Розділ 149

— Що це таке?

— Летюча риба… хіба ні?

— Не схоже. У летючих риб спина чорна, а живіт не такий білий.

Лицарі терли очі й між собою сперечалися — і лише тоді, коли дивовижна істота знову бухнула у воду, збагнули, що це пінгвін.

— Ага, схоже на пінгвіна!

— Але чому пінгвін літає в небі…

Запитання лицаря так і не долетіло до кінця.

Квааак! Кваааак!

У небо злетів ще один пінгвін. Цього разу — одразу двоє.

Але неймовірне видовище на цьому не закінчилося.

Арнольд із розгубленим виглядом дивився на косатку, що з гуркотом врізалася в скелю.

Відкинута в оборону й пригнічена косатка була не одна.

За нею — ще одна. І ще одна. Велетні одна за одною з розмаху гатилися об великі скелі.

— Оу!

— Обережно.

Арнольд попередив лицарів, щоб не потрапили під хвилю, яку підняла косатка, і поглянув за море.

Неподалік від поверхні, де ходили хвилі мов при шторм, одна гладкоспина косатка спокійно і невимушено плавала в повній самоті.

«Оце та, що кидала косаток і пінгвінів.»

Арнольд дивився на велетенську косатку, що наближалася до берега, і поклав руку на руків'я меча.

Відчувши його рішучість, інші лицарі теж слідом поклали руки на мечі.

— Не забувайте. Леді ще під водою. Поки не розберемося з цим лиходієм — пошуки не відновити…

Але Арнольд не встиг домовити.

Квіііік!

Пінгвін, що, мабуть, вирішив дати останній бій, стрімко кинувся до косатки — і отримав від лівого плавця ляпаса в щоку та відлетів далеко.

— О, жорстоко…

Дивлячись на пінгвіна, що летів удалину, лицарі зацокали язиками.

Але Арнольд, на відміну від решти, стояв і дивився на косатку з виглядом людини, яка щось зрозуміла.

Знайоме. Той кут, під яким плавець б'є навідмаш.

Ця сердита сила, з якою лупцює пінгвінів, що виглядають зовсім милими.

«Невже…»

Ні, бути не може. Це абсурд. Таке неможливо.

«Та але ж…»

Але хоч і розумів, що це нісенітниця, Арнольд не міг не запитати в косатки, що пливла до них:

— Клоя… леді, це ви?

— Що?

Сусідній лицар перепитав — мовляв, що це він таке говорить.

Погляди інших теж говорили: «Ви точно не ковтнули води і не маячите?»

— Пане заступнику командира, вам би відпочити… ой.

Лицар, що обережно радив відпочити, побачив, що косатка зробила далі, — і ковтнув повітря.

Немов підтверджуючи слова Арнольда, косатка виткнула голову з води і швидко закивала.

— Ле, леді? Справді ви, леді?

Арнольд мало не зайшов у воду, нахилившись до самої поверхні, і перепитав:

— Справді ви?

Так. Косатка знову швидко закивала — мовляв, так і є.

Мало того — повернулася навколо своєї осі, показала білий живіт і чорним плавцем гепнула по ньому кілька разів.

— Ле, леді…

Арнольд бачив це на власні очі — і все одно не міг повірити. Він легенько дав собі стусана, переконався, що це не сон, і зробив ще крок уперед:

— Але чому… як так сталося, що ви в тілі косатки…?

«Сама не розумію.»

Клоя, що стала косаткою, ворушила губами — і так казала.

Але лицарі на березі, схоже, не розуміли її слів і стояли з розгубленим виглядом.

Клоя протяжно зітхнула і пригадала, що сталося щойно.

Той момент, коли вона так відчайдушно благала — хочу дихати, хочу вижити косаткою.

З грудей раптом повіяло жаром, голова закрутилася — і…

«Розплющила очі — і стала косаткою.»

Щойно Клоя збагнула, що стала тим, ким хотіла, — вона, не гаючи часу, кинулася на косаток, що розгублено завмерли.

