Розділ 168

Діана важко дихала і репетувала, звертаючись до лицарів, що охороняли її:

— Негайно стріляйте в того пташиного зооморфа, що злетів! Швидше!

— Але... як можна стріляти у свого...

— Нас усіх зараз поріжуть, і ти про це?! Стріляй! Інакше помреш від моєї руки!

Від жорстоких погроз Діани один із лицарів незграбно натяг тятиву.

— Кіяяяя!

Але стріла, що жодного разу не досягала верхівок велетенських дерев, і цього разу не могла влучити.

— Та що за лучник такий!

Стріла мало не повернулась і не влучила самій Діані в голову — і вона в лютому гніві накинулась на лицаря.

Тим часом птах із зміїним зооморфом на спині, що тримав у зубах бойовий магічний камінь, уже перелетів крізь верхівки дерев і ширяв у відкритому небі.

Що ж, подивимось, як вона вчинить.

Конор Майерс стискав у руці виданий йому переміщувальний магічний камінь і чекав, яке рішення прийме Діана.

Чи вона пожертвує собою разом із ворогами заради перемоги. Чи ж...

Скористається своєю здібністю і вб'є власного лицаря — так, як передбачила леді.

Втім, якого б вибору не зробила Діана Ґревіс — це не мало значення.

Він уже тримав напоготові переміщувальний магічний камінь, виданий леді.

Якщо раптом Діана все ж обере смерть разом із ворогами — негайно використай цей переміщувальний камінь. Він спеціально виготовлений так, що спрацьовує навіть за наявності блокуючого каменя, встановленого в лісі для запобігання втечі ворогів.

Як і сказала леді, загинути тут судилося лише тим ворожим воякам, яким не вдасться вибратись із лісу.

Але якби вона обрала самопожертву разом з іншими — нехай і ворог, а таку відданість довелось би визнати...

Та Конор не встиг домислити цю думку.

— Ні. Тут я помирати не буду.

Тихо пробурмотівши, Діана зрештою вдалась до останнього засобу.

Бах!

Лицарі Ґревісів, що дивились у небо очима, напововину повними надії, наполовину — страху, побачили, як тіло товариша вибухово розлетілось на шматки.

...

Під дощем із пір'я і крапель крові жоден із них не вимовив ані слова.

Тьху, дурна.

Конор дивився на Діану — вона задихалась, наче від натуги, і було зрозуміло, що це вона скористалась своєю здібністю і вбила лицаря свого ж роду. Він тихо клацнув язиком.

Треба було бодай зачекати, поки зміїний зооморф із бойовим каменем у зубах упаде з пташиного зооморфа, і лише тоді використати здібність. А так — поквапилась, убила лицаря без пуття...

— Ваша світлосте. Щойно ви... скористались своєю здібністю?

Хто ж захоче захищати таку людину?

Конор спостерігав, як лицарі Ґревісів відступають — один крок, другий — явно втрачаючи бажання стояти за неї.

— Ні! Я рятувала вас! Мені було страшенно боляче, але заради вас у мене не було іншого виходу...!

Діана Ґревіс намагалась виправдатись, та, схоже, не залишилось уже нікого, хто повірив би їй.

Тепер усе скінчено.

Позбавившись останніх крихт жалості — і залишивши собі лише помсту за сина — Конор Майерс витяг добре загартований меч.

***

Ні, ні. Так не може бути.

Голова орлиного роду і командир Першого лицарського корпусу Армії миру континенту, Діана Ґревіс, заперечливо хитала головою, відмовляючись сприймати реальність.

Так не могло бути. Це мав бути лише сон.

Так, якщо заплющити очі, а потім розплющити — напевно повернусь у справжній світ...

Але скільки б вона не щипала себе за руку, скільки б разів не заплющувала й не розплющувала очі — цей кошмарний світ не змінювався ані трохи.

Де все пішло не так?

Діана дивилась на заступника командира і охоронних лицарів, що відвернулись від неї, і нервово смикала переміщувальний магічний камінь за спиною.

Відтоді, як вона наївно повірила підступному сивому старцю і потрапила в пастку?

Відтоді, як проігнорувала слова заступника командира про втечу і скомандувала виконати фінальну операцію?

Чи відтоді, як щойно вбила власного лицаря, що злетів у небо?

Що б там не було, останній вибір вона могла виправдати беззаперечно.

Щоб зупинити зміїного зооморфа, промитого мозку, — того, в якому не залишилось нічого, крім думки виконати завдання, — іншого виходу, крім як убити, не існувало.

