Розділ 167

***

— Треба ж — притягли тіла аж у таке місце.

— Усе ж таки зрада — не та річ, яку можна робити на виду в усіх.

Конор Майерс спокійно відповів на репліку Діани і з безтурботним виглядом крокував крізь густий ліс.

Його лицарі добре орієнтувались у місцевому рельєфі — та армія Діани, навпаки, з трудом пробиралась крізь щільні хащі, ніяк не змогла нормально вести коней.

— ...Ваша світлосте.

Заступник командира Ґревісів переводив погляд між деревами, що підпирали небо, і лицарями, що борсались між ними, і стурбовано прошепотів:

— Чи справді варто йому довіряти? Цей ліс — надто туманний, і навіть опівдні тут темно, наче... мов навмисна пастка...

— Якщо пастка — розберемось.

Діана відповіла голосно, навіть не думаючи знижувати голос.

— У нас же є операція, правда?

— Ось тут. Тут я залишив тіла.

Щойно вона вимовила ці самовпевнені слова — Конор Майерс зупинив коня і вказав кінчиком меча на підніжжя велетенського дерева.

— Хм.

Власне, і без його вказівки зрозуміло було одразу.

Запах тіл, що не просто розкладались, а вже перетворювались на гнилизну, шарпав ніздрі так, що хотілося відсахнутись.

— Як вони встигли так розкластися за такий короткий час?

— Завдяки ось цьому засобу. Він перетворює тіло, вбите щойно, на хробачне виводище за лічені миті. Якщо бажаєте — можу дати.

— Не треба... ні, зачекай. Давай.

— Обличчя на всіх пошкоджені.

На відміну від Діани, яка простягнула руку, але сама не наближалась до тіл, заступник командира підійшов до груди трупів і промовив:

— Одягнені в цивільне. Навмисно?

— Так — аби ніхто не впізнав їх. Усі ознаки приналежності до лицарського загону усунено.

— Але тоді й ми не зможемо підтвердити, що це справді були вартові Ліандерів...

— Ти сюди приїхав дивитись на тіла — то й дивись, що тобі ще треба підтверджувати.

Діані, схоже, набридла сама довжина розмови: затуливши ніс, вона роздратовано відрізала:

— Досить. Навіть без обладунків — тіла як на підбір треновані, одразу видно лицарів. Де ще знайдеш стільки лицарських трупів? Цього вистачає для підтвердження. Рушаємо звідси. Смерділо.

Щойно вона поквапилась розвернутись —

Свист! Прямо по дорозі, куди вона мала йти, встромилась стріла.

— Що, що таке!

Ще б крок — і вістря пройшло б крізь голову.

Злякана Діана вчепилась у вуздечку коня, що встав дибки, і підняла погляд угору.

— Це... це ж...

Очі Діани, що роздивилась, хто сидить на дереві, розширились.

— Бл... Блейк Арус?

— Шкода.

На гілці велетенського дерева в густому листі — з луком у руці й нещасним виглядом — сидів голова роду Арус.

— Міг закінчити одним пострілом.

— Во, вороги! Вороги!

Заціпіла Діана від крику позаду тремко подивилась на інші дерева.

В темряві, що створювало густе листя, ховався не лише Блейк Арус.

На кожному дереві, яке тільки вхопив погляд, стояли лицарі Арус і Ліандерів.

І в руках у кожного з них — лук із натягнутою до відмови тятивою.

— Пастка! Захищайте главу роду!

Оцінивши ситуацію, заступник командира замість розгубленої Діани відразу скомандував:

— Негайно прикрийтесь щитами і швидко виходьте з лісу...!

— Нікуди виходити!

Та Діана не збиралась дозволяти комусь виконувати її роль.

Вона активувала захисні магічні камені — стільки, що зап'ясток тягнуло від ваги — і гучно скомандувала:

— Негайно виконати «ту» операцію! Дістати зброю, з якою ми не можемо програти!

Хоч вона й потрапила в несподівану пастку — здаватись у цій війні Діана не збиралась анітрохи.

Навіть краще. Вони, мабуть, думали, що це козир, — отже, всі зібрались тут.

Чудова нагода покінчити з цими набридами одним махом.

Діана підняла куток рота в усмішці і подивилась на Блейка Аруса, що зиркав на неї зверху з дерева.

— Подивімось, як довго ти ще зможеш тримати той спокійний вигляд.

Щойно вона прошепотіла це —

Зміїні зооморфи, почувши наказ командира, прийшли в рух.

З помутнілими очима — характерними для тих, кого підкорили промиванням мозку — вони миттю зайняли свої позиції й швидко перетворились.

Пташині зооморфи роду Ґревісів із рішучими обличчями готувались розправити крила, несучи на собі зміїних зооморфів.

Але великі пташині зооморфи ще не встигли зробити першого змаху крилами —

Немов злива, на них полетіли отруєні стріли.

— Кііяааа!

Птахи, що можуть бути вільними лише в небі, попадали, не встигши злетіти.

— Кяа!

Стрілами було уражено не лише птахів. Зміїні зооморфи також корчились від болю, харкаючи чорною кров'ю.

— Лу... лучники! Лучники — негайно підняти луки й прицілитись у ворогів!

Заступник командира запізно скомандував тонким голосом — але:

— Хк, ворожі позиції надто вис... аааааа!

Їхні стріли не могли дістати супротивників на найвищих гілках велетенських дерев — і лише поверталися до стрільців, немов бумеранги.

— Кіяяяя!

— Аааа, ря... рятуйте!

Загальний командир оборони Ліандерів, маркіз Конор Майерс, дивився на цей хаос, змішаний із криками й запахом крові, дивним поглядом.

Усе сталось так, як сказала леді.

Від першого до останнього — все точнісінько так, як вона казала.

Казала, що на березі моря лежить купа трупів. Їх і треба використати. А чому вони так розклались — скажу, що для приховання особистостей застосував сильний хімічний засіб.

Конор згадав голос леді — вона спокійно тикала пальцем у карту й пояснювала.

Поки вороги возитимуться з упізнанням трупів, дядько і маленький дядько встигнуть завершити підготовку до атаки — тобі, маркізе, залишиться лише непомітно відступити вбік. Ось і все.

Ті легкі слова — що достатньо лише заманити — виявились правдою.

— Ваша світлосте, дивіться туди!

Десь у тому безладді вижив заступник командира — його голос долинув крізь галас.

Конор підняв голову у вказаному напрямку — і побачив: один птах дивом уникнув усіх стріл і все ж злетів. А на його плечі причепився змій із бойовим магічним каменем у зубах.

Тієї ж миті Конор відчув: на обличчях ворогів навколо промайнула тонка смужка надії.

Але водночас він побачив інше.

Іан Ліандер, що стояв на гілці велетенського дерева й безпомилково збивав птахів одного за одним, — навмисно, вдавши, що схибив, — пропустив цього птаха.

— Одного випустити? Навіщо?

У вухах знову пролунав голос леді Клої.

— Та тому що...

На здивоване запитання глави роду Ліандерів Клої відповіла своїм лукавим голосом:

— Треба, щоб Діана Ґревіс скористалась своєю здібністю.

Згадавши ті веселі слова, Конор опустив погляд і знайшов Діану Ґревіс — вона стояла неподалік.

Її обличчя, щойно сповнене надії — як і у лицарів поряд, — за мить змінилось на відчай.

— Ні, не можна!

Діана скрикнула, мов виривала крик із горла.

— Якщо бойовий магічний камінь впаде тут — я теж загину!