Розділ 179

— Ми давно не бачилися. Правда.

Клої повільно обернулася. Сіон побачив, як вона трохи примружила очі від яскравого сонячного світла.

— Я сумувала за тобою.

З тим же легким примруженням на обличчі вона наївно посміхнулася й потрясла їхніми зчепленими руками.

— Весь час хотіла тебе бачити, і так добре, що бачу тебе зараз.

Від цих слів тривога і ревнощі, що гучно вирувало в душі, розтанули, наче сніговик у спекотний літній день.

Навіть дивно — як же швидко змінився настрій.

Ще мить тому хотілося піти й раз і назавжди заткнути того клятого кролика-зооморфа, — а тепер душа стала тихою й слухняною.

— До речі, як ти взагалі опинився там, де я була? Це ж заднє подвір'я.

— Шукав тебе й дізнався. Один із слуг сказав, що ти пішла в бік подвір'я з тим кроликом-зооморфом.

— Шукав мене? Навіщо?

Ну...

Сіон відповів як щось само собою зрозуміле, ніби дивуючись, що вона взагалі питає:

— Хотів тебе бачити.

Сіон дивився на Клої, яка від несподіванки округлила очі, і думав, що зараз вона схожа на кролика навіть більше, ніж той, якого він щойно бачив. Він продовжив:

— Перешкоди — це вже добре, якщо раз чи два. Але так довго не бачитися — це вже зовсім нестерпно. Тому я кинув усе і просто пішов шукати тебе.

— ...Я так сильно потрібна тобі?

— Так.

Сіон спокійно кивнув, без жодного сорому, і додав:

— Думав, помру.

Клої, що до цього мовчки дивилася на нього, раптово опустила голову.

— Клої?

— Кхм, зачекай, дивись он туди, не на мене.

Сіон слухняно відвів погляд убік.

Проте всі інші відчуття, крім зору, залишилися скерованими на неї — і він зрозумів:

Щоки Клої злегка порожевіли. Вона обмахувалася долонею й пошепки бурмотіла слово «лисиця».

— Кхм. Отже, Сіоне.

Клої, здається, нарешті заспокоїла жар на щоках і дозволила йому знову зустрітися з нею поглядом.

— Ти справді кинув усю роботу і прийшов заради мене?

— ...Ні, я не кидав безвідповідально все підряд. Зробив те, що мусив, і тоді вийшов.

— Наприклад, звіт про хід будівництва?

— Звідки ти знаєш? Так, закінчив той звіт вранці — і одразу вийшов.

— ...А там була та зооморфка-гримуча змія?

— Була? Не знаю, не помітив. Відзвітував і одразу пішов.

— ...Ось як?

Клої зовсім не розуміла, чому ці слова так підняли їй настрій, — але вона посміхнулася, наче сама щойно дала правильну відповідь.

— Справді?

— Так.

Причина незрозуміла, але якщо Клої радіє — і йому добре.

Ні, просто цю мить поруч із Клої — вона була радісною сама по собі.

Добре було дивитися одне одному в обличчя. Добре було тримати маленьку теплу руку. Добре було відчувати, як її погляд торкається його.

— Клої.

Сіон дивився на обличчя Клої, по якому грало мерехтливе сонячне проміння, — і несподівано для самого себе сказав першу-ліпшу думку вголос:

— Може, нам... втекти? Таємно, лише вдвох — кудись вирушити?

Щойно Клої широко розплющила очі, він зрозумів, що сказав нісенітницю.

Втекти. Казати таке дівчині, яка так любить сім'ю.

Хай навіть родина Клої заважає їм бачитися всіма можливими способами — через це у нього все кипить усередині, але це його справа, не її.

— Вибач. Я сказав якусь нісенітницю...

— Мені дуже подобається ця ідея.

Але саме тоді, коли Сіон вже збирався швидко вибачитися й відіграти назад, Клої схопила його руку обома долонями й засяяла очима.

— Я завжди мріяла таємно поїхати кудись від родини. Куди підемо?

— А?

— Ах. Ні, спершу треба вирішити — коли, правда? Подивімо. Майже всі мої справи вже завершені, тож...

Сіон із розгубленим виглядом дивився, як Клої серйозно рахує дні.

— Я можу виїхати хоч за тиждень. А ти? Коли тобі зручно?

— Я... я...

