Розділ 189 — Екстра 9

Пам'ять повернулась до нього зовсім не так, як усі очікували — не від удару по голові й не від того, що ледь не зарубали мечем.

Ще до того, як вони взялись за нього по-справжньому, пам'ять Сіона вже стояла на порозі повернення.

— Досить, досить!

Щоправда, не можна сказати, що фізичні потрясіння зовсім не допомогли.

— Ви хочете вбити батька дитини, що ще навіть не народилась?!

Навіть після того як він ледь не пішов навпіл від меча, Сіон дивився на Клої, що захищала його, — і посміхався.

— Дивіться!

Клої обернулась до родини й закричала:

— Він посміхається, хоча в нього з голови кров тече! Так настабили, що в людини розум з'їхав!

Почувши це, троє чоловіків, що могли бити Сіона, але не могли суперечити Клої, відійшли в куток — і там сичали, що злості ще повно.

— Господи...

А Клої поклала його поранену голову собі на коліна й крізь сльози пробурмотіла:

— Справді з'їхав, мабуть...

— Клої, я все виправлю.

— З'їхав, з'їхав. Господи...

— Ні, Клої. Я при повному розумі.

— Кажуть, у людей, у яких розум з'їхав, ніхто сам не думає, що з'їхав, Сіоне.

— ...Ні, Клої, це правда.

Сіон простяг руку й затуманеним поглядом витер сльозу на щоці Клої.

— Справді все згадав.

— Не треба брехати, Сіоне. Тебе не битимуть. Я захищу. Говори правду.

— ...Ну й не вірить же.

Сіон на мить безпорадно посміхнувся — і тоді притяг Клої до себе обома руками, підвівши її голову до свого вуха.

Те, що він прошепотів їй на вухо, — була таємниця, відома лише їм двом.

Тобто — про ту таємну подорож, у яку ходили тільки вони вдвох.

— ...Правда?

Клої подивилась на нього очима, повними сліз, — він шепотів те, чого ніхто інший знати не міг.

— Справді пам'ять повернулась?

— Так.

Сіон дивився на її обличчя — бережно, ніби воно дороге — і повільно кивнув.

— Вибач, Клої. За те, що завдав тобі стільки болю.

На цю вибачку Клої не змогла сказати «нічого» навіть для годиться.

Бо справді — як він і сказав — їй було боляче.

Нікому не могла як слід розповісти — але насправді Клої жила в постійному страху. А раптом пам'ять так і не повернеться? Що тоді буде з їхнім малюком? Кожну ніч вона засинала в хвилюванні.

— Вибач, Клої. Вибач.

Ніби знаючи про всі ті болісні часи, Сіон повторював вибачення знову й знову.

— Надалі докладу всіх зусиль. Все зроблю якнайкраще.

— ...Добре.

Клої шморгнула носом і вже збиралась суворо нагадати — обіцяй і тримай слово — як раптом:

— Чого він знову ліпиться до Клої?

Троє, що відійшли в куток, послухавши Клої, знов полізли чіплятись.

— Ще можна добавити, мабуть.

— Точно. Щось іще бубонить — значить, сил не позбувся. Добити до повної амнезії?

Від слів трьох чоловіків Сіон вже тихо зітхнув і хотів зізнатись, що пам'ять повернулась, — але:

— Зачекай.

Клої притулила руку до його рота й прошепотіла на вухо:

— Що пам'ять повернулась — поки не кажи.

Навіщо? — питало здивування в очах Сіона. Клої знову шепнула:

— Якщо зараз сказати... тато тебе справді вб'є, мабуть. Зараз тебе хоч трохи жаліють як хворого без пам'яті.

— ...

— А в такій ситуації скажеш, що пам'ять повернулась...

Клої аж здригнулась — страшно навіть уявити — і знову пошепки продовжила:

— Поки мовчи. Потім скажемо.

Що Клої накаже — Сіон не виконати не може.

Ручний вуж слухняно кивнув господині.

— ...Тьху.

А троє, що могли сваритись із Сіоном, але не могли з Клої, — і цього разу лише бурчали в кутку, цікавлячись, про що ті двоє шепотіли.

***

Сезони змінювались швидко.