Не було вибору. Ще трохи — і загинула б я. Загинула б я — та, що має бути головною героїнею цього світу!

Діана досі твердо вірила словам батька з дитинства і зривалась у роздратуванні на переміщувальний камінь, що ніяк не спрацьовував.

Та чому не діє. Мені треба тікати, чому...!

Нервово натискаючи на камінь знову і знову, вона нарешті збагнула.

Цей ліс сам по собі є пасткою, яку вириті ці підступні вовки і леви.

Тож, звісно, тут могли встановити пристрій, що блокує переміщувальні камені.

Про такий магічний камінь вона ніколи не чула, — але це землі Ліандерів, що виробляють магічні пристрої.

Тут могло з'явитись будь-що.

Ні, тоді я тут і справді загину ні за що...

Діана тремтячими руками дивилась на охоронних лицарів, що, здавалось, вже не мали наміру захищати її.

Вороги з усіх боків. Всі цілились у неї, і більша частина союзників, що ще недавно заповнювали ліс, лежала на землі, вийшовши з ладу.

Ні, я ж повернула цей світ назад. Яких жертв це мені коштувало. Заради якої рішучості я тоді покликала дракона...

Зачекати — повернула світ? Дракон?

Діана здригнулась від власної думки, що виринула несвідомо.

Саме тієї миті.

Зовсім поруч вона відчула убивчий намір, спрямований у неї.

Діана трохи повернула голову — і побачила старця з мечем у руці, що повільно наближався до неї.

Він ступав неквапно, немов йому нікуди поспішати. Той самий сивий старець.

Той, хто сьогодні привів її армію в цю пастку. Той, хто обдурив її, довірливу, і зрештою занапастив усю справу.

Якби не він...

У грудях Діани спалахнуло полум'я.

Щойно — коли вбила лицаря свого роду — вона відчула це виразно.

Порівняно з тим, щоб когось рятувати, убивати — виявилось куди простіше.

Звичайно, це забирало сили — але не настільки, щоб вичерпати здібність вщент.

Тоді цього старця можна...

Діана з блиском у червоних очах спробувала зробити з ним те саме, що й щойно з лицарем, —

— Дідусю!

— Хк!

Прямо перед нею, коли вона вже майже скористалась здібністю, встромилась гостра стріла.

— Що за!

Діана роздратовано підняла голову — і побачила чоловіка з дуже схожими на сивого старця рисами обличчя.

— Не підходьте до тієї жінки близько! Від неї чомусь моторошно небезпечно!

Чоловік із великим сагайдаком за плечима сидів на відносно близькій гілці — і, схоже, був онуком Конора Майерса.

Ось як. Найглибший біль завдає смерть близьких людей.

Сповнена злості Діана переключила ціль і вже збиралась скористатись здібністю — але тієї ж миті:

— Усі.

З неосяжної висоти, де не дістати поглядом, прозвучав тихий голос.

— Цільтесь.

Серед гуркоту бою цей голос — негучний, але чіткий — долунав виразно. Діана повільно підняла голову.

Перед нею постав прекрасний чоловік.

Голова роду Ліандерів, Іан Ліандер — з натягнутою тятивою, спрямованою просто на неї.

— Пуск.

Їхні погляди зустрілись — і тієї ж миті тятива зірвалась із його пальців.

Стріла, вкрита чорною отрутою, летіла прямо на неї.

Але це була не єдина стріла, що летіла в її бік.

Його слова, мабуть, були сигналом: всі лицарі на деревах одночасно випустили стріли в неї.

Дивлячись на сотні — ні, тисячі — стріл, що летіли до неї, Діана зчепила руки докупи.

Ні переміщувального каменя, що спрацював би. Ні охоронного лицаря, що загородив би собою.

Покластись можна лише на себе.

Вирішивши скористатись здібністю, щоб утекти, вона заплющила очі й гаряче попросила — щосили.

Біле світло вибухнуло — і вона зникла.

Тудух.

На місці, де разом зі спалахом зникла Діана Ґревіс, купою впали стріли.

— Тьху.

Іан переконався, що тіла під стрілами немає, і з незадоволеним виглядом скомандував каракальському зооморфу на сусідній гілці — Педро Майерсу:

— Передай Клої. Діана Ґревіс скористалась своєю здібністю і вислизнула. І — як ти й казав — місце призначення, схоже... землі Арус.