Розділ 177

Коли люди питали, чи справді Діана Ґревіс спалила себе сама, Клої лише мовчки кивала.

Правду вона так і не розкрила: що та зробила такий вибір, бажаючи перехопити в неї славу героїні. Що вона сама, удавши розгубленість і нагнітаючи вагання Діани, підштовхнула її обрати смерть.

Просто не хотіла казати. Захищати честь мертвих нічого не змінювало.

До того ж: так, Діана Ґревіс зробила той вибір через пиху, — але завдяки цьому вибору світ таки вцілів. І це теж правда.

— Судячи з усіх обставин і досліджених останків, душа предка роду Демос разом з Діаною Ґревіс зникла остаточно. Що ж, на прощання новий глава Ґревісів виявився гідним свого роду.

Ці слова Блейка були останніми.

Після них люди в таборі Ліандерів більше не згадували Діану Ґревіс в особистих розмовах.

Її останки поховали разом із ворожими — у глибокій землі.

Навмисне забувати ніхто не збирався. Просто після перемоги кожен день летів так шалено, що довго думати про її слова не було часу.

Завдяки швидкому закінченню війни землі Ліандерів та Арусів майже не постраждали.

Але з Демосами і Ґревісами було інакше.

Глави переможених родів нещадно вичавили зі своїх земель усі ресурси та людей заради війни, і тепер обидва краї опинились у вкрай тяжкому становищі.

— Але… справжня проблема зовсім не в цьому.

Васал, відповідальний за відновлення після війни, повернувся з Демосів та Ґревісів і доповів із зітханням.

Більшість мешканців з вдячністю приймали допомогу армії, але деякі зустрічали загони цивільної підтримки в багнети — буквально не підпускаючи їх.

Були й такі, що кричали: краще вмерти, аніж приймати допомогу від підлих вовків та левів.

— Мабуть, упередження й омани, що їх посіяв предок роду Демос, діяли особливо потужно на підвладних йому землях. Втім, якщо він зумів вкоренити такі сильні забобони навіть у далеких Арусів та Ліандерів, нічого дивного, що в себе вдома він постарався ще більше.

— Гм. Тоді нічого не вдієш.

Блейк, що до цього слухав серйозно, мовив із суворим обличчям.

— Лишаємо.

— …Пробачте?

Васал, який чекав якогось іншого, справжнього рішення, розгублено подивився на главу Арусів.

— Кажу, лишаємо. Нічого не вдієш!

Але Блейк Арус лише звів густі брови і повторив те саме.

— Кажуть, ми пояснили всі злочини предка роду Демос, сказали, що армія прийшла допомагати, — а вони все одно не вірять.

Незважаючи на різкий тон, Блейк пояснював спокійно.

— Скільки ж часу і якими жорстокими методами їм вбивали це в голову, якщо вийшло таке? Це не те, що можна розвіяти запросто. Навіть ми самі — якби не Клої — ніколи б не позбулися тих забобонів.

— У цьому Блейк правий.

Іан, що зазвичай не погоджувався, цього разу підтримав.

— Безпечно вписати в наші землі тих, хто до нас прихильний, — вже непросте завдання. Тягнути за собою всіх поспіль ми не можемо.

— Саме. Хто хоче померти за свої переконання — хай вмирає. Хай навіть ці переконання хибні.

Присутні в таборі кивнули, погоджуючись із рішенням глав. І тут.

— …А якщо спробувати ось так?

Клої, що весь цей час мовчала, підняла руку й попросила слова.

— Збудувати поруч з ними школи з обов'язковим відвідуванням. Школи для всіх рас.

Побачивши, що родина дивиться на неї здивовано, Клої спокійно продовжила.

— Ні, навіть краще — не просто для всіх рас, а де всі раси зобов'язані навчатися разом. З умовою, що певна частка учнів обов'язково має бути з іншої раси.

— Але, Клої. Не можна використовувати дітей як інструмент політики.

На тепле, материнське зауваження мами Клої мимоволі злегка посміхнулась — і ледь помітно похитала головою.

