Розділ 173

Предок Демосів, що сховався за спинами лицарів, готових без роздумів покласти за нього голову, тремтів від нестямного гніву.

Він думав, що з самого початку треба було вбити Клої Ліандер.

У плані, що давно почав розсипатись, незмінно присутня була та дівка, яку він вважав такою нікчемною.

Прокляття.

Леві Демос налитими кров'ю очима свердлив її поглядом, а потім швидко відвернувся.

Бажання вижити було гострішим за ненависть, що кричала: розтерзати.

Кілька хвилин тому Клої Ліандер несподівано з'явилась тут.

Переміщувальний камінь вона не використовувала.

Інакше яскраве світло, що неодмінно супроводжує спрацювання маначного каменя, привернуло б увагу.

Вона з'явилася без жодного світла, без жодного звуку. Отже, десь у цій сітці є вихід назовні.

Де ж він. Де той вихід, звідки вискочила Клої Ліандер…

Леві Демос, очі якого блищали, озирався довкола — і тут.

Йому впала у вічі щілина, достатньо широка, щоб пройшла одна людина.

Знайшов!

Щойно він нарешті знайшов прохід назовні й кинувся до нього з тріумфуючим виразом обличчя — почувся голос.

— Знайшла.

Точнісінько ті самі слова, що він подумки вигукнув.

— Ось ти де.

Леві Демос завмер від незнайомого страху й озирнувся — і побачив яскраво-зелені очі, що дивилися просто на нього.

— Довго шукала.

Це були очі Клої Ліандер, що широко всміхалась йому з-поза плеча лицарів, які її оточували.

В мить, коли він зрозумів, що його місцезнаходження розкрите, у Леві Демоса залишався лише один наказ.

— Убийте Клої Ліандер!

Вигукнувши це навіяним лицарям, Леві Демос кинувся до виходу так швидко, як тільки міг.

***

Тридцять хвилин тому. Клої, що збиралася вирушити з прекрасного замку на скелях до серпоподібного пагорба, де були рідні, побачила незвичний рух ворогів і змінила рішення.

— Спочатку йдемо до тильної сторони замку. Схоже, Демос таки вирішив розділити сили навпіл.

Приготування вона зробила заздалегідь, але, на відміну від суходолу, де стояли надійні захисники, море й справді трохи непокоїло.

Однак щойно Клої дісталася тильної сторони замку — відразу зрозуміла, що її тривога була даремною.

— Аааа~!

Вороги руйнувались набагато страшніше, ніж вона уявляла.

Лицарі Ґревісів і Демосів, очевидно, розсудили, що через скелі з тильного боку замку охорони мало, — і жорстоко прорахувалися.

Думати, що можна легко взяти замок, атакувавши з тилу, — виявилось найгіршим рішенням.

Адже під скелями, де стояв замок, у смертоносній протоці були…

Русалки, що зваблювали зооморфів чарівним співом і скидали їх у прірву.

Русалки, що сиділи на вкритих мохом скелях, співали дзвінкими голосами, що лунали далеко навколо.

На перший слух той чудовий голос зворушував до самої душі — але це була смертоносна мелодія, якої не можна було пускати до вух ані на мить.

— Ой~!

Птахи, що ширяли в небі, несучи змій-зооморфів, не могли встояти перед цим співом і самі того не помічаючи наближались до моря — аж поки не валились у воду.

— По, помилуйте…!

Птахи, що бовтнулись у крижану воду, тоді вже благали про пощаду, та рятуватись — було запізно.

Безкраї морські простори були вкриті смердючими зеленими водоростями.

Наземні тварини не могли вибратися звідти — лише слизько ковзали по штучним водоростям, що тягнули зооморфів на смерть.

Свист!

Вибухові маначні камені, що впали разом із птахами і змій-зооморфами, підхопив єдиний вид зооморфів, здатних вільно пересуватись між морем і суходолом.

— Сюди, усі сюди!

Пінгвіни-зооморфи з захисними маначними каменями на шиї, що їх забезпечили Ліандери, швидко виходили на берег і переносили вибухові камені у вказане місце.

Щоб запобігти можливому випадковому спрацюванню вибухових каменів.

Один із пінгвінів, що складав камені в безпечному місці, де вибух не завдав би шкоди, раптом озирнувся і глянув угору.

І радісно замахав короткими крильцями.

— Привіт, Пітере.

