Розділ 165

— Що ти робиш...!

Сіон настільки розгубився, що навіть не помітив, як до нього тягнеться її рука. Він підскочив і відсахнувся — мов рибина, що вирвалась із сітки.

— Хм. Гарний портсигар.

Але Клої вже встигла зануритись у внутрішню кишеню його піджака і витягнути те, що хотіла.

...Зачекай. Схоже, жіночий?

— Це мамин. Якщо глянути знизу, там є ініціали.

Від відповіді Сіона очі Клої, що вже були готові звузитись, відразу повернулись до своєї звичної округлої форми.

— Зрозуміло. Недарма такий вишуканий.

На відміну від щойно, Клої поважно взяла портсигар обома руками і обережно відкрила його.

Сіон з якоюсь невиразною тривогою спостерігав, як вона дістає сигару, — і тут:

— А як її палити?

Клої повертала товсту сигару то так, то сяк — і сказала своїм безтурботним голосом:

— Я теж спробую закурити...

Вона не встигла договорити.

Сіон виривав портсигар із її рук швидше, ніж розганяв дим. Скляніючи обличчям, він відкрив кришку і вивалив усі сигари геть.

Клої скрикнула здивованим голосом:

— Навіщо викидаєш! Шкода ж!

— Не шкода.

— Чому? Ти ж куриш?

— Ні. Вже кидаю.

— Зачекай, портсигар не викидай! Це ж мамина пам'ять!

Ці слова повернули Сіона до тями. Він підібрав порожній портсигар і рішуче сказав:

— Більше сигар — ніколи. Тому й ти не кури.

— ...

— Чому мовчиш?

— ...Ти й справді кидаєш?

— Звичайно. До рота не візьму.

Почувши це, Клої тихенько зітхнула й простягнула мізинця.

Сіон негайно обплів її пальчик своїм і сказав:

— Обіцяємо. Навіть із цікавості — ніколи не палити.

...Я хотіла хоч раз спробувати.

— Не кури. Нічого хорошого в цьому немає.

— Якщо нічого хорошого, то навіщо тоді сам курив?

— Тому й кидаю зараз. Навіть дивитись на оте, що валяється там, — вже огидно. Ходімо звідси.

Немов вигляд розсипаних по землі сигар викликав у нього дрож, Сіон узяв Клої за руку й вивів її з заднього двору.

Клої мовчки йшла за ним, дивлячись у його квапливу спину, — і раптом кинула:

— До речі, Сіоне, ти сьогодні дуже схожий на себе з дитинства.

Від цих слів Сіон зупинився.

Він раз у раз повторював собі: при Клої треба бути обережним, не можна чинити нічого поганого. І ось тепер до нього дійшло: вперше з моменту, як вони зустрілись у дорослому віці, він скривив обличчя і заговорив із нею різко. Від страху, що вона навчиться чогось поганого, він навіть забув тримати ту лагідну маску, яку вона так любила.

Він ніяково стрільнув поглядом убік — і Клої посміхнулась:

— Ось так ти більше схожий на себе справжнього.

Клої стала поруч із ним, погойдуючи їхні зчеплені руки.

— Нагадує старі часи — і добре.

— ...Тобі це подобається?

— Так.

...Чому? Клої, ти ж казала, що твій ідеальний чоловік — гарний і лагідний?

— Я? Казала? Ну, лагідні теж подобаються.

Клої відповідала таким виглядом, ніби зовсім не пам'ятала, що говорила в дитинстві, і продовжила:

— Але... хіба не важливіше перше слово? Гарне обличчя, я маю на увазі.

Сказавши це, Клої з безтурботним, ясним видом злегка погойдала рукою й рушила вперед.

Потім здивовано озирнулась — Сіон не йшов.

— Не йдеш?

— Та ні, іду.

Сіон відповів розгублено й рушив за нею, думаючи:

Даремно витрачав час на вдавання з лагідністю. Краще б за той час більше доглядав обличчя. Значить, Клої найбільше подобається чоловіче обличчя — треба спочатку дізнатись, який саме тип їй до вподоби, а потім...

Саме тоді, коли Сіон почав складати нові плани —

Хіт.

Справжній стратег — Клої — непомітно посміхнулась, тримаючи його велику теплу руку.

Операція вдалась.

Клої наскрізь бачила: яка її поведінка змусить Сіона здригнутись — і як зробити так, щоб він сам першим викинув усі сигари. Із носа у неї вирвалося тихеньке мугикання.

Почувши цей звук, Сіон ненадовго обернувся:

— Гарний настрій, схоже.

— Так. Мабуть, тому що з тобою.

