Розділ 191 — Екстра 11(Кінець)

— Якби не цей виродок — усе могло стати моїм світом! Я могла б стати головною героїнею!

На той крик дракон повільно перевів погляд на ту, що його покликала.

Нащадок роду Ґревіс.

Та, кого я любив найдужче. Та, якій дав найбільше дарів. Та, чия темна жадоба в глибині серця тривожила мене — і тому я наклав на неї обмеження: не говорити неправди зі злим умислом... Рука роду Ґревіс.

— Усе через Сіона Демоса. Якби я не зустріла цього виродка — я б справді стала справжньою головною героїнею цього світу!

Дракон дивився помутнілими від вантажу століть очима на Діану Ґревіс, що кричала й ридала. А тоді — і на світ за її спиною, зламаний ущент.

Колись давно він дуже любив цей світ, де живуть маленькі чарівні зооморфи.

Настільки, що навіть інші дракони не могли зрозуміти. Настільки, що готовий був віддати їм свою дорогоцінну здатність.

Настільки, що за зухвалість — розділити силу богів із смертними — був змушений провести в запечатанні дуже, дуже довгий час.

Та світ, який він так любив, лежав у руїнах.

І найімовірнішою причиною цього були…

— Насмілилась на мене! На мене, що маю здатність навіть дракона покликати — і оце якийсь лабораторний виродок наважився…!

…ті самі сили, що він колись віддав.

— Той, хто народився там, не може бути нормальним! Я одразу помилилась. Сіон Демос від початку був фальшивкою. Людиною, яка з самого початку не мала права стояти поруч зі мною!

Його погляд ковзнув крізь Діану Ґревіс і впав на Сіона Демоса за її спиною.

— Замість Сіона Демоса я обиратиму іншого. Не якусь фальшивку — справжнього!

— …Ґре…

Він повільно, тихим голосом відповів — і подумав:

Якщо я зламав цей світ — я повинен його полагодити. Я повинен повернути світ, який любив.

Навіть якщо це знову коштуватиме мені чогось.

— Чого ти хочеш від мене?

Дракон прошепотів нащадку роду Ґревіс тихим голосом:

— Говори. Чого бажаєш?

— …Поверніть час.

Нащадок роду Ґревіс, схоже, вже зібравшись з думками, відповів рішуче:

— Сім років. Одинадцять років тому — хай буде сім. І зробіть так, щоб я ніколи не зіткнулась із Сіоном — щоб так чи інакше ми розійшлись.

— Добре. Так і буде.

Дракон охоче погодився й повільно розправив крила.

Для когось іншого це було б важко. Але не для нього.

Хоча й запечатаний — він усе одно залишався всемогутнім драконом.

Навколо його тіла, що вирішило пустити в хід силу, зібрався туман, схожий на дим.

— Я поверну цей світ.

Лише ці слова — більше нічого. Щоб перемотати час, великого заклинання не потрібно.

Від одного моргання його очей світ почав повертатись у минуле.

У цьому світі, що рушив назад, перше, що зробив дракон — забрав душу Клої Ліандер, що самотньо застигла в далекому вимірі.

Він зібрав ту жалюгідно мертву душу Клої й переніс її до цього світу, а потім вклав у відроджене тіло — її власне.

Але цього було мало.

Якщо час просто піде далі — та сама трагедія неминуче повториться.

Тому дракон вирішив зробити ще одну річ.

А саме — скористатись Клоєю Ліандер як знаряддям.

Перетворившись на орла, дракон чекав, поки Клоя Ліандер вийде до саду, — а потім вклав у її голову спогади Діани Ґревіс.

А щоб вона змогла скористатись власною здатністю — злегка підштовхнув у ній відчуття небезпеки.

Як вона витлумачить і сприйме ті спогади — про те, що вона не є головною героїнею — він знати не міг.

Та він знав одне: вона так чи інакше витлумачить їх на свою користь — у напрямку, вигідному для того, щоб справлятись із майбутніми подіями.

Адже саме такий напрямок він легенько вказав, коли вкладав їй це.