Клої, що носила беруші — подарунок королеви русалок, що захищали від смертоносного співу, — зауважила того пінгвіна трохи згодом і помахала у відповідь.

У небі ще видно було птахів, але це її не надто турбувало.

— Аааа~!

Вона добре знала: тим птахам-зооморфам без особливих берушів, що були в неї та її лицарів, від русалчиного співу не втекти.

— Ну, тоді рушаємо.

Переконавшись, що лучники теж підключилися й стріляють, Клої з полегшеним серцем розвернулась.

Половину ворожих сил можна вважати знищеними, залишалось тільки перевірити, що діється під пагорбом.

Потрапити переміщувальним каменем прямо всередину сітки, де були рідні, не вийшло б.

Сітка, яку зробив тато, працювала за принципом перегорнутої формули захисного маначного каменя.

Магічна формула, що не давала спрацювати жодному маначному каменю всередині — а не зовні.

Якби вона дала татові більше часу, можна було б переробити так, щоб хоча б конкретний переміщувальний камінь усе-таки спрацьовував… але…

Я дала тату занадто мало часу, тож нічого не вдієш.

Клої знизала плечима й налаштувала координати переміщувального каменя поблизу пагорба, де мали бути рідні.

Телепортувавшись зі спалахом світла, вона одразу помітила вхідну щілину в куточку сітки, що її тато підготував заздалегідь, і швидко пролізла всередину.

Потім треба буде попросити тата переробити й це.

Клої скоса зиркнула на вхід, що теж не встигли як слід обладнати через надто стислі строки, і переключила погляд на галас усередині сітки.

Там стояло суцільне пекло.

Але навіть серед крові й хаосу було очевидно одне:

— Де, де ці прокляті вибухові камені не спрацьовують… аааа~!

Свої мають безумовну перевагу.

І найбільша ударна сила серед своїх — її тато, Луціан Ліандер.

Тату… серйозно…

Клої трохи здивовано подивилась на тата, що несамовито розмахував мечем, і знову відвела погляд.

Тата — перевірила, він несамовитий. Сіон — ось він, на пагорбі. Тепер залишається тільки знайти маму…

Клої вже хотіла озирнутись у пошуках єдиної рідної, якої ще не бачила, — і тут поглядом зачепила Мелісу, що стояла, наче оглушена.

— Ма…! Мамо…?

Клої вже хотіла радісно гукнути — але погляд поступово заповнювало здивування.

Чому мама стоїть нерухомо.

Чому рука мами, що тримає меч, піднімається вгору — наче збирається вдарити себе…

Щойно вона зрозуміла, що щось не так, — помітила: зіниці Меліси затуманені.

Клої кинулась до неї стрімголов.

— Мамо!

За мить до того, як гострий меч торкнеться маминої шиї.

Клої ледь-ледь схопила маму за плече і швидко поглянула їй в очі.

— Мамо, дивись на мене! Швидко!

Клої квапливо скопіювала нейтралізувальну здібність Сіона і що є сили заходилася знімати навіювання з матері.

— Опусти меч, швидко!

Мабуть, через цю відчайдушну силу бажання — каламутна завіса, що стояла в очах Меліси, почала швидко розсіюватись.

— Ой…

— Все добре? Уже отямилась?

— Мелісо, що сталось!

Луціан, що почув гамір і стрімко підбіг до них, підхопив Мелісу, яка похитнулась.

— Мелісо, подивись на мене. Ти в порядку?

Переконавшись, що в маминих очах знову блищить свідомість, Клої передала матір татові й квапливо озирнулась довкола.

Той, хто застосував навіювання на маму, мав бути десь поруч.

Поки він знову не вислизнув, як в'юн, — треба тут же обірвати йому життя…

Клої, що ледве стримувала гнів на чорного маніпулятора, який намагався підкорити спочатку тата, а тепер і маму, — стиснула кулак і квапливо оглянулась.

І тут у полі зору з'явилась підозріло зліплена в купу група лицарів.

— Знайшла.

Клої роздивилась предка Демосів, що ховався там, як пацюк, — по той бік лицарів із задуреними очима, — і, очі її заблискали, рушила до нього.

Цей день настав. День, коли вона обірве його нещадне живуче існування.

У ту мить, коли Клої вперше за все своє життя приготувалась забруднити меч кров'ю — помститися за рідних.

— Убийте Клої Ліандер!

Навіяні лицарі, що отримали наказ Леві Демоса, почали швидко насуватись дивними, неприродними рухами.