Сіон, не схожий на себе, розгублено тягнув слова. Але незабаром усвідомив, яку велику можливість тримає в руках, — і чітко відповів:

— Я можу хоч завтра.

***

Так і була вирішена дата втечі — ні, подорожі — Клої та Сіона.

— Клої. Ми справді їдемо таємно від родини — так?

— Звичайно! Якщо дізнаються тато, молодший дядько і дядько Блейк — ніколи не дозволять. Тому ти теж нікому ні слова!

Сіонові вона суворо наказала мовчати, але...

Все одно — одній людині треба сказати.

Клої складала речі й розмірковувала, дивлячись на двері своєї кімнати. Потім, вирішившись, відчинила їх і вийшла.

Ноги самі привели її до покоїв єдиного члена родини, який жодного разу не намагався завадити їхнім зустрічам із Сіоном.

— Що? Ти хочеш поїхати таємно?

Вислухавши все, Меліса зробила такий вигляд, якого Клої й очікувала — вигляд людини, яку вдарили грім серед ясного неба.

— Коли? Ні, зачекай — куди збираєшся?

— Куди — ще не вирішила, вирішила лише коли. За тиждень.

Хіхі. Клої потулилася до мами, зображаючи безтурботну посмішку.

— Від решти родини — секрет. Я спеціально сказала лише тобі, мамо.

— ...І чому обов'язково таємно?

— Бо знаю: тато, молодший дядько і дядько Блейк не дозволять. А ще знаю, що навіть якщо вдадуть, що дозволили — стежитимуть за нами ззаду. І остання, третя причина...

Клої подивилася на маму, яка досі мала серйозний вигляд, і тихо додала:

— Просто... я сама так хочу. Я жодного разу в житті не жила далеко від мами й тата.

— ...

— Звичайно, жити з мамою й татом, молодшим дядьком і дядьком Блейком — мені дуже подобається, я дуже щаслива... Але все одно думаю: хоча б раз варто спробувати пожити окремо.

Клої прошепотіла, не виходячи з маминих обіймів:

— Я ж тепер доросла.

Після цих слів Меліса довго мовчала.

Клої злегка стривожилася — може, не варто було казати? — і обережно зиркнула на мамин вираз обличчя.

Реакція мами її хвилювала, але від свого плану Клої відмовлятися не збиралася.

Слова, сказані мамі, були не вигадкою заради переконання — вони були правдою.

Ще до того, як Сіон раптово запропонував утечу, Клої і справді мріяла про таємну подорож.

Не тому, що сімейне оточення гнітило або тяжіло.

Просто вона давно думала: щоб стати справжнім дорослим, треба бодай раз піти з дому далеко.

Обійми коханої родини — затишні, надто комфортні...

Але саме цей затишок і комфорт у тій самій мірі заважають їй рости.

Клої ще більше притулилася до мами, яка, схоже, все ще занурилася в думки, і знову заговорила:

— Не хвилюйся. В небезпечні місця не поїду. Буду регулярно писати листи.

— Знаєш же. Повернуся я додому. Туди, де мама й тато, — у цей замок.

Після цих слів Меліса, що так довго мовчала, повільно простягла руки й обійняла Клої у відповідь.

— Моє маленьке зайченя. Коли ж ти так виросла.

Клої заплющила очі, відчуваючи, як мамина рука гладить її по голові.

— Здається, ще зовсім недавно дві ніжки вміщалися в одну мою долоню. Я весь час боялася: а раптом здмухну — і полетить? а раптом обійму — і зломиться?...

Від маминого голосу несподівано защипало в очах.

Клої, яка щойно заявила, що хоче стати дорослою, і зі сльозами на очах — це ж соромно. Вона ще більше сховала обличчя в маминих обіймах.

Навіть не розуміючи, що саме ця дія виглядає ще більш по-дитячому.

Меліса ширше притиснула доньку до себе й прошепотіла:

— Коли ж ти стала такою дорослою.

— Не зна-ю. Я вже давно до-ро-сла...

Від гугнявого голосу Клої Меліса засміялася — тихо-тихо. І тихо додала:

— Але для мами Клої завжди буде маленькою. Знаєш?

— ...Так?

— Якщо буде страшно або важко — повертайся будь-коли. Клої сама сказала: тут твій дім.

На ці ніжні слова Клої промовчала у відповідь — і непомітно витерла ніс об мамин рукав.

— ...