Розділ 157

— Ну, чию ж сторону ти береш.

Клої стало ніяково від слів дядька — вона замовкла, підбираючи слова.

— Я просто сказала, як є. Вона нарешті вдома після такого часу, то хай хоч один день відпочине спокійно... Почекайте, що ви там шепочете?

Клої розгублено подивилася на дядька та батька — вони відійшли у куток і щось тихо обговорювали між собою.

— Вже з перших хвилин чиюсь сторону береш.

— А я казав. Ще тоді, як вона їла баклажани, треба було здогадатися.

Хоч би що вони говорили — троє чоловіків із вузькими, як голки, очима не звертали уваги на Клої й далі перешіптувалися, поглядаючи в її бік.

— Ось тобі й виховуй племінниць...

— Та що ви таке кажете!

Клої почервоніла від незрозумілого, але явно неприємного зауваження — вже готувалася вдарити долонею по столу й встати, як раптом:

— Я піду.

Сіон випередив її і заговорив першим.

— Все добре, Клої.

Він усміхнувся їй — спокійно, рівно — і звернувся до неї, хоча сам вона все ще розгублено дивилась на нього.

— Я до цього готовий.

— До чого саме?

— Навпаки — дякую. За те, що мені дали можливість витримати це.

— Але що саме...

— Ходімо.

Залишивши Клої в цілковитому замішанні, Сіон піднявся зі свого місця плавним, акуратним рухом.

Троє чоловіків, чиї й без того вузькі очі тепер звузилися ще дужче — здавалося, вони вже зовсім нічого не бачать, — квапливо рушили за ним.

— Та чому вони так поводяться?

— Залиш їх.

Клої буркнула собі під ніс, дивлячись їм услід, а Меліса ніжно поплескала її по руці.

— Якби йому справді не подобалося — він би просто проігнорував їх, чи не так? Саме тому, що це Сіон, йому хоча б пропонують вийти на тренувальний майданчик.

— Але навіщо ж іти на цей тренувальний майданчик?

— Хто зна. Мені він подобається — Сіон такий миленький.

— Мамо, ти теж якось дивно кажеш.

Меліса засміялася — мовляв, яка ти кумедна, донько, — і знову зустрілася з нею поглядом.

— До речі, ти справді впораєшся?

В очах Меліси читалася тривога за доньку, яка в її серці все ще залишалася маленькою дитиною.

— Одна справа — огранювати магічний камінь за готовим кресленням, і зовсім інша — створювати новий магічний пристрій. Це абсолютно різні речі. Ми з татом пошукаємо інший спосіб, тож ти не перевантажуй себе — допомагай лише з виготовленням протиотрути...

— Ні, мамо. Я хочу це зробити сама. До того ж...

Клої м'яко перебила стурбовані слова матері й сказала з блиском в очах:

— ...у мене є відчуття.

— Яке відчуття?

— Щось таке... наче я зможу. Ось таке відчуття.

Клої глянула на здивоване обличчя матері й жартівливо додала:

— Повір мені. Колись, коли я мирила тебе з татом, у мене було таке саме відчуття.

***

Чудовий замок русалок, оточений строкатими кораловими рифами.

Господиня цього замку — королева Аліcія — неспішно пливла крізь виставкову залу, виблискуючи хвостом.

Шкода. Той гарний чоловік так добре б вписався сюди.

Вона з жалем дивилася на порожнє місце, де колись були прикуті кайдани, — на те місце, звідки втік той «витвір мистецтва», — як раптом до неї підпливла русалка-придворна зі звітом у руках і шанобливо схилилася.

— Вибачте, що переривають ваше споглядання, ваша величносте. Вождь пінгвінів, Пітер Дьоббін, що відряджений наглядати, надіслав донесення.

— Що він пише?

— Разом із донесенням надійшло дуже багато дрібних подробиць, але якщо викласти лише головне... Спадкоємиця роду Ліандерів, Клої Ліандер, кидає всі сили на виготовлення переміщувального каменя.

Придворна русалка на мить завагалася, тоді продовжила:

— І, за його спостереженнями, — що неймовірно, — дослідження просувається доволі успішно. Можливо, невдовзі вона й справді зможе винайти переміщувальний камінь, що не потребує координатного каменя...

— Ха. Яке там «винайде».

У відповідь на донесення придворної Аліcія хмикнула зі сміхом.

— Невже вони думають, що переміщувальний камінь так легко винайти? Якщо ця дівчина справді знайде спосіб дістатися до нашого кладовища, — що ж, тоді я охоче віддам їм родинну реліквію.

Аліcія схрестила руки на грудях і подивилася на порожні кайдани.

Сто років. Не десять і не двадцять — цілих сто довгих років.

Упродовж цього довгого часу русалки перепробували всі можливі способи знайти шлях до кладовища, але врешті-решт були змушені здатися.

Тепер це слід визнати. Вони більше не можуть дістатися до кладовища, де спочивають їхні матері.

