Розділ 180 — Кінець

Роблячи вигляд, що не помічає цієї вологи, Меліса запитала:

— Але ти ж усе одно їдеш із Сіоном, так?

— Так...

— Вже добре. Якби ти їхала без нього — я б серйозно пішла стежити потайки.

Від цих слів у Клої мимоволі виступила соромлива посмішка.

Трохи ніяковіючи через червоний ніс, вона підняла голову й запитала:

— Мабуть, їдемо надовго. Це нічого?

— Так. Лише не забувай надсилати листи. А стежити за вами — я не дам. Але...

Клої вже збиралася підняти великий палець на честь найкращої мами у світі — але замітила, як мамині очі підозріло звузилися, і злегка напружилася.

— Але — що?

— Клої, мама ще молода?

— Молода, та й що?

— Мама ще... не хоче ставати бабусею. Не повертайся з онуками, добре?

— Та що ти таке кажеш!

Клої спалахнула червоніше за помідор і вибухнула:

— Ми з Сіоном ще навіть не цілувалися, лише за руки трималися! Що ти верзеш!

— Ось саме. Коли повернетеся — теж тільки за руки, добре?

— Та я сама розберуся! Не лізь!

— Мама хвилюється. Якщо Сіон почне потихеньку наближатися — треба щоб ти стоп! Рішуче зупинила. Зрозуміла?

— Зрозуміла, зрозуміла! Усе, не розмовляю з тобою!

Клої різко відвернулася, а Меліса кілька разів суворо нагадувала їй про те саме — і навіть не здогадувалася.

Що потихеньку наближатиметься насправді не Сіон, а її власна донька.

Що рішуче зупиняти — теж буде не донька, а Сіон.

— Та? Клої, мама вірить у тебе?

Настанови, адресовані не тій людині, тривали всю ніч — доки Клої, здригаючись від обурення й червона як рак, не втекла нарешті до своєї кімнати.

***

Тиждень по тому. Північ.

У задньому подвір'ї замку Ліандерів з'явилися двоє в темних плащах із глибоко насунутими капюшонами.

Міцно тримаючись за руки, наче пара тарганів, вони спритно пробиралися крізь темряву.

Вони рухалися лише тими стежками, де лицарі рідко озиралися, а коли треба було — непомітно відключали чергових вартових. Зрештою їм вдалося переступити поріг зовнішньої стіни.

Ніхто не побачив, як вони покинули замок.

Лише двоє — Луціан і Меліса, що спостерігали за цим із покоїв Меліси на верхньому поверсі.

Дзень!

Щойно постать доньки зникла з виду, бокал вина в руці Луціана тріснув із різким звуком.

— Мелісо, це і справді... правильне рішення? Чи справді можна довіряти Сіону Демосу?

Знову розпочалось.

Меліса підійшла до чоловіка ззаду з виразом одночасно трохи кумедним і трохи стомленим.

— Ми вже вирішили відпустити її. Чого ти знову.

Тиждень тому, в той день, коли Клої прийшла до Меліси з зізнанням, — Клої так і не помітила.

Що Луціан теж був тоді в покоях Меліси.

Що почувши стук доньки у двері, він у паніці заховався в шафу.

— Але все ж таки...

Луціан, що ненароком підслухав тоді розмову доньки й дружини ховаючись у шафі, похмуро пробурмотів:

— Може, хоча б трохи простежити за ними на початку? Не всю дорогу — просто з'ясувати, скільки кімнат замовить цей Сіон...

— Стій. Не треба їх виявити й заробити від Клої образу на все життя.

Шльоп — Меліса ляснула його по спині, і Луціан понуро опустив широкі плечі.

Але Меліса знала.

Цей зігнутий вигляд — вдаваний.

Насправді він уже подумки складав план стеження за Клої.

Так не піде.

Меліса, прийнявши рішення, провела долонею по його спині вже інакше — м'яко.

— Може, коли впораємося зі справами — теж поїдемо кудись? Як Клої з Сіоном?

— ...Подорож?

Як і очікувалося, Луціан миттю відволікся від попередньої теми й різко обернувся.

— Куди поїдемо? На скільки?

— Та хай буде море? На скільки... це ще треба подумати.

