Розділ 17

Що за справи.

Клої з розгубленим виглядом подивилась угору.

Там було обличчя Іана — він тримав її на руках і широко посміхався.

— Ах. Треба було взяти з собою десерт. Дивитись і частувати — було б чудово…

Він, що іще мить тому крокував уперед, зупинився й задумався.

Потім, ніби щось пригадавши, похитав головою і пішов далі.

— Та ні, мабуть, краще просто йти. Зачекаємо ще — і вже не встигнемо.

— Що ми йдемо дивитись?

— Таємниця.

Від цих підозрілих слів очі Клої звузились.

Це схоже на ту саму ситуацію, про яку казала мама: не ходити за підозрілими людьми. Дядько теж казав: за такими, що поводяться дивно, не іти.

Клої вже збиралась буркнути: не скажете — не піду, — але тут ззаду долинув розпачливий голос:

— Ваша світлосте!

Клої зиркнула через плече Іана — і побачила, як до них мчить помічник із переляканим обличчям.

— Ваша світлосте, як же можна так тікати! Справ, які треба розглянути сьогодні, — гора! Знову оце, ухилятись і підкидувати великому герцогу, якому й без того немає часу……!

— Спізнимось. Клої, тримайся за плечі.

— Що? — відповісти Клої не встигла.

Іан міцно притиснув долоню до її спини й потилиці — і стрибнув.

О-ой!

Клої від несподіваного відчуття, коли земля рвонула вниз, мимоволі вчепилась обома руками в сорочку Іана.

Іан лишень усміхався — наче йому це в задоволення.

Знущання!

Коли нарешті ноги торкнулись землі, Клої прийшла до тями й надула щоки.

Мало того що схопив мене, мало того що поніс без спитання, — ще й пересувається таким жахливим способом!

Клої, сопучи від обурення, підняла голову — хоча б символічно збунтуватись проти Іана.

— Вау.

Але щойно підняла — і втратила дар мови від розкішної картини, що розкрилась перед нею.

— Ну як, гарно?

Гарно — та ще й як.

Клої наче зачарована підійшла ближче до відкритого краю.

— Обережно. Бар'єр є, але для дитини все одно небезпечно.

Іан поклав руки на плечі Клої і теж поглянув у той бік, куди дивилась вона.

— З дозорної вежі тільки й можна по-справжньому побачити замок Ліандерів.

І він мав рацію.

Краєвид, відкритий із вежі, що сягала мало не до самих хмар, — порівняно з тим, що Клої бачила досі, окремими куточками замку, — був просто осяйним.

Пейзаж, залитий бурштиновим вечірнім сяйвом і схожий на ліричну картину, від одного погляду зігрівав серце.

— Світ блищить, мов зернятка граната……дуже гарно.

— Авжеж.

Іан промовив це з дещо дитячим задоволенням у голосі:

— Краєвид, який бачать лише Ліандери. Хотів швидше показати тобі — після того як ти повернулась.

Від цих слів щось ворухнулось у грудях.

Клої не змогла нічого відповісти і опустила голову — а знизу відкрились маленькі постаті людей.

О?

Серед кількох фігур, що стояли тісним гуртком — ніби обговорюючи щось серйозне — Клої впізнала знайоме обличчя: воно якраз підняло погляд із зітханням.

Мейсон.

Але перш ніж Клої встигла помахати рукою знайомому камердинеру, Іан притягнув її вглиб вежі — мабуть, боячись, що помічник нарешті виявить їхнє місцеперебування.

Оце так.

Клої, яку на мить охопив справжній захват, знову звела очі в щілинку.

Зараз десь лунає відчайдушний зойк помічника: «Та ідіть же нарешті працювати!»

Ось тобі й «краєвид лише для Ліандерів».

Ось тобі й «хотів швидше показати».

Просто взяв мене, щоб мати привід утекти від роботи!

Клої незадоволено тупнула носком черевичка й буркнула:

— Наш дядько казав, що справжні дорослі не ухиляються від роботи.

— Справжньо-справжні дорослі інколи можуть.

— ……Не схоже, щоб ви були таким справжнім.

Іан, наче справді скривджений, схопився за серце й скривився.

Але оскільки косий погляд Клої, що явно намагався зробити вигляд, ніби дивиться вбік, так і не припинився, Іан удав, що кашляє, і почав виправдовуватись:

— Оце — не ухилення. Та робота спочатку мала бути братовою.

Іан трохи посунув Клої від поручня вглиб і провадив:

— І за здібностями, і за черговістю народження — саме брат мав зайняти місце голови роду. На змаганні за право наслідування переміг теж він.

Зелені очі Іана, немов занурені у спомини, наповнились незрозумілою тугою.

— Але він раптом люто відмовився — сказав, що не збирається обіймати посаду голови роду……

Відмовився?

Клої миттєво насторожила вуха — відчуваючи, що зараз прозвучить те, чого в оригіналі не було.

