Розділ 18

Клої, яка вже встигла забути про свою образу, здивовано подивилась на того, хто вибив двері і ввірвався всередину.

— Ти, ублюдку………………

На обличчі Луціана був вираз, якого Клої ще ніколи не бачила.

Він завжди здавався мені небагатослівним, але добросердечним дорослим, а зараз…

— Ти насмілився викрасти мою дочку?

Його палаючі лісово-зелені очі стрімко ковзнули повз Іана і зупинились на Клої.

Побачивши, що щоки дівчинки мокрі від сліз, страшний гнів Луціана став ще нищівним.

— Мало того — ти ще й доводиш дитину до сліз?

Голос його звучав наче відлуння з самого пекла.

Це було страшніше, ніж коли злиться дядько. Страшніше, ніж коли злиться мама.

— Схоже, ти вже готовий до смерті…………………

Іч!

Злякавшись, Клої зненацька зайнялась гикавкою.

Ні!

Вона поспіхом затулила рот обома руками, але гикавка, яка вже почалася, не збиралась зупинятись.

Іч, іч……………… іч.

У тихій вежі луна гикавки Клої розлетілась, наче крик зозулі.

— ………………Ха.

Трохи згодом Луціан з глибоким зітханням низько похилив голову.

Тим часом Іан, який досі гладив Клої по спині, поглядав на нього краєм ока.

— Клої. Іди сюди.

Голос, що, здавалося, ледь стримував гнів, покликав дівчинку.

Клої скоса глянула на Іана, а потім дрібними кроками підійшла до Луціана.

Луціан примружив очі, а потім присів, щоб подивитись на Клої.

………………Мабуть, дуже злякалась.

Луціан жалісливо клацнув язиком, побачивши заплакані очі дівчинки.

— Кессі. Відведи Клої і заспокой її.

— Так.

Кессі, яка, очевидно, піднялась разом із Луціаном, швидко підійшла і взяла Клої на руки.

— Ходімо, леді. Після теплої ванни та чогось солоденького вам відразу стане краще.

— Леді.

Тоді подав голос камердинер Мейсон — схоже, це він повідомив Луціану, де вони знаходяться. Він підійшов із насупленими бровами і обережно запитав:

— Що саме сказав вам герцог, що ви так гірко плакали?

— Та нічого особливого…………………

Не маючи бажання відповідати, Клої замовкла і шмигнула носом, поглянувши через плече Луціана.

Там сидів Іан — з виглядом людини, що усвідомила свою провину й приготувалась до страти.

— ...Гм.

Побачивши Іана, котрий, здавалось, уже змирився зі смертю, Клої мимоволі потягнулась до Луціана.

Вона простягнула коротеньку ручку і несміливо вхопилась за край піджака Луціана.

— Н-насправді я не так вже й злякалась.

Луціан повільно обернувся і подивився на Клої.

Голова Іана, що досі низько схилялась, теж піднялась у бік дівчинки.

— Я плакала просто тому, що мені було прикро. Так що………………

Відчуваючи на собі погляди всіх присутніх, Клої говорила все тихіше.

— Посваріться з ним трошки. Зовсім трошки. Щоб потім можна було помиритись.

***

Кхе. У відхаркуванні була кров.

До біса.

Іан із гіркою посмішкою дивився на власну кров — давно він такого не бачив — і жбурнув меч на підлогу.

Він думав, що після кількох років, проведених у полоні вежі з магічним камінням, його майстерність вже давно заіржавіла.

Він думав, що, доводячи себе до краю заради того, щоб побачити дитину, він остаточно виснажив свої сили.

Але вроджений талант, схоже, не зникає так просто.

— Здаюсь.

Іан з кашлем промовив ці слова і розпластався просто на підлозі тренувального залу.

— Кажу ж — здаюсь.

— Встань.

Але його збожеволілий брат, схоже, не чув навіть цих простих слів.

— Ще не закінчили.

Луціан наказав крижаним голосом.

— Бери меч. Що за примхи.

Примхи? Брате, ти справді вважаєш, що це примхи?

Іан підняв голову, щоб заперечити.

Але щойно він підвів голову, йому довелось шукати меч і хапатись за нього, щоб залишитись живим.

— Ти що, з глузду з'їхав? Ти ж бачив, що я кинув меч?!

Іан рефлекторно відбив удар Луціана, який кинувся на нього з явним наміром вбити, і закричав:

— Ти так довго возився з магічним камінням і нарешті остаточно-!

Але він не встиг договорити.

Знову полетів клинок.

Дзінь! — від удару по мечу через руку пробігло різке поколювання.

На відміну від тренувальних поєдинків заради розваги, Луціан атакував, вкладаючи в удар усі сили до самого кінця.

— Вона і так злякалась.

Бах! Іан ледь встиг відбити удар з усієї сили і здивовано подивився на Луціана.

— Вона і так щодня бачила кошмари в незвичному для неї оточенні.

Бум! Меч від удару він встиг відбити, але не встиг захиститись від ударної хвилі.

— І ти доводиш таку дитину до сліз?

Іан відчув, як оніміла рука, а потім і пів-тіла, і подивився на обличчя Луціана.

На бліде обличчя батька, перейнятого страхом — а раптом Клої знову отримала якусь травму?

...Та, мою провину я й сам визнаю.

