Розділ 166

Армії Демосів і Ґревісів вирушили двома корпусами — Першим і Другим лицарськими.

Перший корпус, що прямував у землі Ліандерів, очолювала особисто голова роду Ґревісів Діана Ґревіс. Другий корпус, що рухався в землі Арус, очолював голова роду Демосів Леві Демос.

Хоча командири розділились і вели окремі колони, у складі кожного підрозділу були перемішані бійці обох родів.

Причина — фінальна операція, яку належало застосувати в останній момент, потребувала і пташиних зооморфів, і зміїних.

Союзники, що знали, яке рішення прийняли їхні голови заради великої мети і що являла собою ця фінальна операція, рухались уперед, сповнені напруги.

Проте всі ці смертельні наміри виявились зайвими: бої були до смішного легкими.

Місцеві жителі, яких очікували зустріти із запеклим опором, при появі союзників з переляканим виглядом відчиняли ворота. Оборонні загони, розставлені то тут, то там, здавались ще до початку бою.

Навіть кількість оборонців була підозріло малою. Досвідчений заступник командира від надто швидкого, порівняно з усіма очікуваннями, темпу просування примружив очі.

— Ваша світлосте, щось тут не так.

— Що саме?

Та на відміну від обережного заступника юна голова роду, Діана Ґревіс, залишалась безтурботною.

— Це дивно, що ми такі сильні? Чи дивно, що вони такі слабкі?

Заступник командира дивився на командира, що заливалась сміхом, і вже збирався серйозно продовжити — але саме тієї миті:

— Не хвилюйся.

Діана з упевненою усмішкою проголосила:

— Навіть якщо це пастка — у нас є зброя, з якою ми не можемо програти.

Щойно вона вимовила ці самовпевнені слова — здалеку показалась група вершників, що наближалась у супроводі лицарів.

— Усім — бойова готовність.

Союзне військо Ґревісів і Демосів стиснуло зброю, готуючись нарешті зустріти гідного супротивника.

Розмиті силуети поступово ставали чіткішими, і коли можна вже було розглянути обличчя й вирази, —

Діана мимоволі здивовано зморщила чоло.

Той, хто стояв на чолі загону лицарів, що наближались, виявився сивочолим старцем.

Навіщо виставляти вперед такого немічного діда...

— Заступник командира Ліандерів, маркіз Конор Майерс. Голова зооморфів-каракалів, ветеран, який довгі роки охороняв кордони земель Ліандерів. Не варто недооцінювати його...

Заступник командира, швидко зрозумівши, що Діана не до кінця знайома зі структурою ворожих сил, прошепотів пояснення. Але договорити він не встиг.

— Чи є переді мною Армія миру континенту — союз Демосів і Ґревісів?

Конор Майерс запитав з урочистим виглядом.

— І що з того?

У відповідь на зухвалі слова Діани Конор Майерс мовчки зупинив на ній погляд — а потім, на подив усіх, вклонився.

— Здаюсь. І якщо можна... хотів би влитись до лав Армії миру й послужити справі миру на континенті.

***

— Що? Відігравати роль зрадника?

Коли Конор Майерс вперше почув слова Клої, його першою реакцією була образа.

— Можливо, для вас, леді, цього замало — але я все своє життя боронив кордони цих земель у бою. Тепер, зі старістю, я вже не можу воювати, як колись, — але командувати загоном я ще цілком здатен...

— Ні, я доручаю тобі цю роль не тому, що не довіряю. Навпаки — саме тому, що довіряю. Те, що маркіз довгі роки стояв на варті кордонів, знаю і я, і ворог.

Клої усадила маркіза й неквапно почала пояснювати.

Операція, яку обрали союзники Демосів і Ґревісів, — самогубна атака з повітря з бойовими магічними каменями.

Щоб зупинити її, звичайних захисних магічних каменів замало.

— Тому треба позбавити їх можливості злетіти.

— ...Яким чином?

— Використаємо рельєф місцевості. Маркіз зіграє зрадника і заманить союзне військо ось до цього лісу. Тоді звідти, де ховаються дядько і маленький дядько, вони...

Поки Конор слухав пояснення, його брови повільно поповзли вниз.

Воістину стратегія, гідна леді, що колись однією сіткою переловила хижих птахів із самого неба.

Я ще смів недооцінювати її — власного розуму не мав.

Спогад про ту давню мисливську змагання ожив у пам'яті Конора Майерса, і він тихо усміхнувся про себе.

