Розділ 164

<..?>

Клої знадобилась мить, щоб повірити власним очам — вона навіть злегка ущипнула себе за щоку.

Ай. Гострий біль не залишив жодних сумнівів.

Це — реальність. І те, що перед нею — Сіон, який спокійно тримає між зубів сигару, — також справжнє.

Сигара......? Сіон......? Та ні, нашому Сіону ще лише сім років...?

Щойно вона крадькома роздивлялась його широкі плечі й міцні груди — і вже встигла забути, що Сіон давно вийшов із того віку, коли сигара здається чимось забороненим. Клої ущипнула себе ще раз.

Ай-ай. Цього разу вона не розрахувала силу, і по шкірі пробіг куди гостріший біль.

Оцей тип. Сигару палить?

Усвідомивши реальність вдруге — вже з повною ясністю — Клої напружила погляд, відчинила вікно, на яке спиралась, і миттю перескочила через підвіконня. Потім гучно гукнула:

— Сіоне!

**

Сіон навмисно відійшов подалі від кімнати Клої. Переконавшись, що навколо нікого немає, він дістав із кишені срібний портсигар.

Звичним рухом він відрізав кінчик сигари та закурив — і звична, різка гіркота одразу заповнила рот.

Видихнувши білу хмару диму немов зітхання, Сіон провів рукою із сигарою по стомлених очах.

Можна було б стверджувати однозначно: жодної залежності у нього не було.

Просто іноді нестримно хотілось закурити.

Наприклад — у ті дні, коли він довго не бачив Клої.

Або коли мешкав поряд із нею під одним дахом, але так і не міг зустріти її навіть на хвилину.

Або коли дізнавався, що якісь негідники перешкодили йому побачитись із нею.

Ці люди, якби не були сім'єю Клої........

Лише нещодавно Сіон дізнався, що минулого тижня Клої сама приходила до нього — і що її тато, маленький дядько та дядько дружно це зупинили. Він тихо скрипнув зубами.

Заважайте скільки завгодно. Я не здамся.

Уявивши в думках їдких родичів Клої, які лише й робили, що косились на нього, Сіон зробив ще один глибокий затяжок.

Клої б здригнулась, якби дізналась. А вперше він потягнувся до сигари в той день, коли поховав матір і повертався до обшарпаного нічліжного будинку.

На відміну від того, що вважала Клої, він не відчував до матері, Абіґейл Демос, жодної особливої злоби.

Єдина причина, чому він вирішив бігти разом із нею — жінкою, яка лише дратувала його, — була одна:

Він не хотів, щоб Клої — з її м'яким, майже рідким серцем — бачила смерть його матері й плакала через це.

Лише заради цього Сіон пустився в дорогу разом із Абіґейл Демос. Але — на відміну від того, що він розповів Клої — це втікацьке життя закінчилося куди швидше, ніж він казав.

За понад три місяці спільного шляху між ними так і не виникло нічого теплого.

Вони їли разом, проте майже не розмовляли. Ночували під відкритим небом, дивлячись на зоряне небо, — але без особливих почуттів.

Сухо, як пісок. Саме так Сіон і сприймав їхні стосунки. Так думав аж до того моменту, доки не почув останніх слів матері.

— Усе, що ти прожив поруч зі мною, — усе це забудь, Сіоне.

Ці останні слова матері Сіон прокручував у думках увесь шлях із гори — крізь нічний ліс, де не було жодної живої душі, у годину, яку він вибрав навмисно, щоб уникнути чужих очей.

Він поховав матір — таку ж холодну, як і земля — у темному лісі на засніженому схилі і, спускаючись вниз, знову і знову чув у голові той голос.

Врятувати її не було б жодної можливості.

Отрута, що накопичилась у її тілі, походила не лише від промивання мозку — вона накопичувалась десятиліттями через постачання піддослідних до лабораторії.

Та навіть знаючи краще за будь-кого, якою важливою постачальницею вона була для лабораторії, Сіон ніяк не міг позбутись думки:

Невже не було жодного способу врятувати її? Бодай трохи продовжити їй життя?..

І от, коли він повернувся до нічліжки зі старими обшарпаними простирадлами, поглинутий цими думками, —

Сіон не міг не думати про Клої.

Він хотів її бачити до болю.

Йому здавалось, що варто лише раз видати здалеку її усмішку, раз почути здалеку її дзвінкий голос — і весь цей пекучий біль розтане без сліду.

Але повертатись до Ліандерів іще не можна було.

Бо в нього залишались справи, які треба було завершити заради неї.