Після того як стало відомо про вагітність Клої, Сіон цілком природно перейшов у розряд її особистого слуги.

Луціан, Іан і Блейк кричали на нього — згинайся нижче, повзай по підлозі, — бачачи, як він ходить, не розгинаючи спини.

Але коли він нарешті знести всі стіни на одному поверсі й перетворив весь поверх на одну велику спальню для Клої — навіть вони замовкли.

Саме тоді Клої дозволила йому нарешті сказати родині правду.

— ...Так? Пам'ять повернулась?

Як вона й передбачала — ті, хто дізнався пізніше, сприйняли це спокійно.

— І добре. Я вже думав — навіщо він без пам'яті клубок для Клої велів зробити. Точно збожеволів, думав.

Вони навіть привітали його з поверненням пам'яті — з полегшенням.

Але хтось один — на відміну від родини, яку Клої тримала в невіданні до самого кінця — здогадався раніше.

— Сіоне.

Меліса зупинила Сіона, що квапився до Клої з охапкою її улюблених фруктів.

Вона прийшла провідати доньку в замку й м'яким голосом запитала:

— Пам'ять повернулась, правда?

Поки ручний вуж роздумував — чи можна порушити наказ господині, — Меліса пройшла поруч і тихо сказала:

— Не забувай, Сіоне. Що казав мені на весіллі.

— ...

— Казав, що не дозволить нашій дівчинці проливати сльози — хіба що від радості.

— ...

— Ще раз доведеш її до сліз з іншої причини — я тебе не помилую.

На цьому все. Меліса відійшла — ніби й не говорила тільки що нічого страшного таким лагідним тоном.

Але для Сіона ці слова важили більше, ніж меч Луціана і кулаки Іана з Блейком разом узяті.

— Клої, вибач.

Тому він поспішив до спальні, де відпочивала Клої, і ще раз щиро попросив вибачення.

— Е? За що?

— Просто... за все.

Сіон притулився головою до плеча розгубленої Клої й прошепотів:

— Просто за все вибач.

— ...Сіоне. Ти знову потайки щось будувати не почав? Я ж казала. Спальні й дитячої вже достатньо.

— Добре, зрозумів. Поріжу тобі фрукти. Чого хочеш?

— ...Персик. Але, Сіоне, правда більше не будуєш?

Клої, якій не хотілось нових спалень, і Сіон, що вважав — ще одна зайвою не буде, — вели тихий дипломатичний двобій. А час ішов собі далі.

Кевіна, якого спершу планували відправити до сирітського будинку, — але служниця, що доглядала за ним весь цей час, настільки до нього прив'язалась, — усиновила та сама служниця.

На континенті, де міжвидові шлюби ставали дедалі звичнішими, повага до різноманіття поступово зростала.

Так тривали строкаті мирні дні.

І ось нарешті настав день пологів.

***

— Це ти народжуєш? Не трус так ногою.

Біля пологового покою Іан, що сидів на краю лави, злостився на Блейка, що причаївся поряд.

Але він не знав. Що лава тремтить — не від Блейка, а від його власної ноги.

— Наша Клої... все добре буде, правда...?

Блейк, що за звичайних обставин відповів би криком, — зараз не мав на це сил.

Він зігнувся всім своїм огрядним тілом і гугнявим голосом пробурмотів:

— Нічого ж не станеться? Лікарі й акушерки всі найкращі, правда...?

— Та так, кажу! Сіон перевіряв двадцять чотири тисячі разів!

Від роздратованого вигуку Іана схлипування Блейка посилилось.

Білі, як крейда, обличчя були не лише в них.

На лаві навпроти — Луціан і Меліса сиділи, міцно стиснувши одне одному руки, блідо-блідо, і раз у раз повторювали одне й те саме.

Все буде добре. Хто наша донька. Все буде добре. Якщо ні — Сіона разом із нею поховаємо...

Так у просторі перед пологовим покоєм — між роздратуванням, схлипуванням, прокльонами й молитвою — лунали різноманітно невпорядковані звуки.

Але серед усього цього безладу один виділявся особливо — в паніці, що впадала в очі.

Чоловік тієї, хто зараз у пологовому покої. Сіон.