Переконавшись, що Клоя Ліандер перетворилась на кролика, дракон покинув те місце.

На цьому всі завдання були виконані. Решта — справа тих, хто живе в цьому світі.

Та навіть погодившись на черговий тягар і знову торкнувшись світу — він не чекав нічого особливого.

Бо він пам'ятав зламаний світ.

Хоч і по-справжньому любив їх — окремо від цього — він уже не міг вірити в їхню природу.

Що ж буде.

Промурмотівши так, дракон повернувся до своєї в'язниці й заплющив очі.

А потім — після чималого проміжку часу — він розплющив їх від шуму.

— Картоплина.

— Картоплинка.

…і опинився картоплиною подружжя Демос.

Що взагалі відбувається.

Спершу дракон навіть не міг отямитись.

Чому я взагалі став немовлям. Куди поділась уся моя магічна сила.

Ні, але перш за все.

— Кайдене. Скажи «тато». Ну ж бо, «тато».

— Ні. Кайден спочатку скаже «мама». Правда ж?

Як взагалі ці двоє виявились разом.

— Ой! Дивись, він думає! Який миленький!

Двоє людей, що по-своєму витлумачили його підозрілий погляд, раптом уставились на нього й зареготали.

Та проблема полягала не лише в тому, що він став немовлям.

— Уааа~!

Розум часто покидав його — не витримуючи немічного тіла.

Дракон, якого відтепер звали Кайден, плакав щоразу принизливо, навіть сам не розуміючи, чому.

— Ану, малюку. Голодний?

Щоразу, коли це траплялось, причину його плачу відшукували Сіон Демос і Клоя Демос.

— Ну-ну. Зрозумів. Зараз перепеленаю.

Інколи це був Лусіан Ліандер, інколи — Меліса Ліандер, а часом і Іан або Блейк.

— Поїв — тепер, мабуть, хочеться спати.

Поступово звикаючи до дитячого тіла і до їхньої теплої турботи, Кайден повільно усвідомлював.

Що місію порятунку, в яку він — навіть перемотавши час — сам же й не вірив, ці люди все-таки виконали.

І що найважливішим ключем до того успіху, мабуть, було кохання.

— Спокійної ночі, синочку.

А ще він природньо зрозумів.

Що причиною його переродження в немічному тілі немовляти — позбавленого магічної сили — стала розплата за те, що він знову доторкнувся до світу живих.

— Гарно спи — а як стане мокро, знову плач.

Але чи справді це покарання від небес — в цьому він не був певний.

Адже на відміну від довгого й жахливого покарання у запечатанні, ця розплата була…

— Завжди люблю тебе. Наш синочок.

…надто солодкою. Надто щасливою.

У свідомості, що часто туманіла, Кайден із запізненням думав:

Те, чого він справді прагнув упродовж довгого-довгого попереднього життя — можливо, якраз і було таке кохання.

— Ма, па!

Відтоді, як він перестав відчувати сором від того, що його перепелюють, Кайден охоче прийняв це.

— Б-боже мій…!

Він — син Сіона Демоса і Клої Демос, що ридають від цього безглуздого лепету.

— Н-наш синочок сказав «мама»! І «тато» теж сказав!

І він більше, ніж будь-кого іншого, полюбив цих людей.

— Оголошую сьогоднішній день національним святом! Негайно всім васалам… мф!

Кайден засунув кулачок у рот татові, що верзе дурниці, — і зареготав.

Ось чому він ніколи не міг сказати їм правди.

Що насправді він — дракон, що спостерігав за загибеллю світу. Що він — та першопочаткова істота, яка зі скептицизмом перемотала час.

«Мама й тато засмутяться, якщо дізнаються».

Повернувшись із довгого спогаду, Кайден міцно стиснув маленький кулачок і подумав:

«Тому я зроблю так, щоб вони ніколи не дізнались. Та й розповісти нема кому…»

— Знайшов.

Саме тоді, коли Кайден мав завершити свою обіцянку.

— Ой?

Тіло дитини вирвали з кущів — мов редьку з грядки.

