Розділ 187 — Екстра 7

***

Причина, через яку Сіон не здивувався, дізнавшись, що це не проста амнезія, а зникнення саме щасливих спогадів, — була простою.

Ще до того, як почув це, він уже смутно здогадувався, що так воно й є.

За місяць спільного життя з Клої Демос у цьому замку він непомітно для себе зрозумів.

Він не міг не покохати ту жінку.

Клої Демос була найтеплішою й найніжнішою людиною з усіх, кого він зустрічав за своє життя.

Просто перебуваючи поряд, просто думаючи про неї — болі, що застигли в душі льодовиками, танули, мов сніг навесні.

Кажуть, він зустрів таку людину у сім років. А його пам'ять зникала саме починаючи з семи.

Тоді відповідь уже була очевидною.

Зникли часи, прожиті разом із Клої Демос або пов'язані з нею.

Тобто — зникли часи, коли він міг відчувати щастя.

Сіон подумки ще раз пройшовся по цьому очевидному висновку й байдуже запитав:

— Та дитина, що під захистом у замку, — казали, їй сім років?

— Так. Дня народження не пам'ятає, але вік знає точно.

Ходу до дитячої кімнати Сіон трохи уповільнив.

Казали, що на відміну від нього дитина майже не виявляла симптомів амнезії.

Це означало одне: на відміну від нього, у тієї дитини майже не було щасливих спогадів, які можна було б утратити.

— Ось ми й прийшли. Служниці заздалегідь повідомили через покоївку, що ви йдете.

Біля дверей дитячої кімнати Сіон на мить зупинився й зібрався з духом.

Злякається. Може, й заплаче.

Але навіть знаючи це, він мусив прийти.

Щоб повернути втрачені спогади про Клої Демос — про свою дружину — він мав чіплятися за будь-яку соломинку.

З потемнілим поглядом Сіон повільно дивився, як відчиняються двері.

А за дверима — дитина, яку він нібито витягнув у руках, — ...

...ні про що не турбуючись, яскраво усміхалась до служниці.

Побачивши це, Сіон мимоволі завмер.

Він несвідомо ставив знак рівності між собою й постраждалою дитиною.

Певно, вважав, що та теж виглядатиме похмуро й понуро, як і він сам колись.

Але...

— А, Кевіне, голова роду прийшов.

Те, що він побачив, цілком суперечило очікуванням.

Сіон розгублено дивився на дитину з трохи пухлощоким, відкритим обличчям.

На слова служниці, що, схоже, виконувала роль няньки, дитина швидко обернулась і подивилась на нього. У дитячих очах не було страху.

Це здалось Сіону настільки дивним, що він так і завмер на порозі, не переступаючи.

— А, добридень, пане голово!

Дитина привіталась трохи тремтячим, але бадьорим голосом і низько вклонилась.

— Я... ось це... хотів давно вже передати, написав заздалегідь...

І нерішуче, з двох маленьких рук, простяг йому щось, що, схоже, міцно тримав увесь цей час.

— Листа. Ви, кажуть, сьогодні прийдете... я заздалегідь приготував.

Сіон мовчки дивився на рожевий конверт, що нерішуче простягався до нього.

На обличчі дитини вже майже промайнуло розчарування — але він повільно рушив рукою й узяв листа.

Взяв!

Ніби говорячи саме це, обличчя дитини на ім'я Кевін відразу просяяло.

Щоправда, вираз обличчя Кевіна невдовзі залився рум'янцем сором'язливості.

Бо листа, якого він думав прочитати в кабінеті чи в спальні, Сіон розгорнув просто тут, перед ним.

Сіон із безвиразним обличчям читав листа з нерівним дитячим почерком.

Зміст листа був простий.

Дякую, що врятували. Ніколи раніше не бував у такому гарному місці.

Чув, що ви втратили пам'ять, — хочу, щоб швидше одужали...

Сіон дочитав незграбного листа, де «дякую» повторювалось разів зо три, і все так само з непроникним обличчям глянув на дитину зверху вниз.