— До речі, Клої,

Але він не продовжив саме того, чого вона чекала.

Натомість — знову щось несподіване:

— Обміняємось таємницями?

— Таємницями?

— Угу.

Іан безцеремонно присів на сходи, що вели від дверей вежі вниз, і поглянув на Клої. Тепер їхні очі були приблизно на одному рівні.

— Нічого особливого.

Він провів долонею по волоссю Клої — мимохідь, і продовжив, немов ховаючи посмішку:

— Я розповім тобі таємницю брата. А натомість……

Граючий вираз у очах Іана на мить змінився на серйозний.

— Ти теж розкажи мені, що відбувалось на землях Арус.

— На землях Арус……?

— Угу. Розкажеш чесно — і я теж відповім на все, що тебе цікавить. Про землі, про брата — про що завгодно.

Клої мовчки дивилась на Іана. Потім поволі опустила голову.

— Клої?

Іан, відчувши щось незвичне в тому, що дитина замовкла і похилила голову, потягнувся взяти її за руки.

Хлоп. Але Клої відбила його руку — настільки різко, наскільки змогла.

— Клої.

— Ні.

Дитина підняла голову — і за той короткий час обличчя її було вже все в сльозах.

Спантеличений Іан знову потягнувся до неї, але Клої відступила на крок — мовчазна відмова.

— Справді ні.

Клої вміла зчитувати людей.

Вона інстинктивно відчувала, чого від неї хочуть дорослі.

А тому вона вже знала, що крилось за запитанням Іана.

Клої швидко похитала головою і виплеснула слова:

— Не те. Я справді, справді зростала в любові.

— Вибач. Це я невдало сказав.

— Та ні. Ви не вірите. Хоч би скільки я казала «ні» — ви не вірите.

Клої кричала — геть забувши, що мусить справляти гарне враження на Іана Ліандера:

— Чому не вірите? Мама й дядько справді мене любили. І я любила їх більше за всіх на світі! Але чому, чому весь час кажуть «ні»…

Бух — мов надута понад міру кулька, що нарешті луснула, — все стримуване й притиснуте рвонуло назовні.

Це було несправедливо. Це боліло. Як не намагалась стримати — сльози котились і котились по щоках.

Чому всі не вірять? Чому ніхто не хоче визнати, що мене любили?

— Мама й дядько мене любили. Це правда. Це справжня правда.

Ця любов була для мене такою великою підтримкою.

Як добре, що я живу інакше, ніж у попередньому житті — це давало мені стільки сили.

— Всі тільки сумніваються, всі тільки думають, що я брешу. І маму з дядьком весь час, весь час виставляють лихими людьми…

— Вибач. Вибачаю.

Дитина задихалась і починала хлюпати — Іан злякано кинувся її заспокоювати.

— Це я був необережним. Моя провина. Не подумав, що тобі буде боляче, і сказав абияк…

— Я така жалюгідна?

— Що?

Клої, крізь сльози, дивилась на Іана, що вже опустився перед нею на одне коліно, і запитала:

— Я така-така жалюгідна, що хочеться мене захистити за будь-яку ціну — і тому ви у мене так оте й запитали? Настільки гірко на мене дивитись, що навіть коли я кажу «ні» — все одно думаєте інакше?

Від несподіваного запитання Іан на мить завмер.

Він мовчки дивився на очі дитини, повні сліз, — і раптом, немов визнаючи поразку, опустив погляд.

— Так…

Після короткої паузи пролунало зізнання:

— І сам не розумію, чому мені так шкода тебе і так хочеться захистити.

— …

— Я взагалі-то не з тих, хто так прив'язується до дітей. Але щось у мені перемкнулось.

Іан стер краплі, що все ще котились по щоках Клої, і гірко усміхнувся собі:

— До того як побачив тебе — і близько не хвилювався так і не переймався. А побачив на власні очі — і ніби щось у крові заговорило запізно. І сам не розумію, чому так хочу помститись тим, хто міг заподіяти тобі біль.

Від цього зізнання Іана Клої опустила очі й мовчки дивилась у підлогу.

— Вибач. Більше не буду нічого домислювати без дозволу. І не буду ігнорувати твою волю. І ще… Клої.

Іан, наче боячись знову отримати відмову, обережно взяв руку дитини і сказав:

— Ти — не жалюгідна.

— …

— Просто я дуже хочу тобі допомогти. Ось і все.

Сонце вже сховалось за обрій, і у світі лишилося лише тьмяне червонясте марево.

Клої стояла на межі дня й ночі — і мовчки дивилась у підлогу, лицем до лиця з правдою, від якої хотілось відвернутись.

— Тож годі плакати — і ходімо назад…

І тут сталось.

Бах — із гуркотом двері розчахнулись.

Ні, не розчахнулись.

— ……Брате?

Масивні залізні двері просто злетіли в повітря — самі по собі.