Розділ 184 — Екстра 4

— ...Тобто, як би там не було, Сіон втратив усі спогади про нас.

Луціан, який весь час мовчки стояв осторонь, тихо промовив.

— Навіть... спогади про Клої.

Краєм ока Клої відчула, як рідні занепокоєно поглядають на неї, але не змогла взяти себе в руки.

Рука сама собою потягнулась до живота. Сльози підступили до очей.

— Тоді, коли він знову згадає...

Клої ледве зібралась із силами і вже була готова продовжити розмову з лікарем, як раптом почулось:

— Вибачте, що перебиваю. Але леді Клої звеліла негайно доповідати, тому...

Камердинер, який доглядав за Сіоном, обережно підійшов і повідомив про його стан.

— Голова роду прийшов до тями.

***

— ...Загалом я вже зрозумів, у чому справа.

У спальні, куди зійшлась уся родина.

Сіон, який знепритомнів після короткої розмови, а тепер знову прийшов до тями, вимовив ці слова — досі блідий і холодний на вигляд.

— Я став головою роду Демос і одружився зі спадкоємицею Ліандерів.

Його крижані очі — до яких, хоч би скільки дивилась, неможливо було звикнути — звернулись до Клої.

— Виходить, Клої Ліандер стала моєю дружиною. Це так?

— ...

Попри холодний тон, що давався взнаки, Клої якраз збиралась спокійно відповісти — аж раптом:

— Ні!

Несподівано перед нею виросла широка спина.

— Ні. Сіоне, ти не одружувався з Клої!

Що за... Клої розгублено дивилась на спину дядька, який загородив їй дорогу, і наморщила лоба.

— Дядьку, що ти...

— Точно, не одружувався!

Саме коли Клої вже була готова відштовхнути Блейка, ззаду виринула ще одна широка спина.

— Так, ти справді голова роду Демос — але з моєю племінницею не одружувався!

Це був її маленький дядько — Іан.

...Господи. І це в такий серйозний момент.

Здогадавшись про темні задуми обох, Клої схопилась за голову з виглядом людини, якій несила терпіти, і обернулась.

Однак мама, від якої вона очікувала допомоги, лише стояла з тонкою посмішкою і спостерігала за перепалкою трьох.

— Проте той камердинер сказав мені, що Клої Ліандер стала моєю дружиною.

Поки Клої не знала, що й думати, Сіон, котрий досі мовчав, тихо озвався:

— Лікар, що перевіряв мій стан, сказав те саме.

— Во-вони обидва схильні до брехні!

Але Іан і Блейк виявились затятими противниками, з якими логіка не діяла.

— Саме нещодавно це і стало темою розмов!

— Т-так! Ми якраз збирались їх звільнити через це!

— Е-е... мене? Ви про мене?..

На слова обох у ні в чому не винного камердинера, що стояв біля дверей, навернулись щирі сльози.

— Ме-мене... звільняють?..

— Ні, не звільняють.

Клої, досі тримаючись за скроні, кинула сердите слово, дивлячись на ні за що покараного камердинера:

— Звільнять — оці двоє. Їхні голови.

— А що тоді оте зображення, що висить там?

Тут Сіон, який досі дивився на Іана і Блейка без жодного виразу на обличчі, вказав на ще один доказ.

— Це схоже на портрет, що міг би висіти лише в спальні подружжя.

Сіон вказав на перший портрет, написаний після їхнього одруження.

Серед численних картин із зображенням їх обох це була та, яку Сіон любив найбільше.

— О-оте це...

Навіть Блейк, якому вдалось вивернутись із халепи, звинувативши камердинера та лікаря у брехні, цього разу знітився.

— Оте — просто ти закохався в Клої без взаємності і намалював!

Але Іан — ні. Блискавично вигадавши нову брехню, він вигукнув із мстивим виглядом:

— Ти шалено переслідував нашу Клої! Навіть до того, що малював її потайки!

— Т-точно! Саме так!

Поки обидва в один голос кричали, Сіон відповів з невеличкою затримкою.

— ...Ага. Справді?

— Так! Тому більше не кажи, що це брехня...