Якби тоді леді не врятувала його улюбленого онука — і якби він, занурившись у власний біль, так і не обернувся до маленького онука і невістки, — його сім'я неодмінно розпалась би вщент.

Тому цю операцію треба провести без жодної помилки.

Пригадавши борг вдячності перед леді, ветеран Конор Майерс глибоко вклонився й без заминки виголосив слова, що відрепетирував сотні разів:

— Багато років тому я втратив єдиного сина в прикордонному бою.

Несподівані слова змусили ворожих воїнів насторожитись і прислухатись.

— Після розслідування я дізнався правду. Того, хто вбив мого сина, — не хто інший, як голова роду Арус. І вбив він його просто заради забави.

Звичайно, все це було брехнею. Голова роду Арус не та людина, що вбиває заради забави. Тепер Конор добре це знав.

І понад усе — він вже знав ім'я справжнього вбивці свого сина.

Того, хто позбавив життя його сина, чоловіка доброї невістки, батька кмітливого онука...

Ним був шпигун роду Ґревісів — ось він, прямо переді мною.

Це вдалося з'ясувати завдяки активній допомозі роду Арус.

Його сина вбили лише для того, щоб посіяти ворожнечу між родами Ліандерів і Арус — закріпити упередження. Смерть була підлаштована під манеру вовків: тіло розірване на шматки. Але насправді того дня загін Арус навіть не наближався до тих місць.

Коли Конор дізнався, що донесення про загибель сина, що нібито загинув від рук лицарів Арус, зробив шпигун роду Ґревісів — який після цього вкусив отруту і наклав на себе руки, — він прийняв рішення.

За будь-яку ціну — знищити рід Ґревісів.

І помститись за сина, що помер із незаплющеними очима.

Від давнього бажання рука почала тремтіти сама по собі.

— Дізнавшись про це, я дав собі клятву: рано чи пізно — помщусь Арусам. Рано чи пізно — заради цього пожертвую всім і принесу їм смерть.

Слова клятви, де він лише змінив суб'єкта, лились непідробно — аж ніяк не схоже на гру.

Відчуваючи прикуті до нього погляди, Конор старанно вимовляв кожне слово:

— Тому, коли була оголошена війна, я першим вголос заявив, що очолюватиму оборонний загін. І крок за кроком знищував лицарів Арус. Можливо, дорогою сюди вас здивувало, що захисників підозріло мало?

— Хм. Тепер, коли ти кажеш...

— Так. Це моя робота. Лицарів Ліандерів, що відмовились зрадити, — теж усіх усунув. Щоб влитись до Армії миру і вирушити зрубати голову голові Арус.

Відклавши тривалу промову, Конор Майерс ще раз схилився — і тремтячим голосом попросив:

— Тому прошу — прийміть мене і моїх лицарів до лав Армії миру. В знак добросовісності я передам вам усі відомості, якими маю. Моє бажання одне — повне знищення роду Арус.

Від приголомшливих слів ветерана в рядах союзного війська Ґревісів запала тиша.

Але ненадовго.

— Зачекай трохи.

Заступник командира злегка пом'якшеним голосом зробив знак рукою і щось прошепотів Діані Ґревіс.

Конор, не змінюючи пози з вклоненою головою, насторожено прислухався до їхніх переговорів.

— Загибель сина — це, схоже, правда... у давніх донесеннях шпигунів бачила згадку...

Цілих фраз він не чув, але окремі слова долинали і впивались у свідомість — схоже, щось там збігалось.

Потім — нарада з іншими командирами, потім пошуки кулі зв'язку, щоб зв'язатись із головним лицарським загоном. Метушня не вщухала.

Від лютості рука на повіддях затремтіла. Відчуваючи це тремтіння, Конор проте терпляче чекав, не піднімаючи голови, — довгий і нелегкий час.

І нарешті, наприкінці того очікування:

— Добре. Повірю словам загального командира.

Пролунав голос Діани Ґревіс — трохи зарозумілий, але це був саме той голос, якого він чекав.

— Щиро вдячний...

— Але поки що — не цілком.

Гм. Діана кашлянула й продовжила суворим тоном:

— Спершу я особисто переконаюся, що тіла лицарів Арус, яких ти нібито вбив, справді існують — і лише тоді приймемо загального командира до цієї почесної Армії миру. Відповідай. Де ті тіла?

Є. Саме цих слів він і чекав. Конор Майерс з крижаною усмішкою відповів:

— Недалеко звідси. Ось там — у лісі Редвуд. Оброблені хімікатами й залишені там.