Бо ані дорогоцінні переміщувальні магічні камені, роздобуті з великими труднощами на суші, ані потужні протигазові маски власної розробки так і не допомогли пройти крізь те жахливе місце.

Якщо навіть ми, докладаючи всіх зусиль, не змогли, то як ця мила, гарненька, чарівна на вигляд дівчинка може впоратися.

Отак. Та гарненька, чарівна на вигляд дівчинка...

Цмок. Пригадавши обличчя Клої Ліандер, яку бачила кілька днів тому, русалка на мить прицмокнула губами.

Невже всі прямі нащадки впливових родів такі? Така гарненька. Якби виставити її тут на огляд — було б чудово...

Аліcія, що однаково захоплювалась красою жінок і чоловіків, дивилася з легкою жалістю на порожнє місце у виставковій залі — аж раптом заговорила придворна русалка:

— Ваша величносте. Якщо ви спочатку не мали жодних сподівань, то з якої причини ви поставили їм таку умову й відпустили їх?

На здивоване питання придворної Аліcія байдуже відповіла:

— Нехай трохи помучаться.

Аліcія елегантним рухом описала коло по виставковій залі й продовжила:

— І поки вони придумуватимуть цей спосіб, їм буде не до думок про те, щоб розповісти комусь про існування русалок під водою. Адже їм захочеться будь-що зробити нас своїми союзниками.

— Але ж з часом ті наземні зооморфи зрозуміють, що ця задача для них нерозв'язна. Тоді наше існування стане відомим — хіба не безпечніше було б позбутися їх цього разу?

— Навіщо? Вони й так незабаром загинуть.

Попри заперечення придворної, вираз обличчя Аліcії залишався безтурботним.

— Коли мине час і вони усвідомлять, що це не в їхніх силах, — на той момент уже почнеться війна. Тоді вони неминуче загинуть. Як і в усіх повторюваних історіях наземних зооморфів.

— Т-тобто...

— Саме так. То навіщо брати на себе ризик бруднити собі руки? Досить просто чекати.

Аліcія холодно посміхнулась краєм губ і вийшла з виставкової зали, яка вже перестала її цікавити, — тримаючи думку при собі.

Шкода, звичайно. Що такі гарні «витвори мистецтва» зникнуть.

— ...Може, потім сходити за таксидермованими трупами.

— Пробачте?

— Нічого, забудь. Скажи Пітеру — хай особливо не старається й повертається. Не треба так вже напружуватися.

Аліcія, не лишивши й сліду від свого нещодавнього смутку, байдуже ковзнула крізь коридор.

***

І саме в той час, коли русалки аж ніяк не сприймали донесення пінгвіна Пітера всерйоз...

— Вітаю! Клої. Зрештою, вдалося!

Пітер дивився на Клої Ліандер, яка щойно успішно активувала переміщувальний магічний камінь без координатного каменя, — і на обличчі його застиг шок.

— Боже. Наша донечка. В кого вона така геніальна!

— Ну звичайно, в мене — в дядька!

— Що ти верзеш! Хіба ти не чув, що перша донька завжди в молодшого дядька вдається? А ну відсунься, не пхай тут свої м'язи!

Клої, з трохи змученим обличчям, дивилася на родичів, які вже сварилися між собою, і засміялася від душі.

— На далеку відстань ще не вийшло. Це лише коротка — і то ледве-ледве.

— Перша ґудзик завжди найважче застебнути. Клої. Ти вже зрозуміла принцип — тож і на далеку відстань незабаром вийде.

Лусіан, теж змучений, бо кілька ночей поспіль не спав, допомагаючи їй, заспокійливо поплескав доньку по плечу.

— Молодець. Навіть я сам, коли допомагав, не думав, що вийде так швидко... Клої, ти точно вдалася в мене — справжній геній.

— Треба поставити пам'ятник! Тут поставимо пам'ятник нашій геніальній Клої!

...Так не може бути.

Пітер дивився на метушливих наземних зооморфів і на Клої Ліандер, яка вже знову скидала свій типовий вигляд — «та починається», — і пір'я його затремтіло.

Так не може бути, не може!

Вождь пінгвінів Пітер Дьоббін, що проник разом із засудженими до замку наземних зооморфів, — насправді весь цей час відверто зневажав їх.

Бо то були вбивці, що колись полювали на його предків.

Дикуни, які вбивали одноплемінників Пітера лише з однієї причини — бо хотіли вбивати.

Але, але — невже вони справді знайшли спосіб вирішити давню проблему, що стільки часу не давала спокою королеві?

Ні, так не можна. Якщо так піде далі, то весь мій план тримати наземних зооморфів на відстані...!

На очах у засмученого Пітера навернулися сльози — аж тут:

— Ах, Пітере.

Клої помітила пінгвіна, що стояв у кутку, і з радісним виглядом підійшла до нього.