Розділ 154

Три роки. Саме стільки часу Клої не бачила Сіона.

Для дорослих, що вже сформувались, цей строк можна було б назвати «якихось три роки».

Але для підлітків три роки — цілком достатньо, щоб все навколо змінилося.

За цей час Клої і Сіон подолали шлях від п'ятнадцяти до вісімнадцяти, з неповнолітніх, що потребували захисту, стали повнолітніми — із дівчинки й хлопчика перетворилися на жінку й чоловіка.

З дівчинки й хлопчика — на жінку й чоловіка.

Клої повторила у думках щойно промайнулу думку й тихо, довго дивилася на Сіона, що сидів на сусідньому стільці.

Червонувате полум'я невеликого вогнища яскраво освітлювало обличчя чоловіка, красивого мов статуя.

Дивлячись на ті осяйні риси, Клої ще раз перебрала в пам'яті минулі три роки.

Мені треба було бути поруч із Сіоном, коли йому було шістнадцять і сімнадцять. Треба було записати кожен крок розквіту цього сліпучого обличчя — без жодного пропуску...

Клої, успадкувавши від мами слабкість до красивих чоловічих облич, лише зітхнула від прикрості — і в ту мить:

— Клої.

Сіон, що весь цей час мовчки дивився у вогонь, заговорив голосом — вже не дитячим дишкантом, а низьким, чоловічим:

— Вибач, що вдень на морі говорив грубо.

Грубо? А.

Від його слів Клої коротко пройшлась думками по сьогоднішньому дню — пригадала, як перевтілювалась на пінгвіна, — і кивнула.

Тоді Сіон і справді поранив мене. Але якщо точніше — не словами, а тим порожнім поглядом, яким дивляться на цілковитого чужинця.

— Нічого.

Подумавши саме так, Клої трохи знизала плечима й відповіла:

— Ти ж не знав, що це я. А коли дізнався — поводився інакше. Тож нічого.

— Однаково.

Але Сіон, попри її слова, не міг, здавалося, пробачити собі — на обличчі залишалась провина.

— Вибач. Більше такого не повториться.

Більше не повториться? Від цих слів, що звучали як тверда обіцянка, у Клої зсередини піднявся жвавий порив.

— І як же ти цього досягнеш?

Клої посунулась ближче до Сіона й запитала грайливим тоном — точнісінько таким, як у дитинстві:

— Будеш упізнавати мене, навіть коли я перетворюся на іншу тварину?

— Так.

Але Сіон і тут відповів серйозно.

— Упізнаю.

— ...Як?

— Зараз думаю — той пінгвін вдень виглядав трохи миліше за інших пінгвінів. Тож упізнаю.

Клої на мить завмерла від його слів. Потім різко підхопилась і швидко озирнулась на всі боки, палаючи обличчям.

— ...Клої? Що з тобою?

— Секунду. У мене є один неприємний спогад з минулого. Треба перевірити, чи немає когось поруч.

Клої навіть навшпиньки піднялась — перевірила, що жодного лицаря поруч немає, — і нарешті полегшено видихнула та опустилась на місце.

— Добре. Нікого. Ось тільки за наметом є пінгвін, що підглядає в наш бік, — але цього пробачмо. Він же миленький.

Від її слів Сіон поглянув у бік пінгвіна-охоронця — і відвів погляд, почувши, що вона звертається до нього.

— Сіоне.

Клої помовчала, а потім запитала — соромлячись, але не змогла не запитати:

— Я була мила, коли стала пінгвіном?

— ...Так.

— Навіть миліша, ніж оцей пінгвін-охоронець он там?

— У двадцять тисяч разів.

Крр. Від відповіді, що вилетіла без жодного вагання, Клої відвернулась і в душі стиснула кулак.

Добре, що не здалась і вижила — хоч кролицею, хоч ким. Хоч би почула від Сіона таке!

— ...Клої? Тобі погано?

— Кхм, нічого.

Клої швидко впорядкувала вираз обличчя, поки Сіон не почав дивитись іще дивніше, і знову повернулась до нього з сяючим виглядом.

— Тоді а коли стала русалкою — теж? Тоді була гарна?

— Коли русалкою — звичайно...

Але тут Сіон раптово замовк на півслові.

— Сіоне?

Клої дивилась на нього з подивом — і побачила:

Його обличчя, що щойно було незворушним хоч і сухим, — вкрила груба хвиля.

Червона хвиля підступала з кінчиків вух і розливалася далі — залила все обличчя і опустилася навіть на шию.

— Сіоне, що з тобо...

— А. Я ж іще не вмивався.

І все з тим самим спокійним тоном — хоча обличчя палало як жаріла — Сіон підвівся.

