Розділ 2

Меліса і Блейк пообіцяли відпустити всіх спійманих кроликів.

І лише після того, як вони поклялися більше ніколи не їсти кролятини, Клої нарешті перестала плакати.

— Здається, у нашої дитини перехідний вік, братику.

— Так. Ти й сама в її роки раптом заявила, що хочеш завести ведмедя, і вдерлась на територію ведмежого роду. Порівняно з тобою вона ще — у-уф!

Блейк отримав кулаком у бік від Меліси й скривився.

— Готово, леді.

Радісний вигук шиї, що відповідала за вбрання, змусив Мелісу і Блейка підняти голови.

— Боже мій…

— Господи…

Побачивши Клої у сукні, прикрашеній рясними бантами, обидва разом притиснули кулаки до рота і затупотіли ногами.

— Янгол! Явився янгол!

— Я теж спершу вирішила, що до нас завітав янгол. Яка схожість із пані Мелісою в дитинстві!

Навколо здіймалась метушня, і Клої відвела погляд до великого дзеркала навпроти.

У відбитті стояла чарівна дитина з довгим срібним волоссям.

Очі, що сяли блакитно-зеленим, як діамант у літньому лісі.

Щічки — рум'яні й пухкі, мов стигле яблуко.

Дитина, мила до того, що хотілось вкусити, дивилась на своє відбиття з виразом, зовсім не відповідним до зовнішності.

— Клої, тобі не подобається сукня?

Меліса обережно підняла притихлу дитину на руки.

— Моя маленька пустунко, чому ти така засмучена сьогодні?

Клої мовчки дивилась на маму, яка цілувала її в щічку.

Мама. Меліса Арус.

Мама була красивою — так, як і личить золотій доньці вовчого роду.

Срібно-сіре волосся, наче соткане з місячного сяйва, хвилями спадало до пояса. Жовті очі, схожі на цитрин, прозоро сяяли.

Вуста з лагідною усмішкою — наскільки ж вони були гарні.

Шкіра, м'яка й ніжна, мов щойно збитий крем, — наскільки вона світилась.

Навіть якби Клої не була її донькою, будь-хто застиг би з відкритим ротом — така це була людина.

Людина, що сяє, немов персонаж казки чи давнього міфу.

— Клої?

Мама запитально дивилась на неї. Клої кліпнула й перевела погляд на дядька.

З новою гостротою погляду — він теж був таким самим.

Те ж блискуче срібно-сіре волосся, лише коротше. Ті ж жовті очі, трохи іншого відтінку. Різкий підборіддя. Статура, гідна голови вовчого роду, — майже грізна.

Людина, красива до неймовірного.

Звісно, їхня зовнішність — не випадкова. Я мала це помітити ще тоді…

— Клої, ти справді нічого не болить?

Меліса з тривожним обличчям торкнулась лоба доньки.

Клої помітила, що і Блейк позаду, і шиї — всі дивляться з занепокоєнням, і швидко похитала головою.

Вона й так уже наробила занадто багато клопоту за сьогодні. Не хотілось турбувати їх більше.

— Угу, ні. Просто хотіла довше дивитись на маму і дядечка.

Клої сказала це з доданою часткою пестощів і швидко змінила тему.

— До речі, дядечку, скільки в мене суконь загалом?

— Та я не рахував!

Блейк розреготався й самовдоволено озирнувся.

Шиї з переможним виглядом почали заносити охапки розкішних суконь.

— Ого! Які красиві!

Насправді стільки прикрас — не її смак, але Клої навмисно заплескала в долоні й підстрибнула.

— Я вдягну це на свій день народження наступного тижня? Ура, як же я рада!

Знаю, що від цього мама і дядечко будуть задоволені.

Поки Клої перебільшено радіє, щоб заспокоїти дорослих, Блейк гордо потер під носом і знову озирнувся.

— Рано ще радіти.

У ряд входили пересувні вішалки, що гнулись від різнобарвних суконь.

На кожній — банти чи рюші завбільшки з кавун.

— Хіба цим обмежиться для молодшої принцеси вовчого роду! Покажемо світу, яка ти чудова, Клої!

Жовта, червона, фіолетова, зелена…

Дивлячись на нескінченний потік строкатих суконь і прикрас, Клої насилу підняла куточки губ.

— Ва, ва-а… як весело…

* * *

— Але, братику, ми не можемо й надалі ігнорувати це. Вони вже вимагають права на побачення з дитиною. Якщо так піде — депутати мають рацію, і справді може початись війна. До того ж захисні маґічні камені для лицарів на межі вичерпання.

