Розділ 188 — Екстра 8

***

Сіон мчав до спальні, де була Клої, — так швидко, що помічник не встигав за ним.

Але навіть поки він біг, галюцинації, що він несвідомо назвав «давніми спогадами», час від часу перекривали йому поле зору.

— Біжи трохи зі мною! Так хочу показати — аж не можу стриматись!

У видіннях Клої то була збудженою дитиною,

— Побачимося потім. Я змушу тебе сказати мені «дякую».

то прикушувала губу зі скривдженим виглядом і витирала сльози,

— Скучала. Весь час скучала — і так добре, що бачу тебе ось так.

а то раптом вже доросла — і шепотіла слова, від яких серце хотілось вискребти.

Але ті безладні видіння давались не задарма.

— Ох.

Між спогадами, що спливали, час від часу накочував біль — наче хтось мне мозок голіруч.

Але навіть крізь цей біль Сіон так і не зупинив кроків до спальні Клої.

Відповіді він не знав. Але знав, хто дасть відповідь.

Та, що з'являлась у кожному видінні. Та, чий голос невпинно лоскотав слух.

Лише Клої Демос знала відповідь на всі ці галюцинації й голоси.

Треба запитати — чи справді це все відбувалось. Справді чи я згадую давнє...

Але щойно він подолав останній сходовий проліт і побачив Клої Демос — одразу зрозумів.

Те, що він нібито прийшов по відповідь, — була брехня.

Причина, через яку він так поспішав. Причина, через яку не зупинявся навіть крізь біль.

Насправді — він просто хотів побачити справжню Клої Демос.

Переводячи подих, Сіон дивився на Клої здалеку.

Вона серйозно розмовляла з кимось — чоло злегка зморщене.

Навіть так вона нагадувала йому олійний портрет ангела з раю. Саме коли він зробив крок у її бік —

— Як не крути... чи не варто сповістити родину про стан? Навіть якщо не враховувати Сіона, що втратив пам'ять.

Знайомий голос торкнувся вуха.

Лише тоді Сіон помітив, що перед Клої стоїть родинний лікар.

Що таке. Чому Клої з лікарем...

Інстинктивно відчувши щось недобре, Сіон зупинився.

— Не треба. Що говорити. І якщо вже говорити — Сіон мусить дізнатись першим. Ти ж казав, що пам'ять скоро повернеться.

Клої була цілком поглинута розмовою й, схоже, не відчула його присутності.

Вловивши недобре, Сіон непомітно відступив за кут сходів і навострив вуха.

— Але якщо раптом щось трапиться — чи правильно й далі це приховувати...

— Нічого не трапиться. Все добре.

— З позиції лікаря я завжди переймаюся. Тіло ж буде змінюватись. І я занепокоєний — чи довго це вдасться приховувати.

Змінюватись? Приховувати?

Сіон поклав руку на кут стіни й опустив погляд у підлогу.

Розмова була аж ніяк не звичайна. З тілом Клої Демос явно щось діялось.

Вона серйозно хвора?

За підлогою, що проносилась перед очима, промайнув спогад місячної давності.

Той день, коли Клої Демос заснула в траві.

Він ходив по лимонад — менше десяти хвилин. Квапився так, що не міг навіть доручити служниці, — сам побіг до кухні. Тож фактично й десяти хвилин не було.

Але Клої Демос уже спала — міцно, непробудно.

Наче тіло повністю поглинула втома.

Галас Блейка Аруса не розбудив. Метушня Іана Ліандера теж.

Все в Сіоні завмерло. До вуха знову долинув обережний голос лікаря:

— Якщо вам самим важко сказати родині — родина якраз зібралась. Може, я від себе...

— Ні, не треба. Нічого страшного.

— Страшного! Ще й як страшного! Пані, вам треба берегти себе більше!

Далі стояти за кутом не було сил.

— Клої Демос.

Сіон вийшов і рушив до неї.

— С-Сіон?

— Ти хвора?

Він став перед нею — збентеженою й ніяковою — і запитав напористо:

— Важка хвороба? Що болить?

— Ні, я не хвора... зачекай. Сіоне. Ти... ти плачеш?

— Я не хвора — то що. Я все чув. Кажуть — страшно. Кажуть — тіло змінюється.

— Ні, зачекай. Чому, чому ти плачеш?