— Мені вже час. Клої, і ти теж лягай рані...

— Підеш?

Але Клої не збиралась так просто відпускати цього красеня, якого не бачила цілих три роки.

— Я хочу ще поговорити з тобою...

Клої давно вже зрозуміла одне.

Її здібність — не здатність викликати жалість. Такої здібності в природі не існує.

— Ми ось так нормально сидимо і розмовляємо вперше за три роки. Я думала, зможемо поговорити довше...

Але чому Клої все одно вдавалась до такого тону з Сіоном — була лише одна причина:

— Вибач. Мабуть, я надто зраділа, що побачила тебе, і занадто розхвилювалась. Навіть не подумала, що ти втомлений — дурненька, раділа собі...

Вона інстинктивно знала, що він слабкий до неї, коли вона вдає із себе нещасну.

— Іди відпочивай, Сіоне. Я ще трохи посиджу тут, подумаю.

— ...

— Дякую, що так довго розмовляв зі мною сьогодні. Я справді була рада...

Від кволої усмішки Клої Сіон, що вже наполовину підвівся, немов осів і знову сів на місце.

— ...Ні.

Він провів рукою по обличчю й видав трохи хрипкий голос.

— Вибач. Ще посиджу.

— Можеш іти.

— Я теж хочу ще бути з тобою. Серйозно.

Клої, що вдалося примусити Сіона залишитись цим витончено прихованим шантажем, таємно посміхнулась підлою усмішкою.

Але одразу ж прибрала її і з жвавим виглядом повернулась до нього:

— Як ти взагалі поживав? Де ховався, перш ніж упав у море?

— Та нічого особливого. Просто...

Клої і Сіон розмовляли — під тріск вогнища, під зоряним небом.

Спочатку Сіон уникав її погляду, але поступово, ніби звикаючи, почав дивитись їй в обличчя.

— Тоді мама мені якось...

Клої самій подобалось, що він дивиться на неї — і вона навмисно розтягувала навіть дрібні події, розповідаючи довше.

Але вона не знала.

Що навіть тоді, коли вона замовкала, очі Сіона все одно були прикуті до неї.

Що навіть якби вона мовчки дивилась у порожнечу — він однаково тримав би всю свою увагу на ній.

Так вони двоє вели свою розмову — цікаву лише їм, — поки зорі не зрушились із місця.

І тут позаду щось м'яко звалилось.

Що таке? Клої і Сіон обернулись із подивом — і побачили пінгвіна Пітера, що лежав, ткнувшись дзьобом у пісок.

— Ой. Зд-здається, він знепритомнів! Треба кликати медика...!

— Ні, нічого.

Сіон спинив Клої, що вже хотіла бігти, і байдуже відповів:

— Просто заснув.

Заснув? Клої прижмурила очі й придивилась до пінгвіна.

Уважніше — і справді: чорна спина рівномірно здіймалась і опускалась. До того ж чулося якесь похрипування. Схоже, він і справді просто міцно спав.

— Та що таке. Чого він так ліг спати. Хай і стомився від чергування — та я й злякалась.

Клої хмикнула, але потім стурбовано додала:

— Може, перенести його в кімнату? Якщо спатиме отак — дзьоб затечe.

— Не треба. Розбудимо — він одразу закричить, що й не спав. Залиш. Для його самоповаги так буде краще.

Попри байдужий тон Сіона, Клої кілька разів озирнулась на сплячого пінгвіна — а потім, ніби щось пригадавши, відкрила рота:

— До речі. Як це вирішити? Умова, яку поставила королева русалок.

Клої з серйозним обличчям пригадала слова, що Алісія сказала вдень.

— Прибрати тіла, що лежать на шляху до кладовища русалок. Через них туди взагалі не можна дістатись.

— Тіла?

— Так. Тіла зооморфів-зміїв — з чорним волоссям і блідою шкірою, як у тебе.

Алісія тоді підборіддям кивнула в бік Сіона, що стояв із похмурим обличчям, і продовжила.

За її словами, тіла там почали накопичуватись іще до народження матері нинішньої королеви.

Оскільки вважали їх просто тілами зооморфів — і прибирати не збиралися.

Думали, як зазвичай буває, — перетворяться на поживу для риб і зникнуть.

— Але хто ж знав. Що в тих тілах — жахлива отрута.

Усі вони загинули з незаплющеними очима. Отрута, що виходила з них, отруїла морське дно навколо і навіть воду.

— Через це ми втратили єдиний шлях до кладовища русалок. Жодний захисний засіб не допомагає, жоден антидот не діє.

Обличчя Алісії, що говорила це, було сповнене туги.