Розділ 155

— Для русалок кладовище — це не просто місце поховання після смерті. Там сплять усі наші предки, там будуть приходити нащадки, і врешті — це батьківщина, куди я сама повернусь.

Але Алісія пояснила: відтоді, як отрута розлилась на шляху до кладовища, жодну русалку вже не поховали на «рідному кладовищі» — всі загиблі досі зберігаються в залі для спочинку, не знайшовши гідної смерті.

— Зараз у нас одне-єдине бажання. Після смерті — повернутись додому і знайти вічний спокій. Якщо цю проблему буде вирішено — я готова не просто відпустити вас, а стати союзником у вашій війні.

— Ну як. Зможете впоратись?

Клої опустила погляд, пригадавши останні слова Алісії — вуста кривились у зухвалій посмішці, але очі були сумні.

— Ті тіла з отрутою — мабуть, залишки дослідів роду Демос.

Мовчавший увесь цей час Сіон заговорив холодним голосом:

— Колись чув мимохідь. Що невдалих піддослідних, аби не було проблем, скидали в море.

Скидали. Клої тихо повторила незнайоме слово — і почула продовження.

— Тому й отруюють. Зооморфи-тайпани за природою, коли вмирають, випалюють отруту, що є в тілі. Але піддослідних позбавляли й цього...

Ніби зринула якась картина — Сіон підняв один кут рота з гіркою усмішкою і продовжив:

— Ці тіла накопичувались і накопичувались — і врешті-решт отруїли море. Розумію. Чому русалки так ненавидять сухопутних зооморфів. Я б і сам, якби побачив тих, з розірваними головами...

— Сіоне.

Клої простягнула руку і поклала долоню на холодну руку Сіона, що жував слова.

І спокійно дивлячись у його ледь тремтячі очі, тихо прошепотіла:

— Пам'ятаєш, що я казала тоді? Що ти теж жертва. Що в тобі немає жодної провини.

— ...

— Те, що вони загинули саме так — не твоя вина.

Клої помітила в Сіоні цю провину перед одноплемінниками — що залишалась у ньому немов осколок травми — і м'яко погладила його руку:

— Ти лише вижив. Ніхто — навіть ти сам — не може звинуватити тебе за той жахливий злочин.

Після її слів Сіон довго мовчав, дивлячись на вогонь, що коливався.

А потім — повільно перевернув руку і переплів свої пальці з пальцями Клої.

— Клої.

М'який, але відчутний тиск. Голос Сіона торкнувся вуха Клої, що розгубилась:

— Можна підійти ближче?

— Га?

Вона перепитала від здивування, але він, схоже, і не чекав відповіді.

Мовчки він легко посунув крісло й зменшив відстань між ними, стиснувши руку Клої міцніше.

— Знаєш?

Сіон, що підійшов так близько, що їх плечі торкалися, прошепотів тихим голосом:

— Ти для мене завжди — порятунок.

Слова були зворушливі — але Клої, яку захопило тепло їх дотичних плечей і рук, не змогла відповісти.

Серце — тук-тук — здавалося, б'ється чутно.

Те, на що вона лише дивилась із захопленням, про що здогадувалась, але не відчувала — чоловічий розквіт Сіона — нарешті відчулось шкірою.

Що ж мені робити.

Відчуваючи кутастість плеча, що торкалося її плеча, і шершкість великої долоні, що трималась у її долоні, Клої мимоволі вкусила губу.

Хочу сказати: не смій зустрічатися з іншою — одружися зі мною просто зараз...!

І саме поки Клої билась зі своєю власною поспішністю — з бажанням зробити пропозицію ще до освідчення,

— А. До речі, здається, є спосіб розібратись з отрутою.

Сіон трохи відсунув плече.

— Що, що таке?

Клої відчула одночасно жаль і полегшення — і підняла голову.

— Є якийсь особливий антидот?

— Так. Колись бачив у лабораторії. Точних пропорцій не пам'ятаю, але інгредієнти — пам'ятаю. Мабуть, якщо дати час, зможу виготовити. Проблема — в тому, скільки часу займе очищення...

Сіон злегка нахмурив брови й продовжив:

— Якщо забруднено стільки, що навіть підійти неможливо — займе чимало часу.

— Скільки?

— Треба подивитись, але мінімум рік.

— Що? Цілий рік?

