Розділ 178

Так ми будемо бачитись навіть рідше, ніж до війни.

Клої штовхала каміння носком черевика й брела вперед із відверто бунтівним виглядом.

Треба якнайшвидше домогтися пропозиції. Швидше причарувати його й посадити поруч із собою!

Це чув і бачив би будь-хто з вухами та очима.

Після війни — нехай і без офіційної церемонії наступності — Сіон фактично став главою роду Демос, і його слава неухильно зростала.

Навіть сьогодні вранці Клої власними вухами почула розмову зооморфів-гримучих змій, які прийшли з питання будівництва школи в другому районі:

— Знаєш, той Сіон... Хіба він не пасував би мені? Поки я доповідала про хід будівництва, він весь час дивився саме на мене. Може, він теж...

Та й. Клої згадала збуджений голос тієї зміючки — й обличчя її скривилося ще більше.

Не так вже й важливо, чи справді Сіон дивився на неї.

Набагато важливіше інше: сама Клої не могла піти до Сіона й запитати про це.

Саме зараз, коли кожна хвилина на рахунку, — тато, молодший дядько і дядько Блейк не те що допомагають, а ще й заважають...

Клої вже з лютішою мордою, ніж під час будь-якої битви, бурчала собі під ніс і куди мала йшла, — аж раптом почула голос.

— Пробачте, леді Клої?

Позаду пролунав м'який голос молодого відтінку.

Хто це? Клої із подивом озирнулася — і рот мимоволі відкрився від здивування.

Той, хто її покликав, виявився напрочуд гарним юнаком із рожевим волоссям і рожевими очима.

— Може, ви знайдете хвилинку... поговорити зі мною?

Він посміхнувся так приємно, що міг би зачарувати кого завгодно.

— Хотів би сказати вам дещо — неодмінно наодинці.

***

Юнак представився як Деніел Рейнольдс, один із спадкоємців роду кролів, і почав із вдячності.

— Я чув, що це леді Клої найпослідовніше обстоювала закон про заборону дискримінації. Того дня, коли новина досягла нашої кролячої території, хвали на вашу адресу не вщухали.

— Ну, це ж не лише я...

— Не треба скромничати. Я давно це знаю від нашого глави, мого батька. Знаю, наскільки ви відважна й наскільки добросердечна людина.

Зачекайте. Батько...

Клої вже майже ненавмисно почісувала потилицю й ніяковіла від відвертих компліментів — але слово «батько» змусило її миттю отямитися.

Глава кролячого роду — це ж напевне...

Спогад давно забутого, ще з часів мисливського турніру, несподівано виринув на поверхню.

<Якось завітайте до нашої кролячої території. У мого 48-го сина дуже вродливе обличчя. Він рівно на рік старший за вас, леді Клої.>

<Якщо вам до вподоби молодші, є ще 55-й. На три роки молодший за вас, і виглядає дуже перспективним.>

<А якщо бажаєте — то обидва разом...>

Ох. Клої мимоволі відступила назад, пригадавши того поважного кролика-командира, Крістофера Рейнольдса, що так виразно дивився на неї.

— Ви часом... 48-й чи, може, 55-й син глави кролів?

— Як ви здогадалися? Так. Я — 55-й син. Ще 2 роки і 8 місяців — і я стану повнолітнім навіть за законами Ліандерів.

Після цих слів Клої відступила ще на крок.

— Чому ви весь час відступаєте? Мені прикро...

Деніел опустив краї тонких брів і зробив тужний вигляд, після чого наблизився рівно настільки, наскільки вона відійшла.

— Ніяково зізнаватися, але сьогодні звітувати про хід справ у замок Ліандерів мав мій 48-й брат, а не я. Однак я наполіг і приїхав замість нього.

— О, ось як.

— Ви не запитаєте — чому?

— Ну, чесно кажучи, не надто цікаво...

— Тому що насправді я вже давно...

Клої ось-ось мала почути небажане зізнання від молодшого хлопця.

— Зачекайте.

Перед нею раптово виросла висока темна стіна.

Що таке? Клої кілька секунд не могла зрозуміти, що саме заступило їй шлях, і просто кліпала очима.

— Рід Рейнольдс, наскільки я знаю, зараз має бути на нараді з питання будівництва школи.

Лише коли ця «стіна» заговорила, Клої нарешті зрозуміла.