— Їдемо надовго.

Луціан, скорочуючи відстань між ними стрімкіше, ніж вона чекала, природно підхопив її за талію, коли вона спробувала відступити назад.

— Якщо подумати — у нас же ніколи не було нормового весільного путішествія. Вважай, що їдемо замість нього — і їдемо надовго.

— Та коли вже те весілля було.

— У моєму серці — зовсім недавно. Зараз теж триває.

Від такого безсоромного вислову, від якого всі придворні зомліли б, Меліса розсміялася мимоволі.

— Ну, гаразд. Якщо подумати — весільну подорож ми і справді не мали.

— ...Пробач.

— Та за що пробачати. Я сама ненавиділа тебе не менше.

Меліса, що пригадала ті давні часи, коли вони обоє з усіх сил намагалися зробити одне одному на зло, хихикнула й обвила його шию руками.

— Тоді я й гадки не мала. Що ми з тобою справді народимо доньку. І що так її покохаємо.

Луціан мовчки дивився на дружину, яка примружилася, мов занурившись у давні спогади, — і прошепотів їй на вухо:

— Знаєш, Мелісо?

Він повільно погойдувався, тримаючи її за талію, немов у танці, і продовжив:

— Насправді я знав.

Від цих слів очі Меліси спочатку широко розплющилися — а потім поволі склалися в усмішку.

— Брешеш.

— Правда.

— Знаю, що намагаєшся мене обдурити.

— Ну кажу ж — правда?

Темна ніч, коли всі сплять.

Ніжна перепалка подружжя, що танцює без музики, тривала далі.

Так, як хотіла Меліса, — доки Клої та Сіон не дістануться в безпеці далеко-далеко.

***

— Клої.

Перед останнім кордоном — річкою, що відмежовувала землі Ліандерів від зовнішнього світу, — Клої вже простягала руку назустріч Сіону, який стояв у маленькому човні й подавав їй руку, — але мимоволі озирнулася.

Трохи здалеку виднівся замок Ліандерів — із засвіченими вікнами зовнішньої стіни.

Клої нерухомо дивилася на замок, який могла б намалювати навіть із заплющеними очима, — і тихо посміхнулася.

Раптом згадався той день, коли її вперше привезли сюди.

Маленька вона тоді просто тремтіла від страху перед незнайомим замком і незнайомими людьми.

Навіть ховатися хотілося — а раптом зловлять і з'їдять.

А тепер — варто лише глянути, і посмішка сама з'являється на обличчі. Це справді мій дім.

Клої ще мить дивилася на замок, де сплять її рідні, — потім повільно обернулася й узяла простягнуту Сіоном руку.

Мамі вона хвалькувато заявила, що давно вже доросла, — але насправді досі не знала так багато.

Що таке ця «оригінальна історія», яка жила в її голові.

Що означає те минуле життя, яке вона пам'ятає.

Хто такий той орел, що з'явився колись на території Арус і перетворив її на кролика.

Але одне — точно.

Хоч що там за «оригінальна історія», хоч яким було те минуле життя, хоч хто той орел — вона є Клої Ліандер.

Донька Луціана Ліандера й Меліси Ліандер — Клої Ліандер.

Нагадавши собі, хто вона є, Клої відчула, як маленький човник рушає вперед — вдвох із Сіоном — і підняла голову.

У цю мить перед її очима з'явився один мерехтливий світлячок.

Що це таке.

Клої широко розплющила очі й потягнулася поглядом за цим вогником.

Але він був не один.

Немов хтось пустив магію — навколо човна вже скрізь мерехтіло зелене світло.

Вогники світлячків відбивалися в темній річковій воді, як у дзеркалі.

Маленький човник плив м'яко й плавно — мов подорожував Чумацьким шляхом.

Зачарована цим казковим видовищем, Клої запізно поглянула на того, хто був поруч, — і лише тоді зрозуміла: цей пейзаж подарував їй Сіон.

— Клої.

Сіон відклав весло й трохи схвильовано поліз за пазуху.

Потім у його руці з'явилася маленька скринька.

— Мені здається, що я жодного разу не казав тобі цього серйозно.

