Розділ 163

— Та що таке кажеш!

— Тихіше. Інші почують.

Заткнувши рота приголомшеному лицарю і озирнувшись по боках, чоловік знизив голос.

— Я й сам чув від когось. Якщо дізнаються інші — біда буде.

— А якщо біда — то навіщо взагалі...

— Але ж поміркуй. Хіба не підозріло, що цей самозванець Леві Демос раптово з'явився нізвідки — і що колишній глава Ґревісів, у якого хвороба була зовсім не важкою, раптово помер?

— Це... ну так, але...

Лицарі хотіли заперечити чоловікові в чорному плащі, але слів не знаходили і лише безпорадно ворушили губами.

— Але не хвилюйтеся. Та здібність спадкоємиці Ліандерів — нібито копіювання. То суцільна брехня.

— Невже?

— Так! Скільки вже говорять, що вона може копіювати й здібності, а жодного разу насправді не показала — ніколи! Мабуть, вигадали, щоб пустити пилюку в очі ворогам!

— Але... а ти, власне, хто такий, що знаєш усе це?

— Я?

На недовірливе запитання лицарів чоловік легким рухом відкинув каптур плаща.

— Ах, я ж і не сказав. Я колись засилався шпигуном до Ліандерів.

У жаровому червоному світлі багаття відкрилось чорне волосся і блакитні очі — ніби саме підтверджуючи, що він із Демосів.

— Тому й знаю чимало різноманітних відомостей.

Розкривши своє обличчя, чоловік весело усміхнувся і додав:

— Тож ця інформація... нікому більше ні слова, домовились?

***

Кендрік... сподіваюся, справляється.

Клої спиралась на підвіконня у рідко відвідуваній бібліотеці далекого саду і голосно позіхнула.

Тайпанський зміяморф Кендрік Рікс — якого колись обманом залучили до служіння антагоністу обіцянкою врятувати сестру, і який після цього вже кілька років просидів у підземній в'язниці, — минулого тижня вирушив на тренувальне поле Ґревісів.

— Впораєшся?

Пояснивши завдання, з яким міг упоратися лише він — з його зовнішністю зооморфа Демосів, — Клої спитала з серйозним виразом обличчя.

— Цього разу я вживу заходів, щоб ти не міг зрадити. Завдання буде пов'язане з ризиком для життя, і якщо провалиш — мабуть, не повернешся...

— Так.

Але ще до того як Клої закінчила свою суворою промову, Кендрік у підземній в'язниці залився рясними сльозами і сказав:

— Відтоді як наважився зрадити свою благодійницю, я щодня живу в каятті й спокуті. Я шукав можливість віддати за вас своє життя. Тому цього разу я виконаю завдання, готовий померти.

— Не з готовністю померти — а з готовністю вижити.

Клої дивилась на нього, що ридав у голос, із складним почуттям і попросила:

— Думай про тих людей, яких можеш врятувати, і працюй. Зрозумів?

— Так...

Хлипаючи, він кивнув, і Клої довго й наполегливо провела з ним складну роботу з підготовки до навіювання.

А перевіривши все вдруге й утретє, видала Кендріку Ріксу підроблені документи й відправила на тренувальний майданчик Ґревісів.

Головне, щоб добре дурив...

Клої дивилась у простір із тривожним виглядом і знову широко позіхнула.

Ну, сам розбереться. Якщо не вийде — придумаємо інший спосіб.

Зараз треба було хвилюватись не стільки за Кендріка, скільки за власний стан.

За своє тіло, що одночасно проходило тренування з адаптації здібності і готувалось до війни.

Вдень треба буде піти перевірити, як русалки справляються з вирощуванням водоростей. А завтра підніматися ні світ ні зоря на тренування...

Від самого лише обдумування плану Клої вже мала втомлений вигляд. Вона важко нависла на зашторених вікнах.

Та й у цю далеку бібліотеку занесла її саме та сама втома.

Хотілось хоч трохи відпочити від людей.

Зараз би хоч на хвильку побачити Сіона.

Клої знудьгованим виглядом висунула губи вперед.

Якби можна було глянути на ту виблискуючу фізіономію — ця втома б одразу пройшла.

Але попри ці вередливі думки, розум розумів.

Зараз не час для однобічного кохання.

Та й Сіон, очевидно, теж зайнятий під зав'язку.