Перебираючи речі матері в пошуках записника із картою, що вела до таємної бази Демосів — яку та передала йому перед смертю, — Сіон натрапив на старий портсигар.

Спливло давнє спогадування.

В приймальній залі Демосів — мати, котра курила сигари разом із шляхтичами, з якими зближувалась.

Рука потягнулась сама. Незграбними пальцями він відрізав кінчик та підпалив сигару.

Кашляючи від різкого диму, до якого зовсім не звик, він докурив до кінця весь вміст портсигара — і при цьому думав:

Клої не можна дізнатись про це ні за що.

Тій, котра так безтурботно говорила, що її ідеальний чоловік — гарний і лагідний, — навіть ціною смерті він не повинен це показувати.........

Але саме тоді, коли він згадував ту давню обіцянку, дану собі в той перший раз, —

— Сіоне!

Ззаду долинув голос — той, якому не можна було тут звучати.

— Сіоне, що ти робиш?

Голос Клої торкнувся вух — і одразу по всьому тілу пробіг холод, немов кожна волосинка встала сторч. Мов почув голос самої смерті: ноги заніміли, а по спині розлився незнайомий, гострий жах.

Але поки серце провалилось кудись у безодню, тіло вже діяло саме, шукаючи виходу.

Сіон відкинув сигару — швидше, ніж зробив би це навіть при зустрічі зі справжнім ворогом.

Відтоптав її подалі і швидко розвіяв хмару диму рукою.

— Сіоне!

— О, Клої. Давно не бачились.

Ховаючи за спокійним обличчям шалено б'юче серце, Сіон м'яко запитав:

— Де ти була?

— Я ось там, у флігельній бібліотеці! Мабуть, не помітив — фіранки ж були задернуті?

Прокляття. Треба було перевіряти і простір за фіранками.

— Зрозуміло. Не знав.

Мовчки лаючи себе за неуважність, Сіон усе ж зберігав рівний, ніжний голос.

Лагідно. І тепло.

Так, як той чоловік, якого Клої колись мимохідь назвала своїм ідеалом.

Повторюючи про себе ці слова — які він шепотів у думках знову і знову після їхньої зустрічі — Сіон продовжив:

— Справді давно не бачились. Клої. Скучив...

— До речі, Сіоне.

Проте Сіон не встиг договорити теплу фразу.

— Ти куриш сигари?

Клої завдала нищівного удару.

Сіон на мить загубив слова, але швидко опанував вираз обличчя:

— Що ти маєш на увазі? А... це через запах сигари, що лишився в повітрі? Це, мабуть, хтось із лицарів...

— Я. Бачила від початку до кінця. Як ти дістав сигару з кишені і закурив — весь цей процес повністю.

Прокляття.

Цього разу навіть Сіон не зміг вдати безтурботного вигляду.

— Відколи куриш?

Клої, очевидно, вже отримала відповідь у його скам'янілому обличчі — і зробила крок уперед.

— Не так давно...

— Руки в тебе діяли дуже звично. І портсигар виглядав доволі потертим.

Клої безжально обірвала навіть ту жалюгідну відмовку, яку він насилу придумав, і підійшла впритул — прямо до його грудей.

Варто було нахилити голову — і носи б зіткнулися. З такої малої відстані Клої тихо дивилась на Сіона знизу вгору.

— Га? Відколи?

Листяне світло, розбите на шматочки, лягало плямками на обличчя Клої.

Від неї тягло її власним солодким, схожим на цукерку запахом, і зовсім близько — майже на відстані витягнутої руки — він відчував тепло її тіла.

— Під час нашого спільного перебування? Чи... ти навчився цьому вже під час втечі, після линяння?

Сіон дивився в її очі — гарні, зелені, наче зелене яблуко — і в цих ясних зіницях до нього спливло спогадування.

Одинадцять років тому, в такий самий погожий день — перша зустріч із Клої.

Тоді вона здавалась такою маленькою, мов лялька. Він і гадки не мав, що одного дня ця дівчинка зможе так його злякати.

— Га? Чому мовчиш?

Відчуваючи, як груди пронизує щось — не просто страх, а гостра тривога — Сіон повільно ковтнув.

— ...Другий варіант.

— Хто навчив?

— Сам навчився.

— Хм.

Клої ще трохи дивилась на нього знизу вгору, немов перевіряла правдивість його слів.

Відчуваючи, що не може нікуди подітись від цього ясного погляду, Сіон мимоволі відвів очі —

і саме тієї ж миті, ніби тільки й чекала на цей момент, Клої раптово простягнула руку й почала обмацувати його грудну клітку.