Сіон повільно ковтнув — кадик рухнувся — і продовжив:

— Відтоді, як ти врятувала мене в тій лабораторії, коли нам було по сім років, — ти завжди була метою мого життя.

На річці, де вони були самі-одні, лунали лише тихі хвилі і його голос.

— Чому я так хотів стати сильнішим. Чому так хотів убити попередників Демосів... Усе через тебе. Я завжди хотів бути поруч із тобою — щасливою.

Клої кілька разів уявляла, яким буде зізнання Сіона.

Яке це відчуття — почути освідчення від того, кого любиш.

У тих уявленнях вона завжди відповідала радісним голосом і яскравою посмішкою.

Казала, що і вона його любить, що вони ідеально пасують одне одному — і щебетала в захваті.

— Причина, чому я хотів жити... завжди була ти, Клої.

Але справжній момент виявився інакшим.

Вона не сміялася широко й не могла відповісти «я теж».

По-перше — тому що його зізнання виявилося глибшим і важчим, ніж у будь-яких уявленнях.

А по-друге...

Вона сама, виявляється, любила Сіона більше, ніж думала.

— Тому сьогодні я хотів обов'язково сказати... Клої, ти плачеш?

Помітивши нарешті, що Клої плаче, Сіон кинув скриньку й підсунувся до неї.

Хитнувшись, човен небезпечно похилився. Але Сіонові байдуже — він думав лише про Клої.

— Чому ти пла...

— Від щастя.

Хлип. Клої легенько відштовхнула його — він розгублено дивився на неї — і нарешті крихітно усміхнулася.

— Плачу від щастя. От і все.

Навіть після цих слів Сіон усе одно дивився стурбовано — і Клої звернулася до нього:

— Краще — я хочу побачити, що в скриньці.

— А.

Лише тоді Сіон повільно потягнувся за тим, що кинув, і підніс скриньку.

— Ого.

Клої заглянула всередину відкритої скриньки — і очі в неї округлилися.

— Це комплект до того, що ти вже дарував мені. До намиста на п'ятнадцятиліття і браслета на повноліття.

— Ти вже з того часу... все планував?

— Так. Трохи затягнулося через різні непередбачені події.

Сіон безбарвно усміхнувся й повільно взяв її руку — і одягнув на безіменний палець блискучий смарагдовий перстень.

Клої знову почала набирати повні очі сліз. Сіон тихо сказав:

— Люблю тебе, Клої. Більше за будь-кого у світі.

Від цих слів Клої нарешті не втрималася — і сльоза покотилася щокою.

— Сіоне, ти зараз... робиш мені пропозицію?

Від цих слів у незворушних очах Сіона ледь помітно щось здригнулося.

...Ах, цей хитрун.

Клої за цим ледь помітним тремтінням здогадалася.

Те, що він насправді збирався сказати — було просто зізнанням. Не пропозицією одруження.

— Так.

Але Сіон не був змією, яка упускає нагоду.

Блискавично взявши себе в руки, він швидко опустився на одне коліно й притулився губами до тильного боку її руки.

— Коли ця подорож закінчиться — вийди за мене, будь ласка. Клої.

Ну, куди хитріший, ніж я думала.

Клої подумала про себе — але вдала, що нічого не помітила, і кивнула у відповідь на його слова.

Що ж, якщо не побачення, а заручини — то мені тільки краще. Нічого не втрачаю!

— Добре.

Клої неквапливо кивнула й непомітно кивком вказала у бік весла.

— Тоді рушаємо. А то нас ще помітить хтось із родини.

— Гаразд.

Клої дивилася на Сіона, який з рум'яними щоками швидко взявся за весло, — і посміхалася.

Чим завершиться ця подорож — ніхто не знав.

Може, трапиться щось страшне. Може, щось таке, з чим буде важко впоратися.

Але одне вона знала.

Після всього — вона таки буде щасливою.

Бо є дім, куди вона повернеться разом із Сіоном.

Клої дивилася на мерехтливих світлячків навколо — і м'яко посміхалася.

Її історія тільки-но починалася.

Казка, яку вона писатиме сама, — лише набирала розгін.

<Кінець>

Дякую всім, хто читав «Та який кролик — хижак очевидний!» до самого кінця.