— Ви думаєте, я повірю в таку нісенітницю?

На слова гарчливого Сіона Блейк і Іан надули губи й відвернулись.

— Тьху. Думали, повіриш.

— Справді. Ти б, Блейку, повірив...

— Так, я б... що?

— А ну, розійдіться.

Клої грубувато відштовхнула дядька й маленького дядька, що знову, схоже, збирались зчепитись, і стала перед Сіоном.

Сіон визнав, що вона його дружина, — але вираз обличчя залишився таким самим, як раніше.

Холодний погляд, наче на зовсім чужу людину. Очі, сповнені лише настороженості й недовіри.

— ...Так.

Але Клої, вже не розгублена й не пригнічена цим поглядом, як на самому початку, спокійно подивилась йому у вічі й відповіла:

— Ти був моїм чоловіком, а я — твоєю дружиною. Ми були подружжям Демос, що дуже любило одне одного.

Дивлячись на Сіона, що мовчки споглядав її, Клої додала — намагаючись усміхнутись якомога сміливіше:

— І так буде надалі.

***

Після того як Сіону поставили діагноз — амнезія, — його було відсторонено від більшості обов'язків голови роду.

Яким би збереженим не був його розум, покладати на хворого колишні справи вважалось нерозумним.

Місце, що звільнилось, несподівано посів Іан Ліандер.

— Що, я тепер штатний замісник?

Він бурчав, але справлявся з роботою навіть сумлінніше, ніж коли правив вовчою територією.

Як не крути, схоже, не хоче виглядати безпорадним перед Сіоном, коли той отямиться.

— Не хвилюйтесь дуже. Незабаром він усе згадає.

Лікуючий лікар, завершивши повторний огляд, тепло посміхнувся до стривоженої Клої.

— Якби його свідомість та звички повністю відкотились до семирічного віку — це одне. Але у Сіона спостерігається лише стирання спогадів — без жодних інших змін. Певна річ, незабаром він їх поверне.

Почувши це, Клої з полегшенням подивилась на Сіона.

Але Сіон — на відміну від неї — все ще зберігав холодно-скам'янілий вигляд.

...Чому вона тоді так усміхалась?

Спогад про полегшений вираз обличчя Клої Демос, що промайнув тоді, знову пройнявся в пам'яті — і Сіон насупився вдруге.

З невдоволеним виглядом він сидів у задньому саду замку Демос — а точніше, за густим чагарником, прихований від чужих очей.

Причин, через які він покинув зручну спальню і переховувавсь у глухому куточку, було чимало.

— Сіоне, куди ти подівся! Негайно поверни мої гроші, що позичив! Від твоїх утікань лише відсотки ростуть!

Перша причина — ведмідь-зооморф, що переслідував його, вимагаючи повернути гроші, яких він, хоч скільки думай, не позичав.

— Сіоне, де ті документи на землю, що ти обіцяв мені? Від твоїх обіцянок земля нікуди не дінеться!

Друга причина — лев-зооморф, що переслідував його, вимагаючи передати документи на землю, яку він, хоч скільки думай, не обіцяв.

Голова вовчої території і колишній голова левової, здається.

У тіні, що її творили дерева й чагарники, Сіон ліниво сидів і дивився на двох, що погнались за ним аж до садку.

Що ж відбувалось за ці чотирнадцять років, хотів би я знати.

Саме коли він так думав і вже готувався скривитись від роздратування — пролунало:

— Сіоне!

Зовсім інший голос — лагідний і теплий — вирізнявся серед попередніх вигуків.

— Сіоне, де ти?

Щойно почувши голос Клої, Сіон скам'янів — вже зовсім інакше, ніж раніше.

По правді, дві щойно названі причини були лише приводом.

Справжня причина, через яку він покинув затишну спальню і сховався навіть у цьому закутку, насправді була...

— Та куди він знову подівся. Хотіла ж поговорити разом.

...Ота маленька жінка, що весь час збивала його з пантелику.

Поза Сіона, що спирався спиною об стовп і сидів як попало, змінилась.

Він навіть пригнувся, щоб його не було видно ззовні, і крізь гілки чагарнику потайки поглядав на Клої.