Розділ 15

— Відпусти. Дитині незручно. Не на арешт же ведемо.

— Тьху.

Від зауваження Лусіана Іан нарешті відпустив руку — щоправда, не одразу.

Слава богу.

Клої, що з орангутана, якому тримають обидві руки, перетворилась на орангутана, якому тримають лише одну, видихнула з полегшенням.

— Рід Демос ти вже бачила?

— Ні.

На питання Лусіана Клої похитала головою.

І не лише рід Демос. Насправді вона не бачила жодного з чотирьох родів, що правили континентом.

Бо на континентальні наради я ніколи не їздила.

Рід Арус всіма силами переховував Клої — щоб Ліандери не могли забрати дитину й знущатись над нею.

А отже, Клої, яка вперше в житті покинула вовчі землі, не могла знати їх зовсім.

— Жодного разу не бачила.

— Тоді й не знаєш, чого слід остерігатись.

Іан скоса поглянув на руку Клої й продовжив:

— Рід Демос — перевертні-тайпани. Підлі й хитрі. Ті, хто відбирає чужу життєву силу, щоб поповнити власну.

Від цих слів Клої повернулась і поглянула на Іана.

— Не підходь близько до цих холоднокровних лихих змій. Давним-давно вони намагались вирощувати власну силу, використовуючи власних дітей як знаряддя……

— Іане.

Лусіан попередив його низьким голосом.

— Не розповідай жахливих історій. Вона й так часто бачить кошмари.

На це Іан замовк, але Клої вже знала, про що він хотів розповісти.

Рід Демос — перевертні-тайпани.

Це був рід Сіона — головного чоловічого персонажа оригіналу.

Клої пригадала оригінальну розповідь.

Історію Сіона Демоса — розказану з погляду головної героїні, Діани.

[«Якими були твої батьки?»

………………Такими, що бачили лише мене.

Очі Сіона, коли він це говорив, виглядали порожніми — наче в них нічого не лишилось.

«Ті, що вважали: заради мене можна пожертвувати чим завгодно».]

Почувши цю відповідь, Діана проплакала всю ніч.

Їй було боляче за Сіона, якому судилось втратити одну за одною всіх, хто любив його.

Її серце стискалось від його мертвого погляду.

Тому й те, що Іан розповідав, — лише упередження.

Так само, як рід Арус мав упередження проти Ліандерів.

Так само, як рід Ліандерів мав упередження проти Арусів.

Клої кивнула і підвела погляд.

Ті жахливі події минулого, про які говорив Іан, — певно, теж були якимось непорозумінням.

Якби рід Демос справді був таким жахливим, головний герой не помстився б так страшно тим, хто вбив його родину, яка його любила.

Добре. Клої глибоко вдихнула й поглянула на масивні двері до зали нарад.

Саме там ховалась причина, чому вони сьогодні так зібрались.

Там же могло бути й те, що здатне врятувати всіх.

— Нарешті побачу цю горду наречену.

З бурмотіння Іана двері відчинились.

За ними з'явились ті, хто прибув на землі Ліандерів, щоб обговорити питання спадкування.

Клої з рішучим виглядом повільно обвела поглядом усіх присутніх у залі.

— Давно не бачились, голово роду Ліандер.

Першим впав в очі чоловік — високий, з волоссям чорним, як вугіль.

— Далека дорога — втомились, певно.

— Та ні. Завдяки магічному камінню, що ви надіслали, подорож була зручною. Подарунки від Ліандерів — завжди особливі.

Чоловік із враженням настільки крижаним, що від одного погляду думалось про зиму, посміхався — і все одно від нього віяло холодом.

Чорне волосся, блакитні очі……це, мабуть, голова роду Демос — Ділан Демос.

— До речі, моя наречена, що вшанувала мене статусом зятя, знову злягла з гарячкою.

— ……Моя донька змалку слабка на здоров'я.

Погляд Клої ковзнув з Ділана на жінку, що стояла поруч.

Волосся жінки в оксамитовій чорній сукні теж було смоляно-чорним — як у Ділана.

Вона була надзвичайно вродливою, але справляла зовсім інше враження, ніж мама, — наче сонячне проміння. Це була зваблива краса, що виходила з тіні.

— Джоанна так хотіла завітати саме сьогодні, але я відмовив — щоб часом не заразила вас застудою.

— Яка турбота. Бажаємо Джоанні швидко одужати.

То, мабуть, дружина Ділана Демоса — Абіґейл Демос.

Тоді залишається тільки……

— Сьогодні і спадкоємець з вами, бачу.

— Сказати, що він замінює Джоанну, — не зовсім доречно, але все ж — добре перезнайомитись усім, хто стане родиною. Та й нинішнє питання безпосередньо стосується мого сина.

Головний чоловічий персонаж оригіналу.