Те, що заступало їй весь огляд, — насправді не стіна. Це була спина Сіона.

Плечі Сіона, яких вона так давно не бачила й за якими так тужила.

Клої трохи висунулася збоку — і побачила профіль Сіона, чомусь холодно-скам'янілий.

— До того ж замок Ліандерів — не дитячий майданчик. Чи можна неповнолітньому так вешtatися без опікуна?

— Неповнолітньому?

Проте навіть перед жахливим виразом обличчя Сіона, від якого будь-хто б остовпів, Деніел лише плавно посміхнувся у відповідь.

— У роді кролів шістнадцять вважається повноліттям. Тож я, строго кажучи, цілком дорослий і відповідаю за своє майбутнє сам.

Деніел посміхнувся, ніби навколо нього кружляли квіти, і ввічливо додав:

— Щоправда, я молодший за леді Клої — це правда.

— ...

— На 2 роки і 8 місяців.

М-м. Якось атмосфера стала незручною...

Клої переводила погляд між сяючим обличчям Деніела й обличчям Сіона, котрий, здавалося, ось-ось виплюне отруту, — і саме тоді потягнулася рукою до рукава Сіона.

— У Ліандерів і Демосів — ні.

Сіон холодно відрізав — і перехопив її руку раніше, ніж вона сама встигла це зробити.

— І головне. Клої не любить молодших. Клої любить ровесників.

...Я?

Клої з подивом дивилася на Сіона, вперше чуючи про власні вподобання.

— Чи не так?

— ...

— Саме так.

— Т-так, саме так.

Проте, зустрівши відчайдушний погляд Сіона, вона не змогла сказати «ні» й мимоволі кивнула.

— Я... не люблю молодших. Люблю ровесників.

Якщо подумати, це не зовсім неправда.

Адже той, кого вона любить, — Сіон, її ровесник.

Ніби відчувши полегшення від її підтвердження, Сіон трохи послабив стиснення — пальці, що міцно тримали її руку, злегка розтиснулися.

Саме в ту мить, коли Клої помітила це й ледь-ледь округлила очі:

— Тоді приходьте на нараду вчасно.

Сіон глянув на Деніела зверхньо, з якоюсь невловимою самовдоволеністю в погляді.

— Нам із Клої ще треба продовжити нашу попередню розмову. Ходімо, Клої.

— А... гаразд.

Про що вони говорили до цього — Клої не пам'ятала, бо давно не бачилися, але все одно вирішила йти за Сіоном і вже зробила перший крок.

— Смаки змінюються.

Деніел, що досі мовчки дивився услід Клої, подав голос — тихо і м'яко.

Клої озирнулася — і побачила Деніела, що стояв із зворушливою посмішкою, наче скривдженою і водночас витонченою.

— Що більше вибору — то краще. Якщо колись передумаєте — ласкаво просимо до кролячої території.

А потім їхні погляди зустрілися, і він, наче миттю забувши про свій стурбований вигляд, засяяв прозорою, наче акварельна фарба, посмішкою.

— Знаєте? У нас у роду кролів — багатоженство.

— ...

— Зараз вам до вподоби ровесник — але з часом може захотітися когось молодшого хоча б на рік. Шкіра — зовсім інша, знаєте.

Звісно, ясна усмішка явно контрастувала зі словами, у яких проскакувало щось зайве.

***

Вже зараз.

Сіон ішов, тримаючи руку Клої, і весь час тривожно кусав губи.

Ні, не «вже зараз». Клої жодного разу не залишалася без уваги — відтоді, відколи він її знає.

Саме тому він з дитинства, у дні прийомів, настовбурчувався, мов кіт, і тримався напоготові — стережучи кожного, хто підходив надто близько.

Саме тому щоранку ні світ ні зоря перевіряв поштову скриньку.

Думав, достатньо буде відвадити того каракала, що весь час крутився поруч... Але ні.

Він прорахувався. Поки він не міг бачити Клої, суперники підбиралися з усіх боків.

Многоженство, яке там таке...

Сіон, пригадавши слова кролика, блиснув очима.

Усі казали: характером Клої — вилита герцогиня. А герцогиня Ліандер — вовчиця, яка вірна лише одному партнеру. Тож і Клої ніколи не захоче кількох чоловіків...

Поки він так бурмотів собі під ніс, тривожно жуючи щоку зсередини, пролунало:

— Сіоне.

Позаду пролунав тихий, м'який голос.