— Все одно — ні. Краще продам родинні артефакти. Меліса, ти хіба забула, як тобі там було?

Намахавшись приміряти сукні, Клої заснула і крізь сон почула тихі голоси — й відкрила очі.

Зі спальні мами, що сполучалась з її кімнатою, крізь щілину пробивалось слабке світло.

— Коли ти повернулась із великим животом і сказала, що хочеш розлучення. Коли на опухлому обличчі, де видно було сліди сліз, ти все одно намагалась посміхатись.

— …

— Я тоді корив себе до смерті. Навіщо я відправив рідну сестру до тих левів заради якогось пророцтва й оракула.

— Братику…

— Хай буде війна. Навіть хочу її. Хочу помститися тим кошенятам, що так знущались над тобою. Тоді й питання з маґічними каменями вирішиться.

Клої тихо підвелась і навшпиньках підкралась до дверей.

— Меліса, найбільший жаль мого життя — що я залишив тебе страждати. І як я можу, після цього, зробити ту саму помилку з нашою єдиною племінницею?

— Але, братику, можливо, там просто хочуть побачити Клої. В листі написано: лише раз на місяць, і жодних претензій…

— Меліса, невже ти досі не розумієш? Яка ж ти наївна — і як ти збираєшся захищати Клої?

Клої притулила очі до щілини у дверях, крізь яку лунав стиснутий голос дядька.

— Леви скидають власних дітей з урвища, і лише тих, хто видряпався назад, визнають синами й доньками. Тих, хто не пройшов відбору, — використовують як матеріал для дослідів.

— …

— Такі жорстокі істоти не захочуть побачити Клої без причини. Їм явно чогось бракує. Матеріалу.

У просвіті дверей було видно нахмурене лице Блейка — спотворене відразою.

— Таким нелюдям я ніколи не віддам Клої. Хоча б поки вона не прокинеться як вовк або лев і не зможе сама дати їм відсіч…

Вовк або лев…

Клої відвернулась від дверей, поникнувши плечима.

З урвища скидають?

Вона стиснула й розтиснула маленький кулачок — і скривила губи.

Кролик же не видряпається на урвище!

Уявивши себе, що підстрибує під урвищем зі сльозами на очах, Клої стиснула підборіддя в зморшку, як волоський горіх.

Невідомий тато використає мене як матеріал для маґічних каменів! Я помру в скляній пробірці в лабораторії!

Клої вже хлипала, закривши обличчя руками, — і раптом різко підняла голову.

Стоп. Почекай.

У голові миттю промайнула назва роману.

«Упередження, упередження і упередження»

Причина, чому назва роману повторювала одне слово тричі, була очевидна.

Цей світ справді був наповнений упередженнями і хибними уявленнями.

Клої швидко витерла сльози рукавом і почала пригадувати деталі роману.

Континент, де живуть перевертні, ділився на чотири великі області.

Перша — землі роду Вужів, до якого належить чоловічий головний герой Тайпан.

Друга — землі роду Беркутів, до якого належить жіночий головний герой.

Третя — землі роду Левів, батька Клої… хоча в нинішніх обставинах це слово звучить трохи дивно, але принаймні юридично.

І четверта — землі роду Сірих Вовків, де живе вона сама.

Природно склалось так, що плазуни й птахи, псові й котячі жили кожні у своїй області.

І ось так, розділені, вони прожили кілька сотень років.

Саме звідси й виросла проблема.

Через довге відчуження упередження переросли в переконання, а хибні уявлення затвердились як факти.

Та й перша зустріч головного героя і головної героїні через ці упередження вийшла жахливою.

Цю сцену Клої перечитувала стільки разів, що пам'ятала напам'ять.

— Чорт, коли подумаю, що Клої могла опинитись серед тих дітей із таємних листів — моторошно стає. Гидкі кошенята. Що вони роблять із такими маленькими й беззахисними…

— …Мені теж. Якщо це правда — Клої я ніколи не відправлю.

Але ж… усе, що сказав дядько про левів, — теж насправді упередження?

Очі Клої заблищали від надії.

Можливо, тато — не такий поганий, яким здається дядькові!

— Тим паче, Меліса, згадай останню мить. Ти ж сама бачила. Те, що він приховував… його справжнє обличчя.

Що?

Клої, що вже напнулась від очікування, розкрила рота від подиву.

Сама… бачила?