Розділ 153

— Серед тих тіл були і маленькі діти, і навіть вагітні жінки.

Ніби відганяючи від себе якусь жахливу картину, Алісія на мить заплющила очі, а потім продовжила:

— Тепер розумієш, чому ми всіма силами намагалися не мати нічого спільного з вами, сухопутними зооморфами? Ми, морські зооморфи, навіть якщо й воюємо між собою — такої жорстокості не чинимо. Не вбиваємо одноплемінників отак!

Від цього удару Клої не могла видавити жодного слова і просто стояла мовчки.

Їй хотілось заперечити — що не всі сухопутні зооморфи такі, що принаймні вона і її рідня — інші. Але...

Це не подіє.

Вона й без слів розуміла.

Для Алісії, яка, схоже, вже бачила щось страшне на власні очі, такі слова прозвучали б лише як виправдання.

Тоді.

Клої придумала інший спосіб переконати її, трохи відсунула Сіона, що стояв з непростим виразом обличчя, і вийшла вперед. Потім, намагаючись триматися якомога серйозніше, відкрила рота:

— Таких тіл стане набагато більше. Настільки більше, що навіть зрівняти з тепер неможливо буде.

— Що? Що ти маєш на...

— Бо почнеться війна. Причому така, де зброю візьмуть зооморфи всього континенту.

Клої коротко виклала Алісії з суворим обличчям ситуацію, в якій вони опинилися.

Те, що предок роду Демос, якого вважали загиблим кілька сотень років тому, насправді живий. І те, що він готує страшну війну.

І що якщо не зупинити цю жорстоку й жадібну істоту — на континенті буде буквально море крові.

— Відпустіть нас. Зупинити здатність того тіньового зловмисника до зомбування, зупинити ту війну — можемо лише ми.

Клої помітила, як очі Алісії ледь здригнулися, — і, вхопившись за ґрати, натиснула ще сильніше:

— Якщо ми не встигнемо вчасно виринути нагору — ще страшніші тіла вкриють це море.

— ...Як я можу вам довіряти?

Але переконати королеву цілого королівства виявилося непросто.

— Все, що ви кажете, може виявитися брехнею. А навіть якщо правда — ви можете бути не тими, хто хоче зупинити війну, а тими, хто її починає.

Алісія дивилася на чорне волосся Сіона — майже символ роду Демос — і продовжила, ніби допитуючи:

— Та й узагалі, як я можу довіряти тим, хто взяв мене в полон?

— Не довіряйте, якщо не хочете.

Відповів Сіон.

— Але збитки від хибного рішення доведеться нести вам і цьому морю, яке ви так любите. І крім того.

Сіон говорив трохи ліниво, але з такою інтонацією, що неможливо було не почути:

— Не думайте, що жага мого предка обмежиться лише сушею.

— ...

— Щойно він дізнається про існування морських зооморфів — першою, кого він захоче зомбувати, станете саме ви.

Від категоричного твердження Сіона Алісія скривилась.

Але з часом її обличчя поступово ставало серйознішим.

Мабуть тому, що інтуїція підказувала: слова Сіона — аж ніяк не проста бравада.

— ...Незабаром повернуся.

Алісія з похмурим обличчям пішла нагору, лишивши лише пінгвінів-охоронців.

І справді, так і не минуло багато часу,

— Порадилася з міністрами. Розпитала знавців материкових справ — і те, що ви казали, схоже на правду.

Вона повернулася з дещо легшим виглядом, ніж іще хвилину тому.

— Тому за результатами наради вирішено відпустити вас.

Та ще до того, як обличчя Клої встигло прояснитися від цих слів,

— Але. Не повне звільнення, є умови.

Алісія проголосила з урочистим виразом.

— Умови полягають у...

Обличчя Клої і Сіона, що слухали, які умови висуває королева підводного королівства, поступово ставали скутішими.

— Ну як.

Трохи згодом, пояснивши двом в'язням давнє клопіт свого королівство, королева криво посміхнулась.

— Зможете впоратись?

***

— Леді!

Арнольд, заступник командира, що першим здалеку побачив Клої, кинувся до неї мало не з ридаючи.

— Що взагалі сталося! Як ми вас шукали, як хвилювалися... Зачекайте. А той позаду... Сі-Сіон?!

— Давненько не бачилися.

Сіон, що вийшов на берег разом з Клої, ледь підняв руку в привітанні до лицарів, що дивилися на нього з відкритими ротами.

