Розділ 181 — Екстра 1

— Клої! Клої, де ти поділасяааааа~!!

Після того, як Клої та Сіон утекли серед ночі, і новина нарешті дійшла до замку Ліандерів, — у коридорах пролунав рик Блейка.

— Наша Клої, яка обіцяла повечеряти з дядечком, наш маленький ангелочок Клої~!

Проте за спиною Блейка, який охайно зав'язав метелика з нагоди зустрічі, — не було Іана, якого він і думав застати поруч, щоб разом нарікати.

Гм?

Блейк якраз почав відчувати якусь дивну порожнечу — аж раптом підбіг ад'ютант Іана, блідий як крейда, й задихаючись вигукнув:

— Б-біда! Голова роду Ліандерів... схоже, теж утік!

***

У їдальні, де мали вечеряти шестеро, але де тепер зяяли порожні стільці — людей залишилося вдвічі менше.

Троє, що залишилися, з серйозними обличчями по черзі розглядали дві записки.

Записка від Клої була короткою.

«Повернусь дорослою.

Жуйте добре і не перебирайте їжею. З Сіоном іду — не хвилюйтеся!

Переживаю, звісно, що лишаю четверо дорослих напризволяще... але вірю, що не сваритиметесь і ладнатимете.

Знаєте ж, що я вас люблю?

Писатиму час від часу. Ну, до зустрічі! Пцьому-пцьому♥

P.S. Якщо сильно скучатимете — можете обіймати зайченяток із моєї кімнати і спати з ними!»

Записка від Іана, що лежала поруч, була ще коротшою.

«Бувайте здорові, шановні!

Скидаю з себе ярмо та кайдани глави роду і нарешті вирушаю шукати власне щастя!

Луціане, будь главою сам~!

P.S. Блейку: здається, Сіон давно поглядає на Клої — простеж, будь ласка.»

— Просить простежити — і сам тікає? Та ще й того самого дня, що й той, за ким просить стежити?

Блейк із лютим виразом шпурнув записку Іана — й ніжно пригорнув до себе записку Клої.

— Ця злюща змієча потвора, як він посмів нашу Клої...

Поки Блейк удавав, що лютує, але насправді мчав захопити зайченяток у кімнаті Клої, — в їдальні запала тиша.

Луціан видихнув і підняв із підлоги записку Іана.

— Іан, цей дурень...

— Що робитимеш?

Меліса, яка й не чекала, що Іан теж втече, мовила стурбовано:

— Він ще не встиг далеко піти. Якщо послати вправних лазутчиків — можна наздогнати.

— Не наздоженуть. Якщо він пішов із наміром — яким лазутчикам впіймати Іана.

— Тоді що ж...

— Що ж вдієш.

Луціан скрушно усміхнувся, дивлячись на купу документів про передачу повноважень глави, яку Іан залишив поруч із запискою.

— Є лише один вихід.

Луціан говорив, ніби у нього не було іншого вибору, — але насправді, якби захотів, міг би сам схопити Іана й повернути на місце.

Проте він цього не зробить.

Тому що знав: скільки сил і нервів коштувало Іанові тягнути невластиву йому посаду замість нього.

Нехай нарешті насолодиться свободою, якої так довго не мав.

Та й прокляття, яке нібито тяжіло над кров'ю Ліандерів, — давно виявилося вигадкою.

Луціан подумки пройшовся по дитинстві Іана, придавленого тягарем відповідальності, — і непомітно притулився до Меліси.

— Мені-то влада до душі, тому посада глави роду Ліандерів мені навіть до вподоби...

Луціан непомітно притягнув руку Меліси й зчепив пальці з її пальцями, кидаючи на неї обережний погляд.

— А тобі? Не до вподоби?

Меліса мить дивилася на чоловіка, що вдавав байдужість, — і фиркнула зі сміхом:

— Чого чекаєш? Готуй церемонію вступу на посаду.

***

Церемонія вступу Луціана Ліандера на посаду глави роду відбулася швидко — але з такою урочистістю, що ніхто не міг ставитися до неї зневажливо.

Проти вступу законного спадкоємця Луціана не заперечив ніхто.