Від цих слів Сіон байдужо кивнув і відвернувся.

Але Клої помітила.

Його зіниці, що тремтіли — хвилюючись. І вуха, що швидко почервоніли.

Та й справді миле створіння. Від такої яскравої реакції Клої мимоволі посміхнулась — і тут:

Немов звичка з дитинства — однією рукою він торкнувся мочки вуха, і тихо промовив:

— ...Я теж.

— Га?

— Я теж радий. Що з тобою.

Від цих слів тепер уже вуха Клої почали червоніти.

Так не піде.

Із червоними мочками вух Клої ще міцніше стиснула його руку і подумки вирішила:

Буду зваблювати його весь час, поки готуємось до війни, — а щойно вона скінчиться, одразу одружимось.

Не здогадуючись, що коїться в голові у Клої, Сіон непомітно вів її не у бік тренувального майданчика, а в інший напрямок.

Маленька хитрість — щоб не наткнутись на Блейка і погуляти поруч із нею трохи довше.

***

Попри всі перешкоди з боку родичів, Клої і Сіон ухилялись від їхнього нагляду й зустрічались то тут, то там.

— До речі, Сіоне, чому ти щоразу призначаєш зустріч так далеко?

Звичайно, Клої не знала, що Сіон наслухався від її тата, маленького дядька та дядька на тренувальному майданчику, — тому й не підозрювала, що це — таємні побачення.

— Просто... хіба не добре зустрічатись у тихому місці.

Сіон відповів ухильно і відвів очі. Клої дивилась на нього з легкою лукавою міною.

Нечесний. Просто хоче бути зі мною наодинці — і мовчить про це!

Клої не знала правди й вгадала не те — але якщо покопатись у його справжніх намірах, то й не зовсім помилилась. Тому вона ретельно ходила на зустрічі із Сіоном.

Так вони обоє, серед вирівнених підготовкою до війни клопотів, щодня старанно перелазили через вікна заради того, щоб побачитись, — коли нарешті:

— Хай слухають голови родів Ліандерів і Арус!

До замку прибув лицар роду Ґревісів у латах із зображенням орла, що злітає.

Він стояв перед воротами замку Ліандерів із зарозумілим виглядом і голосно зачитав прокламацію з печатками Ґревісів і Демосів.

Прокламація містила оголошення війни: мовляв, їм відомо, що союз Ліандерів і Арус переховує злісного зрадника Сіона Демоса, що вбив власного батька і втік, — тож нехай якнайшвидше видадуть його Континентальному комітету миру.

— Якщо до призначеної дати щодо Сіона Демоса не буде вжито жодних заходів, Комітет відповідно до угоди розпочне воєнні дії...

Але самовдоволений лицар роду Ґревісів не встиг дочитати ультиматум до кінця.

Свист. Стріла із золотим опір'ям стрімко розітнула повітря й увійшла в його плече.

— Кхх!

Лицар роду Ґревісів корчився від болю, але встиг розгледіти стрілу, що пронизала його плече.

— Як і слід було чекати, герб Ліандерів...! Запам'ятайте. Роди Ґревісів і Демосів ніколи не залишать цього безкарним!

Впізнавши герб у вигляді лева, лицар кривавим поглядом прокричав погрозу — і, не витягуючи стріли, сів на коня й помчав на схід континенту.

— Ну що ж, дали їм привід — як і хотіли.

Луціан Ліандер стояв на вежі, дивився вслід лицарю, що зникав вдалині, і опустив лук, бурмочучи собі під ніс:

— Тепер — справжній початок війни.

— Ваша світлосте, ви впевнені, що можна ось так відпустити його?

Маркіз Конор Майерс, що піднявся до замку Ліандерів на виклик і стояв позаду, стурбовано промовив:

— У будь-якій війні привід — це найголовніше. Лицарям Ліандерів і Арус, звісно, досить пояснили причини, але те, що потрапить до книг історії, може бути дещо іншим...

— Нічого.

На стурбовані слова маркіза Майерса відповіла Клої, що стояла поруч із Луціаном.

— Усе одно історія належить переможцям — привід можна пояснити потім. Важливіше інше.

Клої посміхнулась і обернулась до маркіза Майерса:

— Роль зрадника — вже готова?

***

Роди Ґревісів і Демосів, впізнавши герб Ліандерів на стрілі, відразу оголосили війну.

Цю війну вони назвали святим походом заради миру, а себе — Армією миру континенту.

— Слухайте, воїни. Наприкінці цієї битви ми відновимо мир. І зрештою повернемо процвітання цьому континенту!

І ось нарешті — під натхненну промову головнокомандувача Леві Демоса — союзне військо вирушило в похід.