— Дякую, що допомагали Клої і шукали мен...

— Пане Сіооооне!

Але закінчити коротке привітання йому не дали.

Лицарі, що в душі вже вважали його загиблим і встигли майже відгоріти, всі разом кинулися до нього з плачем.

— Пане Сіоне, де ви були! Як ви там?

— Я вірив, що ви повернетесь! Хай інші як хочуть, а я справді вірив, що ви живі!

— Забирайтесь. Не чіпайте мене.

Але на відміну від лицарів, що заходилися слізьми від радості, Сіон залишався холодним як лід.

— Геть. Ідіть у море.

— Пане Сіооооне! Характер не змінився! Довго житимете!

Але навіть від роздратованих ударів ногою Сіона лицарі не думали відступати.

Клої спостерігала за Сіоном, що сердито виганяв їх, і лицарями, що все одно невідступно чіплялися до нього з ридаючи, — і мимохіть усміхнулась.

Схоже, вони добре один одного знають.

Їй пригадалось його дитинство — коли він не хотів бути близьким ні з ким, крім неї.

Та, порівнюючи з тоді, зараз краще.

— Що за нити плачуть, дорослі чоловіки. Справді вб'ю.

Краще... мабуть? Це все через близькість до них, так?

Клої тільки-но почула від Сіона лайку вперше в житті — і замість попередньої посмішки на обличчі з'явилась трохи невизначена.

— Леді, а цей пінгвін — звідки?

Арнольд, що пильно оглядав дорогоцінну леді — чи ніде вона не поранена, — запитав здивованим голосом.

— Може, ви взяли його як домашнього улюбленця...

<Хто тут домашній улюбленець?!>

Загін, що загомонів від повернення двох, на мить замовк від різкого крику пінгвіна.

<Ви, значить, тримаєте пінгвінів за домашніх тварин? Дикуни!

Ватажок пінгвінів-зооморфів Пітер, схоже, отримав від Алісії прилад для спілкування з сухопутними зооморфами. Він прижмурив очі й закричав:

<Слухайте сюди. Поки не вирішите морську проблему з отрутою, про яку казала королева, — ви всі під арештом! І не думайте втікати!

— ...Я зараз сплю, чи що.

Один з лицарів, що отримував від Сіона удар за ударом, плескав себе по щоці й бурмотів:

— За все своє життя ще не снилося, щоб пінгвін розмовляв...

— Що, хочеш прокинутись від таких ляпасів? Ось як треба прокидатись.

— Аааах!

Клої дивилася на лицаря, що відлетів від удару ногою Сіона, — і мимохіть засміялась.

Хахаха...

Клої стояла поруч і, поглядаючи на Арнольда, що мовчки вимагав пояснень, — посміхалась ще невизначенішою усмішкою, ніж хвилину тому.

***

Тієї ночі, коли метушня від повернення двох і говірливого пінгвіна нарешті вщухла.

Лицарі, яким Клої в загальних рисах пояснила ситуацію, розійшлися — і намет на березі затих.

Фу, стомилась. Треба швидше лягати спати...

Клої, що щойно вийшла з польового умивальника й перетнула намет, — займала найкращий з усіх, — помітила когось, хто сидів самотньо біля вогнища.

Це Сіон.

Клої одразу впізнала його й старанно озирнулась — чи справді він один. А потім непомітно підійшла до вогнища.

— Кхм, кхем!

Від її зовсім не тихого покашлювання Сіон, що, здавалося, замислився, обернувся.

— А.

Побачивши Клої, що безпричинно ковиряла носком піщаний берег, він одразу підвівся і зняв верхній одяг.

А потім поклав його на сусіднє крісло-стілець — так, ніби кажучи: сідай сюди.

Хі.

Клої плюхнулась на те місце ще до того, як Сіон встиг вимовити запрошення вголос.

Хай хтось скаже, що вона занадто прозора, занадто нахабна — їй байдуже.

Адже вона не бачила Сіона цілий рік.

Ні, навіть після того, як він вибрався — вони встигли поговорити лише якихось три години. Тож з точки зору нормального спілкування — справді можна було казати, що вони не бачились три роки.

Хіхі.

Клої просто раділа — що поруч Сіон, що вони вдвох і він повернувся живий. Вона поклала руки на коліна, підперла підборіддя долонями й спокійно дивилась на нього.