— Спершу відповідай на моє!

Важливим було не те, що він безглуздо плаче, — а здоров'я Клої Демос.

Навіть без пам'яті він це знав.

Клої Демос — найважливіша людина в його житті. Можливо, навіть важливіша за нього самого — господаря того життя.

— ...Це важко?

Та й без цього — досить було подивитись на останній місяць.

Якщо Клої Демос зникне зі світу — він сам засохне, як кволий кімнатний кущик, що втратив господаря.

— Як лікувати? Є спосіб?

Думка, що може її втратити, кинула Сіона майже в паніку — він причепився до Клої:

— Чому мовчиш. Є чи ні?

— Пане голово, пані зараз потребує спокою...

— Тому й питаю — чому вона потребує спокою!

Сіон накинувся навіть на лікаря, що намагався зупинити його, — психологічно він був на краю.

Страх підступив до самого горла. Від однієї думки, що Клої може смертельно захворіти, здавалось, важко дихати.

— Скажи мені. Наскільки погано. З якого часу.

— Сіоне, це не те...

— Що це за гамір?

Мабуть, він благав надто голосно.

Родина, що, схоже, зібралась унизу поговорити, почула крик і вся разом нагорнула.

— Гм? Сіоне, ти чого плачеш?

Блейк, що прийшов — нібито перевірити стан пам'яті Сіона, а насправді знову на вечерю з Клої, — здивовано його оглядав.

— Справді. Чому плачеш. Клої попросила розлучення?

Іан, що підійшов разом з ним, теж дивився на Сіона з рідкісним для себе стривоженим виглядом.

Луціан і Меліса поряд з ними — такі ж розгублені.

— ...Клої, скажи сама. Поки я не переказав усім почуте.

Від слів Сіона, що обернувся до Клої з почервонілим обличчям, родина остаточно заплуталась.

На це Клої зітхнула глибоко — нічого не вдієш — і мовчки кивнула лікарю, мовляв, скажу сама, — і пішла до спальні.

Невдовзі вона повернулась, тримаючи щось за спиною.

— ...Що це, Клої?

Меліса, що зрозуміла — щось негаразд, — спитала серйозно, дивлячись на стан Сіона й мовчання лікаря.

— Що ти ховаєш, що такий переполох.

— Я не ховала. Просто вибирала момент.

Так сказавши, Клої ще раз зітхнула і нерішуче витягла з-за спини те, що тримала.

Усі погляди звернулись до коробочки в її руках.

У рожевій коробочці, прикрашеній милими сердечками, лежало...

— ...Дитяче взуття?

Маленьке-премаленьке, що вмістилось би в одну долоню, — біле дитяче черевичко.

Мить тиші пронеслась над коридором, де зібралась уся родина.

Дитяче взуття — то що, це не пов'язано з хворобою?

Сіон ще не розумів і вже збирався саме так запитати.

Але на відміну від нього Блейк і Іан миттєво схопили значення черевичка.

— ...Цей покидьок.

— Дядьку!

Перш ніж Клої встигла щось сказати, Сіона схопили за груди.

— Ти, нікчемо, наважився нашу Клої вагітною зробити?

...Вагітна?

Слова Блейка Аруса — що той цідив крізь зуби — не вкладались у голові, і Сіон отупіло подумав.

Клої Демос вагітна? Не хвора — а чекає дитину? Зачекай. А хто чоловік Клої?

— ...Я?

Щойно він безглуздо пробурмотів це — у живіт прилетів кулак.

— Маленький дядьку, що ти робиш!

— Вітальний удар!

Хоч удар і застав зненацька — дивно, але зовсім не боліло. Замість стогону на вустах сама собою розповзлась посмішка.

— ...Господи. Він що, збожеволів?

Клої дивилась на чоловіка, що отримував від Іана й Блейка стусанів — і все одно посміхався — і очі у неї зволожились.

Але вона не знала.

— Вагітна... каже...

Що є ще гірший лиходій, ніж дядько з маленьким дядьком, — той, хто трохи повільніше збагнув значення черевичка й ще не вийшов зі стадії заперечення.

— Моя донька... що робить?

— ...Тату. Меч опусти. Це не те. Меч опусти, будь ласка... ааа, тату!

***

Того дня Сіон повернув собі пам'ять.