Що, що таке!>

Арнольд, що нарешті отримав гідного суперника і від душі розмахував мечем — вже не проти маленьких жалісних пінгвінів, а проти великих загрозливих косаток, — здивовано обернувся.

Виявилося, пінгвін, якого він вважав давно втіклим, причепився до його спини наче ракушка.

<Ти чого! Геть! А то поріжешся… о, ой? Гей! Ти що робиш!>

Арнольд занепокоївся пінгвіном і поспішив його відчепити — та побачив, що пінгвін дзьобом довбає шланг кисневого балона, і заволав.

<Гей, не можна! Якщо продовбаєш…!

Але кричи не кричи — вже пізно.

Гострий дзьоб пробив у шлангу дірку — і з неї почало дрібними бульбашками виходити повітря.