— Сіоне, підійди й привітайся. Давненько не бачились, правда?

Сіон Демос.

Клої не відривала погляду від хлопчика, що чемно вклонився.

Волосся — чорне, як нічне небо. Очі — блакитні, наче безхмарне полуденне небо. Тонко вигравіювані риси — вишукані й плавні.

Саме таким, як у книжці.

Він був схожий не стільки на дитину, скільки на старанно виліплену ляльку — аж надто красивий.

Може, тому що ще нічого не пережив. Не схожий на когось, хто міг би жорстоко вбити всіх людей нашого роду……

Саме тоді, як Клої, тримаючи Лусіана за руку, уважно спостерігала за Сіоном, — хлопчик підвів голову після вітання.

Раптово — їхні погляди зустрілись.

О……?

Зустрівшись із прозорими блакитними очима — Клої заніміла.

Це мала бути дитина, яка ще нічого не пережила.

Дитина, яку повинна була оточувати батьківська любов — і тому мала бути безтурботною і жвавою.

Але чому……

У дитячих очах Клої вловила щось чуже — і від неприємного відчуття відвела погляд донизу.

Серце забилось швидше. Закрутилась голова.

— ………Клої?

Мабуть, страх мимовільно стиснув їй руку.

Лусіан, що миттєво помітив її реакцію, нахилився й зустрівся з нею поглядом.

— Що трапилось? Тобі погано?

В зелених очах — тієї самої барви, що й у неї — світилась ніжна тривога.

Зустрівшись із цим поглядом, страшне відчуття розвіялось — наче його й не було.

— Ні, все гаразд!

Клої поспішно широко посміхнулась і подивилась на Лусіана.

— Просто хотіла швидше привітатись.

— О, так це і є та сама леді Клої.

На слова Ділана Клої повернулась і поглянула на нього.

Він звузив блакитні очі й тепло усміхнувся — наче щиро радів.

— Мабуть, навіть суворий великий герцог Ліандер м'якне для власної доньки. Коли так дбайливо проводжає — навіть за руку тримає.

— Клої, ходи сюди.

Але Лусіан геть проігнорував слова Ділана і прикрив маленьке чоло Клої своєю долонею.

— ……Гарячки немає.

— Просто на мить рука стисла — і все! Я справді нічого не відчуваю!

Та навіть на безтурботне обличчя Клої Лусіан не міг приховати тривоги.

— Ваша світлосте, може, дітей відпустимо погуляти надворі? Все ж розмова може виявитись страшнуватою для маленьких. Та й обличчями вже познайомились — цього достатньо.

— А, гаразд. Голово роду Демос, нехай діти погуляють у саду. Лицарів виставлено достатньо.

— Мій син — не проти.

На пропозицію Іана Ділан посміхнувся.

— Він у мене — дивний хлопчик: рідко чогось лякається. Навпаки, любить такі зали для нарад.

— Але йому буде незручно.

На це Лусіан байдуже відповів:

— Тут може скластись зовсім інша атмосфера, ніж та, до якої звик ваш спадкоємець. Витримає?

Погляди Лусіана й Ділана обмінялись у мовчанні.

Клої подумала, що навіть у повітрі може бути колючка.

— Добре.

Тишу зламала Абіґейл — вимовила повільно.

— Сіоне, іди пограй з леді. Від лицарів роду далеко не відходь.

— Так.

Ділан невдоволено зиркнув на дружину — але не більше.

***

І от діти опинились удвох у саду.

Клої дивилась на Сіона очима, що блищали — наче й не було жодного страху.

Те, що я відчула — відчула. Але спершу треба будь-якими засобами зблизитись із ним.

Відносини з Сіоном Демосом мали надзвичайно велике значення.

І не лише тому, що він — головний чоловічий персонаж оригіналу.

Сіон Демос теж входить до мого плану, як зупинити війну.

Клої якнайяскравіше посміхнулась і простягнула йому руку:

— Привіт, я — Клої Арус! Приїхала сюди зовсім недавно!

— ……

Але привітна усмішка не отримала відповіді.

Сіон сидів, притулившись спиною до товстого стовбура дерева, із заплющеними очима.

— Любиш тістечка? Тут кухар дуже добре готує десерти. Спробуєш — здивуєшся!

Та Клої не здавалась і продовжувала говорити.

— Або давай пограємо в м'яча? Ах, або покатаємось на човні — ось там озеро! Не так далеко. Звідси зовсім близько!

— ……

Але на всі ці запрошення Сіон лише сидів із заплющеними очима — наче й не чує.

Ш-ш-ш. Лунав лише шелест листя на вітрі.

От зарозумілець.

Клої подумки скривилась і зневажливо фиркнула.

Але хоч би як ти вдавав байдужість — я вже знаю, як тебе здобути!