Дехто з васалів на мить переймався долею Іана Ліандера, який стільки часу охороняв цю посаду, — але...

— Кажуть, утік.

— Перепрошую?

— Утік. Не хочу бути главою, хай брат буде — залишив записку і дременув.

— ...

Почувши загальні обриси події, всі врешті-решт лише зітхнули з полегшенням: нарешті посада знайшла свого справжнього господаря.

Так Луціан Ліандер під загальні схвальні оплески провів дещо запізнілу, але велику церемонію вступу на посаду глави роду.

Церемонія, що відбулась у Ліандерських землях, які після війни нарешті знайшли мир, — вийшла пишнішою, ніж будь-коли.

Що Клої та Сіон пробралися на церемонію в масках — знали лише вони двоє.

Що Клої, спостерігаючи за батьком, який нарешті зійшов на довгоочікуване місце, не змогла стримати сліз, — теж їхня таємниця. І що вони з Сіоном намагалися якомога тихіше пересуватися поруч, аби не попастися на очі Блейку, у якого чомусь теж почервонів ніс, — теж лише їхня.

Так і здавалося, що подорож Клої та Сіона триватиме вічно, — але через півроку вона добровільно завершилася.

Причина була проста.

— Ці покидьки...?

— Ой лишенько.

Вони напоролися на Іана Ліандера — який, так само як і вони, ховався від усіх.

— Ці молокососи, самі втекли в подорож?!

Іан, зустрівши небогу й її коханого в заїжджому дворі на околиці, — ще до того, як вони встигли щось сказати, — кинувся до них швидше, ніж у бою.

— Сіоне, покидьку! Я ладен не довіряти Клої — але тобі-то довіряв!

— Та сам-то, малий дядечку! Малий дядечку!

Клої, схопивши Іана за комір — який, у свою чергу, стискав комір Сіона, — закричала:

— Я ладна не довіряти дядькові Блейку — але тобі-то довіряла! Як можна було втекти від посади глави, бо не хочеш!

— Пусти, Клої! І взагалі — глава і так рано чи пізно мав бути братом! Поки я сидів на посаді, я весь час перекладав справи на брата і байдикував!

— Цим ти пишаєшся?! Пусти малого дядечка! Сіонів комір відпусти!

Так: Клої тримала Іана за комір, Іан тримав Сіона за комір, Сіон тримав Клої за руку — і ця дружна трійця повернулася на ліандерські землі.

Після повернення Клої та Сіон витримали місяць нотацій, потиличників і спаринґів, що майже переходили в бійки, — і врешті отримали благословення на шлюб.

Весілля відбулося там, де колись проходив кордон між двома територіями, — на місці, де ще залишилися сліди від зрубаного муру.

Оскільки церемонія вступу глави роду Ліандерів відбулась нещодавно, Клої хотіла зібрати лише найближчих родичів і добрих знайомих — скромно.

— Якщо не я — то хто ж «близький знайомий» леді Клої? Я жодного разу не пропускав її день народження!

— Тут те саме — я теж жодного разу не був відсутнім на святі леді після її сьомого дня народження! Давай запрошення, негайно!

Але кожен стверджував, що він — особливо близький, і шипів у захисті цього права, — тому весілля мимоволі вийшло пишним.

— Боже мій, леді...

У весільному залі, де зібралися каракали і гієни, гримучі змії і кролики — і навіть зграйка пінгвінів, — наречена в білосніжній сукні сяяла засліплюючою красою.

Клої усміхалася яскравіше за полуденне сонце, що освітлювало її, мов прожектор.

За спиною нареченої:

— Ні, наша Клої... Клої, яка казала, що житиме з дядечком вічно...

— Хоч як сумно — говори правду. Клої змалечку добре розуміла, що до чого, і такого ніколи не казала!

Блейк і Іан обнялися й ридали разом.

А попереду від них — Луціан, що стояв поруч зі щасливо усміхненою Мелісою:

— ...Поки не ляжуть у труну — ніхто не знає. Хто знає, як той Сіон зістариться, — може ще й повернеться... Ай.

— Мовчи, коханий.

До останнього не відпускав надії — і врешті отримав від Меліси непомітний удар по нозі.