— Цього листа ти сам написав?

— Е? А, так! Я попросив папір і написав. Правопис виправила служниця... але писав я сам!

На ці слова Сіон ще трохи помовчки подивився на дитину, а потім запитав без жодних прелюдій:

— Чому ти мене не боїшся?

— ...Е?

— Чорне волосся, блакитні очі.

Причина, через яку Сіон був певен, що дитина злякається його, — була очевидна.

Дослідник, що вибрався з таємної лабораторії Демос і переховувався в тому бункері, допомагаючи з дослідами, — його особа не викликала жодних сумнівів.

Такий само чорноволосий блакитноокий — вирощений у лабораторії прямий нащадок Демос, кому просто не вистачило якостей стати офіційним спадкоємцем і хто залишився дослідником.

— Ти вже бачив чорне волосся раніше. І не раз.

Той дослідник, безумовно, зовні нагадував його самого.

А дитина, що пережила в полоні нічого доброго, — побачивши його, мала б одразу згадати того дослідника.

Тому Сіон думав: щойно Кевін його побачить — скиглитиме в судомах. Кричатиме, щоб його забрали.

А реакція дитини виявилась цілковитою протилежністю.

— Чому ти, побачивши мене, не злякався?

Від слів Сіона всі служниці й помічник, що стояли поруч, розгубилися.

Але лише один — Кевін, що стояв навпроти, склавши руки, — схоже, зрозумів і тихо подивився на Сіона.

— Тому що... серед чорноволосих, яких я бачив, у пана голови найтепліші руки.

Помовчавши трохи, дитина відповіла пошепки — тихо-тихо.

— Пан голова — інший, не такий, як ті чорноволосі. Це видно з першого погляду. З голови до п'ят — зовсім інший.

У дитячих очах, що просто дивились на нього, було незрозуміле довір'я й теплота.

І в ту мить, коли Сіон подумав, що таке ставлення йому не заслужено, —

— Повторюй за мною. Це не моя провина. Жодна.

Звідкись із глибини свідомості залунав чийсь голос.

— Давай, повторюй! Це не моя провина. Я — той, хто вижив. Я витримав і вистояв!

Голос, що нагадував голос дитини перед ним, — здавався водночас знайомим і чужим.

Від голосу, що гудів у голові, Сіон злегка нахмурив брови — і тоді до слухових галюцинацій додалися зорові.

— Хто дасть тобі загинути?

У видінні перед ним стояла дитина, схожа на маленьку Клої Демос, — мокра, наче потрапила під зливу.

З таким жалісним обличчям вона рішуче сказала:

— Зачекай. Незабаром врятую.

Хто кого рятуватиме. Якщо вже рятувати — то я тебе, а не ти мене...

Саме коли Сіон несвідомо потягнувся рукою — зупинити Клої, що, здавалося, зараз відвернеться й піде, —

— Пане голово? Пане голово!

До вух долинув голос, що розбив видіння.

— Ви... ви в порядку?

Маленька Клої у видінні зникла, наче відпливла з відпливом моря.

Замість неї в очі кинулись обличчя, де порівну змішались подив і тривога.

— Ох.

Як тільки Сіон усвідомив, що щойно бачив галюцинацію, — голову розколов нестерпний біль.

Від відчуття, що скроні простромлюють наскрізь, обличчя скривилось саме собою — він спершись руками об коліна.

— Боже. Пане голово, ви в порядку?

— Лікаря, треба лікаря!

— Не треба.

Сіон відмахнувся від служниці й помічника, що метушились навколо, і через силу випростався.

Прямо перед ним стояла дитина — застигла, наче скам'яніла.

— ...Все добре.

До Кевіна, чиє обличчя зблідло від переляку, Сіон промовив якнайм'якшим голосом, на який був здатен.

— Просто згадалось щось із давнього...

На півслові Сіон раптово завмер.

Зачекай. Що я щойно сказав?

— П-пане голово!

— Клої.

Помічника, що вже тягнувся до нього, Сіон зупинив різким голосом:

— Де зараз Клої?