Розділ 16

Клої зловісно всміхнулась і пригадала зміст оригіналу.

[«Що таке? Змії мають жити лише в темряві?»]

На початку оригіналу перша зустріч Сіона та Діани закінчилась провалом.

Причина: Діана, щиро вважаючи, що змії люблять вологу й темряву, запропонувала йому сісти в тіні.

По-своєму це був щирий вияв турботи.

Але Сіон, якому весь той день довелось вислуховувати натяки на те, що змії — похмурі й підступні, сприйняв її доброту викривлено.

[«Діано Ґревіс. На всяк випадок: моє ім'я — Сіон Демос».

«……Я знаю».

«Справді? Дивно, що запам'ятала. Виходить, спадкоємиця орлиного роду — не така, як інші пташки?»]

Він відплатив їй тим самим — звинуваченням, схожим на те, яке, як він вважав, вона кинула йому.

Обидва переконали себе, що інший назвав їх похмурим зміїним нащадком і тупоголовою пташкою. Відтоді вони запам'ятали один одного як найгірше перше враження.

І аж до дорослого віку обидва старанно ігнорували один одного.

Але я — не зроблю так.

Клої з блискучими очима дивилась на Сіона, що нерухомо сидів із заплющеними очима.

Бо я знаю: змії люблять грітися на сонці!

Холоднокровні тварини потребують певної кількості сонячного тепла для регуляції температури тіла.

— Тут неподалік є велика скляна оранжерея. Там так чудово світить сонце — просто розкіш.

Сіон мовчав, але Клої помітила: він прислухається до її слів.

— Там цвітуть квіти, а з мармурового фонтану б'є вода — вся така блискуча. Я певна, тобі там сподобається……

Але Клої не встигла договорити.

— Гей.

Сіон, який, здавалось, міг просидіти із заплющеними очима вічність, нарешті відкрив їх.

Знову.

Клої знову зловила цей ледь відчутний подих якоїсь сили у його очах — і завмерла, безтямно дивлячись на нього.

Сіон Демос, що сидів у тіні дерева, виглядав не так, як жива дитина, — більше як витвір мистецтва, що відтворює фрагмент раю.

Свіжий вітер торкнувся щоки, несучи з собою аромат зелені.

Десь поруч ніжно перецвірінькували пташки.

Але Клої стояла нерухомо — полонена прозорими блакитними очима, що дивились просто на неї.

— Ти.

Сіон заговорив роздратовано:

— Чому так намагаєшся сподобатись мені?

— Е-е……?

— Питаю: чому так намагаєшся сподобатись? Ні краплі гордості?

Клої ніяк не могла збагнути, що каже ця гарна дитина, і промимрила:

— Т-та просто хочу потоваришувати.

— Кумедно.

Сіон відверто насміхався, дивлячись на неї:

— Я все чув. Кажуть, ти нікому не потрібна, і що великий герцог Ліандер забрав тебе, бо не міг дивитись, як тебе ображають на землях Арус.

Від цих слів обличчя Клої скам'яніло.

— Хто так каже?

— Усі. Ти думаєш, я б дізнався, якби не всі?

— Це……не правда. Мама й дядько ніколи мене не ображали.

Сіон глузливо посміхнувся, мигнув убік і відповів:

— А, правда?

З таким виглядом, ніби відпочивок тут явно не вийде, він підвівся і неквапом підійшов до Клої:

— Та все одно. Навіщо так намагатись сподобатись мені? Навіщо так зважати на всіх довкола?

Клої, витерши посмішку, холодно дивилась на Сіона.

Ніби це його й розважало — Сіон дивився у відповідь прямо на неї.

— Знаєш що?

— ……

— Ти дуже жалюгідно виглядаєш.

— ….Що?

— Кажу: жалюгідно. Так жалюгідно, що хочеться допомогти.

Блакитний погляд опустився донизу.

Сіон подивився на ноги Клої — і ніби між іншим запитав:

— Допомогти тобі?

***

— Ну й лисячі ж діти.

У карету роду Демос, прикрашену чорним оксамитом і срібними фігурками гадюки, сів Ділан Демос — і, щойно опинившись усередині, переінакшив обличчя і вилаявся:

— До останнього не відступились від права спадкування для тієї кволої дівчиськи.

— Зате магічного каміння отримали чимало.

Абіґейл Демос, що сиділа поруч — пряма, немов статуетка, — відповіла:

— На мою думку, угода виявилась не такою вже збитковою.

— Та, правда……але тільки якщо не рахувати цю клятівку — заручини Джоанни Демос. Ось прокляття, хотів би я ще до весілля просто взяти й……

Сіон, що сидів навпроти, слухав лайку батька, опустивши очі.

Думки мимоволі повернулись до щойно пережитого.

Клої Ліандер. Ні, вона назвала себе Клої Арус.

Та дівчинка — з волоссям, схожим на пухку хмаринку, і ясними зеленими очима — наче акварельний малюнок, прозорий і чистий.

— Ти… правда вважаєш, що я жалюгідна?

Ось як вона перепитала у відповідь на його колючі слова.