— Ні, треба. Бо саме діти змінюють дорослих.

Клої подивилась мамі в тривожні очі й узяла її за руку.

— До програми увійдуть уроки, що допомагають зрозуміти інші раси. Щоб упередження й непорозуміння зникали. Навіть якщо біологічні відмінності породжують якесь непорозуміння — щоб воно розвіювалось швидко.

Клої скоса глянула на Сіона, що занурився в думки — щось, схоже, спало йому на думку, — і продовжила.

— Кордони між землями, між расами тепер зламаються. І це не лише для тих зооморфів, що противляться об'єднанню. Це для дітей, яким жити в новому світі.

— …Ти права, Клої.

Першим підтримав Лусіан.

— Просто зламати фізичний кордон не зробить ближчими тих, хто довгі роки цурався одне одного. Я весь цей час думав, що знадобляться якісь засоби. Добре, якщо ними стануть такі мирні, як школи.

Сказавши це, Лусіан подивився на Мелісу й додав.

— Але якщо хтось спробує скривдити учня іншої раси — карати суворо. Ні, краще взагалі поставимо охорону перед школою.

— Само собою.

Клої в захваті відповіла татові, аж спалахнувши зеленими очима, що нагадували його власні.

— Хто зачепить дитину — тільки страта!

***

Після довгої наради були визначені ділянки для будівництва багаторасових шкіл.

Розташування обрали на колишніх кордонах між землями — там, де мешканці сусідніх сіл могли легко добиратись.

Разом зі шкільними статутами ухвалили чимало постанов і законів.

Найпомітнішим серед них була сувора заборона на дискримінацію за расовою ознакою: порушення каралось аж до вигнання, прирівнюючись до тяжкого злочину.

— Особливо суворо карати за дискримінацію травоїдних, — попросила Клої міністра юстиції, вклавши в це найбільше часу й сил.

— Нехай буде прописано: насильство і зневага до слабших — найтяжчий злочин. Угруповання, що обмежують участь травоїдних у суспільному житті, підлягають найсуворішому покаранню!

Спостерігаючи, як за активної підтримки глав усе чітко й послідовно втілюється в життя, Клої широко посміхнулась.

Тепер ніхто не зневажатиме кроликів.

Горда посмішка спадкоємиці роду Ліандерів — по суті левиці, але в душі так і залишившись кролицею.

Так поступово, крок за кроком просувалась робота з упорядкування нових земель і знесення расових бар'єрів.

Шалений вир справ нарешті вщух, коли відповідних фахівців розподілили по відділах.

Клої, що щодня потопала в паперах, теж дістала трохи перепочинку — і поступово почала думати про інше.

Офіційні справи майже вирішені…

Клої скоса глянула у вікно кабінету й примружилась.

Може, час зайнятись особистими?

Але всі її спроби зустрітися з Сіоном і просунутись у власній любовній справі щоразу зазнавали краху.

— Ой лишенько, що ж тепер? Сіон поїхав на будівництво в першому кварталі. Як повернеться — дам знати!

— Сіон Демос? Він… він… А! Поїхав дивитись на нову школу! Повернеться під ранок, кажуть! Тож не чекай, іди, Клої!

— Сіон? Краще — Клої. Меліса тільки-но казала, що хоче побачитись, — наче щось важливе є. Ходімо, донечко, зі мною.

Троє рідних раз у раз нещадно зривали їхні зустрічі.

Та зрази ж! Знову провели за ніс!

Клої помчала з татом до мами — бо кажуть, термінова справа, раптом щось серйозне, — а виявилось, що мама просто хотіла повідомити: на вечерю сьогодні качка. Клої йшла назад, люто топочучи ногами.

І чому вони так поводяться, справді?

Спочатку вона справді вірила, що Сіон кудись поїхав.

Але після десятків повторень навіть Клої не могла не здогадатись.

Тато, малий тато і дядько справді, нестерпно не хочуть, щоб вона зустрічалась із Сіоном.

Недарма ж Сіон ще до війни без кінця пропонував зустрічатись у якихось глухих місцях, де цих трьох не було б поруч!