І з усієї сили врізалася в тих, хто на неї нападав.

Гарно розправилася і з косатками, і з пінгвінами — але…

«Як, чому я стала косаткою — ото питання.»

— А може, насправді ви завжди були косаткою?

Поки сама Клоя не могла розібратися в тому, що сталося, лицарі жваво обговорювали між собою.

— Та ні, ми ж усі своїми очима бачили, що справжня форма — кролик. Хіба буває зооморф із двома справжніми формами?

— А може, на суші — кролик, а в морі — косатка? Адже леді народилася під пророцтвом — вона особлива!

— О, схоже на правду.

Схоже на правду — та нічого подібного.

Клоя мовчки слухала їхні міркування і з роздратуванням вистрелила струменем води.

— Ааа!

Дивлячись, як лицарі тікають від водяного фонтана, Клоя бурмотіла подумки.

Навіть якщо це якось пов'язано з тим, що вона народилася під пророцтвом — це пов'язано з іною, а не з тим, щоб мати дві зооморфні форми…

«Стривай.»

Бурмочучи, Клоя зчепилася думкою за важливе слово і прошепотіла:

«Іна…?»

Клоя припинила рухати плавцями й зосередилася на цій думці.

Пригадати: день, коли вона прокинулася кроликом, теж був схожий на сьогодні.

«Орел цілився на мене. Я молилася, щоб опинитися в клітці з кроликами поруч.»

І водночас із цим бажанням у грудях теж щось гаряче пекло —

«Отямилася — і вже була білим кроликом.»

Клоя, не помічаючи, що вже майже тоне, занурилася в думки.

Форми не мінялося, але схожий випадок був і тоді, коли вона зупинила предка Демосів.

Одинадцять років тому, в маєтку Гревісів, предок Демосів явно насилав на неї промивання мізків.

Але в ту мить, коли Клоя з люттю бажала йому смерті, — предок наче сам потрапив під зворотне промивання мізків і почав відступати.

У всіх цих випадках вихідна умова була однаковою.

Ситуація була смертельна. Тому вона не могла не молитися всім серцем.

І результати теж різні на вигляд — та подібні по суті.

Вона набувала форми або іни того, про що так відчайдушно благала.

«Ні, може, форма й іна з'являються одночасно. Коли зустріла предка Демосів — може, просто не знала, що набула форми змії, бо не перетворювалася.»

Дійшовши до цієї думки, Клоя здогадалася, як називається іна, яку вона підозрювала в собі.

Копіювання.

Іна-перевтілення, що дозволяє одночасно скопіювати і іну, і форму іншого зооморфа.

«Якщо це справді так…»

Клоя ковтнула і знову запрацювала плавцями, піднімаючи тіло, що мало не опустилося на дно.

Піднімаючись угору, вона побачила чорну спину пінгвіна, що, мабуть, знепритомнів і тихо гойдався на поверхні.

«Якщо моя здогадка правильна і ця іна справді моя…»

Клоя змінила напрям і повільно попрямувала до того пінгвіна.

«…Тоді залишається лише одне — перевірити.»

Вирішивши перевірити на собі, Клоя заплющила очі і пригадала відчай, який щойно пережила.

Якомога відчайдушніше. Настільки гостро, що аж до сліз.

Ніби без перетворення на того пінгвіна — смерть. З усього серця…

І саме в ту мить, коли Клоя молилася з таким запалом,

у центрі її грудей знову спалахнуло світло.

— Чому не виринає?

Арнольд низько нахилився над водою й стурбовано дивився під поверхню.

— Може, не вміє плавати у тілі косатки?

— Та ні, щойно ж так майстерно фонтан пускала.

Хоча другий лицар так і відповів — а сам теж стурбовано вдивлявся в море.

— Не знаю, як так сталося, що леді стала косаткою, але на всяк випадок краще пірнути подивитися…

Арнольд зрештою не витримав тривоги і вже надягав маску, щоб пірнути —

і в цей момент спокійна поверхня раптово вибухнула, і щось чорно-біле вилетіло догори.