— Кайдене, тато знайшов, так?

Кайден на мить заплющив очі від раптового яскравого світла — і відчув м'який дотик на щоці.

— Ну, знайшов — тепер поцілунок.

Обернувшись, він побачив Сіона, який поцілував сина й тепер підставляв власну щоку з виглядом «і мені давай».

Хіт.

Від тата, що так чекав, Кайден знову засяяв і чмокнув його в гладеньку щоку.

— Кайдене, дивись!

Майже одночасно. Неподалік пролунав голос Іана.

— Знаєш, що я приніс?! Та це ж… п'ятиповерховий торт!

— Ого!

З'явились Іан, Меліса й Лусіан — трохи запізнілі, мабуть бо несли величезний торт.

— Торт, торт!

Та в очах розхвильованого Кайдена не було нічого, крім величезного торта.

— Тату, постав мене! Швидко! Швидко!

— Та й торт-привид. Ну, ось.

— Торрт~!

Щойно Сіон опустив його на землю, Кайден помчав щодуху. Із появою торта пам'ять дракона давно де вже й поділась.

— Кайдене, не біжи так швидко, бо впаде…

Сіон, що із посмішкою йшов за сином, занепокоївся й відкрив рота — та вже запізно.

— Уааа~!

Тільки-но вимовив — і Кайден покотився з пагорба.

— Кайдене!

Побачивши це, вся родина кинулась до дитини, що лежала горілиць.

— К-Кайдене. Ти в порядку…?

Та щойно Клоя з переляканим обличчям схопилась за плечі сина…

Гоп. Кайден байдуже підхопився.

— Торт.

І подивився на маму ясними очима, без жодної сльозини.

— Хочу торта.

— …В кого він такий узагалі.

Щойно Клоя це вимовила — Лусіан, Меліса, Блейк, Іан і навіть Сіон одночасно подивились на неї.

— Чого дивитесь.

Клоя неввічливо відповіла на погляди родини й природньо взяла сина за руку.

— Може, Сіон у дитинстві таким був. А? Чого всі тільки на мене дивляться!

— Мамо, мені торт.

— Авжеж, синочку тата. Ходімо швидше.

Торт, торт, їстиму торт.

Кайден пропустив повз вуха серйозну дискусію, що розгорілась між дорослими, і йшов, дивлячись лише на торт.

— Ні, кажу ж — Кайден буде змією!

Тут голос мами впився в вухо дитини, мов стріла.

— Та ні! Одразу видно. Вовк!

— Вовк неможливий, кажу тобі. Лев, лев.

Кайден, в якого поступово поверталась хоч якась тямущість, дивився на тих, хто так завзято сперечається, й думав про себе:

Ні, неправда. Дракон.

— Змія, змія!

— Вовк, вовк!

— Лев, лев!

— …Кролик.

Кайден, що мовчки дивився на дорослих, які вигукують кожен свого звіра, злегка опустив голову.

Яка буде реакція родини, коли він прокинеться не змією, не левом і не вовком — а драконом?

Здивуються? Чи зрадіють? А може…

…засмутяться?

— Та яка різниця!

Клоя, що відчула, як до Кайдена повертається холодна тямущість, раптово підхопила його на руки й дзвінко вигукнула:

— Ким би він не прокинувся — Кайден є Кайден! Навіть якби виявився жабою-зооморфом — наша дитина однаково буде чарівною!

Разом із цими словами м'які губи чмокнули його в щоку.

Кайден застиг від раптового поцілунку, потім із запізненням засміявся — хе-хе.

Щойно повернуту тямущість миттєво як вітром здуло. Кайден сміявся, мов маленька дитина, що не знає нічого, крім щастя, й вигукнув:

— Правильно! Яка різниця!

Важлива не порода — а форма серця.

Вовк чи лев, змія чи кролик — усе одно.

— Торт найважливіший!

Звичайний щасливий день.

Що й усі наступні дні будуть такими — дракон, що прожив тисячі років, уже знав.

Дякуємо всім, хто любив < Та який кролик — хижак очевидний! >.

<Кінець екстр>