— Це мінімум. Отрута тайпанів набагато сильніша за отруту інших зміїв. А якщо це отрута тих, хто помер на дослідах — то ще жахливіша. У найгіршому разі треба рахувати й три роки.

Перед самою війною чекати так довго не вийде...

О. Клої, що серйозно задумалась, раптом блиснула очима й прошепотіла Сіону:

— Слухай. А що як так? Ти готуватимеш ліки й паралельно ведеш очищення, а я тим часом з координатами того кладовища — у лабораторії...

Сіон, що непомітно досі тримав її руку й не розплітав пальців, уважно вислухав її пояснення.

— Це.

Вислухавши Клої до кінця, Сіон зустрівся з нею поглядом — в її очах сяяло очікування — і підняв куток рота:

— Непогано.

***

Замок роду Ґревіс, що впав одинадцять років тому, відбудували досконало.

Наказ, що голова роду дав під час відбудови, був однозначний:

Вище, гостріше. А підземелля — ще просторіше.

Під лютим батіжком васалів замок зооморфів-орланів постав іще величнішим, ніж колись.

Проте серед роду Демос, де все — і підготовка до війни, і зовнішній вигляд замку — йшло гладко, виявилась одна проблема.

— Тату!

Голова роду Демос, Санрайдер Ґревіс, важко захворів.

— Тату, як ти? Що ж тепер...

Санрайдер безперервно кашляв кривавим кашлем, чуючи крізь нього сповнений сліз голос доньки, і зітхнув.

Слугам він сказав, що хвороба невідомого походження — але насправді Санрайдер знав, що означають ці симптоми.

Отруївся. Нарешті.

Кожна здібність супроводжувалась побічним ефектом.

Одні не виявлялися повністю до повноліття, інші атакували самого власника.

А побічний ефект здібності його пана — предка роду Демос —

полягав у тому, що в тілі зомбованого поступово — по краплі — накопичувалась отрута.

Що ж, довго прожив.

Санрайдер знову зітхнув і подумав про дружину — тіло якої вже не піддавалось лікуванню.

Певно, і вона загинула з тієї ж причини. І Абіґейл Демос — теж.

Довго прожив. Але навіть думаючи так, Санрайдер не міг позбутись жалю.

Якби ще трохи... якби ще трохи — я б побачив, як наша Діана заволодіє світом.

Санрайдер дав своєму панові обітницю беззаперечної вірності — і отримав натомість одну обіцянку.

Коли пан справді стане господарем цього світу — поставити поруч з собою його доньку, що була вірною союзницею й опорою.

Хотів би, щоб пан взяв оболонку Сіона Демоса, що й зовні вдалась, і зробив Діану своєю дружиною — але і з тілом іншого прямого нащадка теж непогано.

Головне — не зовнішність, а суть: безмежна влада.

Підготовка до війни вже майже завершена — якби ще трохи, я б побачив.

Санрайдер дивився на дорогоцінну доньку, що витирала сльози поруч, — і раптом мимохіть відкрив рот:

— Діано, зі здібністю справляєшся без надмірного навантаження?

— Тату, ти зараз про тренування говориш? Звичайно справляюсь! Я ж так стараюсь, щоб не перевищувати межу й не перевантажувати тіло.

— Тоді, донечко...

Санрайдер дивився на доньку, що схлипувала, але відповідала задерикувато, і з винуватим виглядом продовжив:

— Ти могла б трохи... вилікувати свого батька?

Здібність Діани — черпати силу дракона.

Використавши цю неймовірну силу, можна було б повністю вилікувати навіть тіло, що вмирало від жахливої отрути.

Звичайно, і ця здібність мала свої обмеження.

Здібність Діани була настільки потужною, що могла змінити навіть природний порядок речей, — але мала побічний ефект: накопичувала навантаження на тіло власниці.

Однак це стосувалось лише використання настільки потужної сили, що порушувала світопорядок.

Звичайно, і хворобу важко витримати — але одне застосування для лікування тяжкохворого не мало б надто навантажити тіло.

— Адже відтоді, як у тебе проявилась здібність, ти жодного разу не застосовувала велику силу. Тому заради цього батька хоча б раз...

— ...

— ...Діано?

Санрайдер з винуватим виглядом хотів попросити доньку — і побачив, що та завмерла, так і не витерши сліз.

— Невже... ти вже застосовувала?

Прочитавши в мовчанні доньки ствердження, очі Санрайдера спалахнули гнівом.