Минулого тижня Клої не бачила його кілька днів поспіль, і з цікавості потихеньку виглянула у бік тренувального майданчика, за який він нібито відповідав.

Але...

— О, наша геніальна Клої прийшла! Мене провідати? ...Ні? Сіон...? Хм, а де він... Ах, Сіон зараз он там, ду-у-уже далеко, на справді справді дальньому майданчику. Прийде — передам!

Від дядька, що теж відповідав за той майданчик, вона почула лише те, що Сіон десь далеко.

І так не раз. Тато і батько сказали те саме — значить, Сіон і справді дуже зайнятий.

Де ж він буває, що навіть на одному майданчику рідко бачиш. Обличчя Клої стиснулось від хвилювання.

Але недовго.

Не час. Сіон теж вигострює п'яти, готуючись до війни, — треба і мені не відставати.

Клої випрямила плечі — ніби й не нависала щойно — і почала перевіряти план.

Мабуть, через те що все своє дитинство вона прожила, використовуючи здібність і притворяючись кроликом, — сам процес копіювання зовнішності та здібності й перетворення труднощів не становив.

Але в ході тренувань вона дізналась одне.

Що, як і в інших здібностях, і в її є обмеження.

Антагоніст і Сіон могли використовувати свою здібність лише на того, з ким зустрілись поглядом. Діані нібито можна було позичити драконячу силу лише кілька разів за все життя.

А її здібність копіювання могла використовуватись лише три рази на день.

Та й ті три рази — лише щодо звичайних зооморфів без здібності. Якщо намагатись скопіювати ще й чужу здібність — двічі на день і то було важко.

Але нічого. Якщо діяти за моїм планом — у межах одного разу все вирішиться.

Навіть рахуючи можливі непередбачені обставини — залишиться ще одна спроба в запасі.

Тож... треба лише добре впоратись мені. Тренуватимусь ще більше.

Вирішивши збільшити час тренувань, Клої різко відсунула штору, що звисала на вікні, і виглянула назовні.

Е... а це хто.

Мимоволі глянувши у сад, Клої побачила чоловіка з надзвичайною зовнішністю.

Дерево закривало його наполовину, але не впізнати було неможливо.

Той високий чоловік, що стояв сам під великим деревом у саду, біля лавки.

Той красень із чорним волоссям, що не вигорало навіть на сонці, і чудовими, наче намальованими, рисами обличчя.

Сіон!

Це був Сіон — той, кого вона так хотіла побачити.

Клої двома долонями затиснула рот, що сам собою рвався вигукнути його ім'я, і дивилась на Сіона.

Очі, що щойно втомлено злипались, одразу заіскрились.

Серце, що стягнулось від напруження через війну, стало м'якшати.

Останнім часом він, мабуть, шалено зайнятий, але сьогодні, виходить, трохи є вільний час.

Не бажаючи порушувати самотній відпочинок Сіона, Клої затаїла подих і мовчки споглядала його біля лавки.

Ще на морі помітила, але тепер, придивившись — за ці кілька років, що вони толком не бачилися, Сіон змінився до невпізнанності.

Йшлось не просто про зріст і статуру.

Звісно, і вони теж змінились разюче, але Клої зосередилась на іншому — на тому, яка змінилась його аура.

Маленький Сіон у її спогадах був колючим і похмурим — схожим на кошеня дикої кішки.

Потім — на підлітка-кота, у якого знайшовся добрий господар і колючість трохи пом'якшала.

Тож вона й очікувала побачити дорослого кота, що гарно виріс...

А Сіон, що з'явився перед нею через кілька років, не був ані дикою кішкою, ані котом — він нагадував пуму.

Клої трохи збентежено дивилась на Сіона, від якого віяло якоюсь незнайомою і небезпечною аурою.

Манера говорити і поведінка стали незрівнянно лагіднішими, ніж у дитинстві.

Але Клої чомусь не могла позбутися відчуття, що за тим лагідним тоном Сіон ховає гострі ікла.

Ну, Сіон — зміяморф тайпан, відомий найнебезпечнішою отрутою, тож гострі отруйні ікла в нього є за визначенням...

Але щось він тут так стоїть — наче зараз дістане сигару.

Хаха. Сіон і сигара. Та що за дурниця!

Клої сама засміялась від власної безглуздої думки — і саме тоді.

Сіон легко озирнувся і дістав із-за пазухи трохи потерту сигарну скриньку.

І спокійним звичним рухом зрізав кінчик сигари й підпалив її.