Розділ 185 — Екстра 5

Як не хотілось визнавати — те, що його колишнє «я» гаряче кохало оту жінку, майже напевне було правдою.

Про це свідчила ціла безліч портретів, намальованих, наче він збожеволів.

Погляд, яким він дивився на Клої Демос з тих полотен, повністю підтверджував те кохання.

...Та чому ж...

Сіон ховався в тіні за чагарниками і кусав губи.

Що ж такого особливого в тій жінці?

Але навіть думаючи про це, він ніяк не міг відвести погляду від Клої Демос, яка гукала його ім'я.

— Сіоне! Сіоне, де ти?

Спостерігаючи з тіні, як Клої Демос шукає його, він відчував щось дивне.

Хотів, щоб вона його знайшла, — і водночас хотів, щоб не знайшла.

Хотів, щоб вона далі кликала його ім'я і шукала його.

Дурна думка — така, якої й дитина б не подумала, — якій він сам не міг дати ради.

Саме коли Сіон думав, що той клятий магічний камінь, мабуть, зачепив і його розум, — сталось ось що.

— Може, його тут немає...?

Клої Демос, яка довго шукала його, обернулась, ніби збираючись іти.

Е.

Побачивши це, тіло рушило само собою, без жодної думки.

Сіон підвівся навпіл, ніби хотів зупинити жінку, що йде геть.

І разом із тим трава під ногами зашелестіла — наче навмисне видаючи його присутність.

— О?

Голова Клої Демос звернулась у бік звуку — цілком закономірно.

Крізь чагарник — жінка на сонячній галявині й чоловік, що ховається в темній тіні, — їхні очі зустрілись.

— ...

Клої побачила Сіона в незграбній позі й, здається, здивувалась — кілька миттєвостей просто мовчки дивилась на нього.

Під тим пильним поглядом Сіон напружив усі м'язи спини — і тоді:

— А, ось ти де.

Клої Демос усміхнулась — яскравіше за сонячне проміння, що освітлювало її, — і заговорила:

— Я вже думала, що ти пішов зовсім в інше місце.

Почувши ту усмішку й ці слова, Сіон зрозумів.

Ту мить, коли Клої збиралась іти.

Суперечливе бажання — щоб знайшла і щоб не знайшла — повністю схилилось на один бік.

А значить, шелест трави під ногами — то була не провина трави, а навмисний вчинок того серця, що хотіло, аби вона його знайшла.

— Що ти тут робиш?

Не знаючи про його збентежене й напружене серце, Клої з безхмарним виглядом підходила все ближче.

— Пікнік? Тоді я теж!

Хто ж влаштовує пікнік у такому місці.

Так думаючи, Сіон так і не зміг вимовити це вголос.

Якби відкрив рота — здавалось, замість слів вискочило б серце.

Холодний піт виступив, мов у миші перед змією. Клої Демос, що продиралась крізь чагарник і справді насувалась у його бік, відчувалась як справжній хижак.

Хоча справжня отруйна змія — саме він.

— Хм.

Саме коли він намагався приховати свою розгубленість за вдаваним байдужим виразом обличчя — Клої, що вже майже готова була сісти поряд, зупинилась і серйозно дивилась на місце біля нього.

Чого вона стала?

На обличчі Сіона, що потайки очікував, коли ж вона сяде поряд, теж з'явилось здивування.

Його погляд мимоволі впав на ділянку трави біля себе, куди дивилась Клої.

...Невже вона... не може сісти прямо на землю?

Ха. Сіон збагнув, чому ніжно вихована панночка вагається, — і зневажливо фиркнув.

Тоді нарешті прояснений розум повернувся.

Ця жінка і він жили в зовсім різних світах.

Клої Демос, що, мабуть, виросла в любові й пестощах, мов принцеса, — і він, вирощений у лабораторії, — не могли пасувати одне одному.

— Не хочеш сідати — іди.