Іан зітхнув і відмовився від опору — поєдинок дедалі більше нагадував одностороннє побиття.

Що б там не казали, цього разу він справді був винен.

— Що ти сказав?

Іан, якого щойно відкинуло вдарами, насупив брови і перепитав.

— Що?

— Що ти їй наговорив, що вона так ридала?

— ...

Іан перехопив меч зручніше і тихо відповів:

— Нічого особливого не казав. Просто запропонував поговорити по секрету.

Луціан вперше зупинив атаку і мовчки дивився на нього.

— Сказав, що розповім їй усе, що вона забажає дізнатись, а вона нехай розповість мені про те, що відбувалось на землях Арус. Справді лише це.

— ...

— І все. А вона так заплакала. Каже: її справді не знущались. Мама і дядько справді її любили.

Варто було згадати розпухлі від сліз очі дівчинки — і в грудях, хоч і не побитих, заниє, немов від удару.

Плечі мимоволі обвисли, і навіть бажання тримати меч зникло.

— Їй, певно, було прикро. Що люди їй не вірять. Що весь час сумніваються.

Іан навіть порадів, що поруч є хтось, хто готовий на нього напасти.

Бо інакше — з цим почуттям провини він би не знав, що робити, і так і захлинувся б у ньому.

— Луціане.

Іан дивився на свого брата — свого покарання — і промовив:

— Ти думаєш, це правда?

Луціан мовчав.

Але Іанові хотілось поставити йому ще багато запитань.

— Вона так ридала і казала «ні». Так гірко плакала і говорила, що мама з дядьком — не погані люди.

— ...

— І мені весь час хочеться їй вірити. Я знаю, що це неправда, знаю, що лазутники Ґревісів, які давали свідчення про знущання, влаштовані так, що просто не можуть брехати. Знаю, що за останні сто років вони жодного разу не давали неправдивих свідчень………………

— «Мама і дядько мене любили. Це правда. Це правда».

Слова, які дівчинка вимовляла крізь сльози, знову й знову лунали у вухах.

— І все одно, все одно мені хочеться… Хочеться вірити їй.

— Ти хочеш вірити.

Луціан, що весь час мовчав, тихо заговорив.

— Клої хоче щиро вірити, що вони її любили.

Очі Луціана затуманились — ніби він думав про когось, кого тут немає.

— Бо вона не хоче бути покинутою до самого кінця.

— ...

— Вона хоче вірити, що люди, яких вона справді любить, — любили і її. Так само, як вона їх, — так і вони любили її.

Говорячи це, Луціан, здавалось, говорив уже не про Клої.

— Тому вона не хоче визнавати. Бо якщо прийняти правду — що її ніколи не любили, — стане надто нікчемно.

Іан зрозумів: Луціан через розповідь про Клої говорить про власні душевні муки.

І про рану, яку завдала йому колишня дружина — і якої він так і не зміг подолати.

Прокляте жіноцтво.

Думаючи про Мелісу Арус, Іан зціпив зуби.

Зустрінемо ще раз — не спущу………

Саме тоді, коли він розпалював у собі жагу помсти, перед очима знову мелькнув Луціан із замахнутим мечем.

— Ого!

Щоб отримати ще не відмінену кару, Іан прийняв мінімальну оборонну позицію.

Тан! Але ця атака виявилась останньою.

Луціан зробив широкий замах мечем із усіма вкладеними в нього силами — і одразу жбурнув клинок на підлогу.

— ………………Це все?

— Так.

Здивованому Іанові Луціан спокійно пояснив, чому зупинив покарання:

— Клої ж казала — посваритись трошки. Тільки трошки.

— ...

— Отже, давай миритись.

Луціан з байдужим виглядом простягнув руку — так, ніби пропонував просто потиснути її.

Але в Іана — вперше за весь сьогоднішній поєдинок — з'явилось щире бажання битись по-справжньому.

Цей ненормальний.

Ти вважаєш, що оце — «трошки»?

***

Як весело!

На широкому відкритому лузі, вкритому суцільною зеленню, стрімко мчав пухнастий зайченя.

Ого, я справді швидка!

Клої, зооморф-кролик, яка повернулась до своєї справжньої форми, дріботіла лапками так швидко, що їх майже не було видно.

Вуса, розплющені вітром, щільно притиснулись до тіла, а краєвид навколо миттю відлітав убік.

Хі-хі, мабуть, навіть гепард мене не наздожене…………

Але вона не встигла домислити цю думку до кінця.

Поряд із Клої — шух! — промайнуло щось величезне й стрімке.

— Ой-ой-ой!

Від вітру, який підняло те «щось», Клої покотилась, як грудочка пилу.

— Ай, вибач! Клої!

Величезний вовк, який пробіг ще далеко після того, як збив Клої, миттю повернувся і безтурботно вибачився:

— Ти така маленька, що я тебе не помітив! Вибач. Ти не вдарилась?

І це, по-твоєму, вибачення?!

Клої лежала на спині, розкинувши лапки, і лише роздмухувала ніздрі.

Я тебе не прощу! Розлючена Клої спробувала копнути вовка задніми лапами.

Але саме тоді в круглі очі дівчинки потрапив орел — величезний, такий, що закрив навіть сонце.

Птах помітив Клої і один раз широко змахнув крилами.

А потім, залишаючись на тому самому місці, полетів просто туди, де лежала Клої.