— Скажи, я серйозно. Ти й справді вважаєш, що я жалюгідна?

Ясні зелені очі, що перепитували, ось-ось мали заблищати від сліз. Голос — наче горобчик — звучав аж надто розпачливо.

— Я ж кажу «ні», кажу «зовсім ні» — і все одно ти вважаєш мене жалюгідною? І навіть хочеш допомогти?

— Так.

На це обличчя, яке благало почути «ні», Сіон видав протилежну відповідь:

— Ти. Жалюгідна на погляд будь-кого. Будь-хто захоче допомогти.

— ……

— Кажи. Допомогти? Якщо хочеш……

Я міг би вбити всіх твоїх рідних.

Але вона, ніби почувши ці слова — що він промовив лише подумки, — відмовила:

— Не треба.

Клої відступила від нього назад, промовляючи це.

— Мене ніхто не ображав. Я не жалюгідна!

Дивлячись услід маленькій спині, що тікала від нього, Сіон усміхнувся куточком губ.

Смішна.

Тими ж злякано-широкими очима так старанно тягнутись до Лусіана Ліандера, намагаючись сподобатись — і туди ж.

— Сіоне.

— Так.

На оклик Ділана Сіон струсив думки і подивився на нього.

Обличчя — як завжди: ввічливий вираз, немов застиглий назавжди.

— Як приїдемо — одразу в підвал.

Але від наступних слів батька навіть на цьому не проникному обличчі ледь помітно промайнула тріщина.

— Схоже, сили в тебе значно поменшало. Не годиться великому спадкоємцю роду Демос бути таким кволим. Іди — поповни як слід.

— Так……

Сіон відповів з зусиллям — наче ковтав кактус з усіма колючками.

— Одразу спущусь.

Слухняно відповівши, Сіон перевів погляд на людину поруч з батьком.

Абіґейл Демос — як завжди — дивилась у вікно з незворушним виглядом, ніби нічого не торкалось її.

***

Хух!

Клої щосили напружила живіт і відштовхнула повітря обома долонями.

Хух! Ху-хух!

Цього мало — вона напружила вже не лише живіт, а все тіло, й кілька разів відштовхнула простір долонями.

Але хоч би як старалась, замість вихору рук відчувалась лише тягнуча втома.

Не «вітряний удар», значить.

Клої витерла краплинки поту на чолі й провела жирну лінію крізь черговий рядок у списку на столі.

«Вітряний удар» — не вийшло. Тоді наступним буде……

— Добре, перевіряємо: майстер меча!

Клої стиснула вішак — знайдений у кімнаті замість дерев'яного меча — і войовничо насупила брови.

— Прокинься, мечева аура!

Але хоч скільки б вона крутила ним — не те що аури, навіть свисту не було.

Ой, плечі.

Покрутивши вішак-меч кілька десятків разів, Клої зрештою сама собі постукала по плечу й провела ще одну жирну лінію в списку.

Список закреслених позицій нараховував уже п'ятнадцять рядків.

Клої з похмурим виглядом дивилась на перелік іздібностей, що їх вона вже виключила.

Телекінез — не вийшло. Телепортація — не вийшло. Миттєве переміщення — не вийшло……

А так хотілось сьогодні знайти.

Щоб довести, що отака безглузда здібність — не її іздібність, треба знайти справжню.

З уст Клої вирвався тихий зітхання.

Одночасно в голові спливли слова Сіона — головного чоловічого персонажа оригіналу — з сьогоднішньої зустрічі.

«Ти дуже жалюгідно виглядаєш».

Якби лише ці слова — вона б зараз не крутила тут вішак.

«Допомогти тобі?»

Ось що йшло далі — і це було вже складніше.

За своєю природою Сіон Демос у оригіналі нікого й ні в чому не цікавився — холодний і байдужий до всіх.

Хай яким малим він тоді був, та ця його байдужість нікуди не ділась.

Тоді навіщо він узяв і сказав, що допоможе?

Плечі Клої ще більше понуро опустились.

Це що, виходить, я й справді — з іздібністю викликати жалість?

Від цього підозрілого здогаду Клої здригнулась і з відчаєм вп'ялась поглядом у список.

Залишався один не викреслений рядок.

Левітація……

Поміркувавши мить, Клої рішуче підхопилась — і дрібцем вибігла на ліжко.

Добре, спробую злетіти! Внизу — килим, впаду — не вдарюсь!

Клої вже зовсім зібралась стрибнути — з усіх сил намагаючись знайти іздібність і спростувати жахливе припущення, — аж раптом двері різко відчинились і до кімнати хтось увійшов.

— Клої, ти зайнята?

Той, хто увійшов, був зовсім не тим, кого Клої могла очікувати.

— Е-е……

У незграбній позі — вже зовсім готова стрибнути — Клої ніяково відповіла:

— А, н-ні?

— Ні? Тоді підеш гуляти з маленьким дядьком?

— Гуляти?

— Угу. Зараз якраз саме час, здається.

Іан усміхнувся і рішуче підійшов до Клої.