Сіон не приховував гострого настрою і вперся поглядом убік.

— Ти мені не особливо...

Але він не встиг договорити.

Він запізно помітив, що його власна рука вже шелестить у внутрішній кишені піджака, витягуючи носову хустку.

Що? Це що таке?

Чому це лежить у моєму піджаку. Чому я це підстеляю.

Сіон із розгубленим виглядом дивився на власну руку, що акуратно розкладала хустку на місці поряд.

Мало того — запашних хусток виявилось не одна, а дві.

Клої Демос, що як ні в чому не бувало сіла на акуратно розкладені дві хустки, усміхнулась і сказала:

— Тут гарно. І повітря свіже.

До вух Сіона, який досі не міг зрозуміти власного вчинку, долинув жвавий голос Клої.

— Я давно хотіла в таке місце прийти. Трохи задихалась.

Задихалась чи ні — мені байдуже.

Можна поклястись небом. Клянусь — Сіон справді хотів сказати саме це.

— ...Куди?

Але замість рота почали рухатись ноги.

— По лимонад.

Це ще що. Навіщо мені іти по лимонад.

Сіон скривився, хотівши вдарити себе по роту за те, що той говорить не своє.

— Тоді ходімо разом!

— Нікуди разом! Сиди тут!

Але те, що вирвалось назовні, змусило Клої залишитись на місці.

— Сиди спокійно! Принесу щось холодне!

Ніби піддаючись хоч трохи волі господаря, голос вийшов злегка різкуватий.

І що з того. Все одно він тут стоїть і виконує доручення — принести лимонад.

Не розуміючи, що з ним таке, — із безпорадним виглядом, якого й не намагався приховати, — Сіон почув від Клої:

— Добре. Зачекаю тут.

— ...

— Повертайся швидше. Зрозумів?

Але смішнішим за все це виявились його власні ноги, що зірвались бігти — варто було лише побачити усмішку Клої й почути, що вона чекатиме.

***

— Та чому я...

Сіон дивився на симпатичну пікнікову торбинку у своїй руці й знову пробурмотів:

— Та чому я це взагалі...

Утім, бурмочучи це, його ноги впевнено крокували саме туди, де Клої сказала, що чекатиме.

Поглядаючи на власні ноги, що незадоволено й жваво рухались, Сіон раптом насерйознів.

...Може, це навіювання?

Так — навіювання було б найвірогіднішим поясненням.

Адже неможливо пояснити ці закарбовані в мозку дурні вчинки нічим іншим.

Хоч би скільки він кохав її колись — не міг же він поводитись таким тюхтієм.

Мабуть, хтось із предків Демос мав таку іздібність...

Саме коли він серйозно прораховував імовірність того, що Клої маніпулює його розумом, — його ноги, мовчки ігноруючи всі ці думки, вже привели його до місця зустрічі.

Але за чагарником не було нікого.

Побачивши це, Сіон відчув, як усередині щось обвалюється — і всі попередні думки одразу видались безглуздими.

...Казала ж, що почекає.

Рука, що тримала пікнікову торбинку з лимонадом, мимоволі розслабилась.

А голова тим часом уже верткo крутилась на всі боки — може, вона десь поряд?

Але Клої ніде не було видно. Геть зневірений, він уже брів до чагарника — і тут його очі натрапили на Клої Демос, що лежала в траві й міцно спала.

...А, вона не пішла. Просто лягла — тому й не видно було.

Сіон не міг зрозуміти полегшення й тепла, що розлились у ньому.

Але ще менш зрозумілим виявився його наступний вчинок — він розвернувся і кудись помчав.

Незабаром він повернувся з товстими ковдрами в руках.

Відмовившись думати взагалі, Сіон рухався якнайобережніше — щоб не розбудити Клої — і вкрив її кількома шарами ковдр.

Потім подивився на незручно підперту шию Клої — і швидко скинув піджак, склав його кілька разів і підклав їй під голову.