Розділ 20

<20 розділ>

Моя здібність………

Клої крутила в пальцях поверхню кружки, що поступово холонула, і подумки промовляла щойно визнану правду.

Здатність викликати жалість у інших і спонукати їх допомагати.

Жодного іншого пояснення не підходило.

Адже кожна відмінність від оригіналу була пов'язана саме з цим.

Це не було випадковістю.

Те, що їй вдалось вижити на землях Ліандерів.

Те, що не вона зазнавала знущань, а навпаки — про неї турбувались, чи не знущались над нею.

Луціан Ліандер під впливом цієї здібності, очевидно, вважає мене дорогоцінною донькою. Переконав себе, що в нього прокинулась батьківська любов.

Але ж це не могло бути правдою.

Якби це було правдою — Луціан не ненавидів би маму так люто.

Незмінна ненависть до мами.

Ось найпереконливіший доказ.

Клої пригадала вираз обличчя Луціана Ліандера в той день, коли вони покидали землі Арус.

Той крижаний, жорстокий погляд — погляд на ворога, якого зневажаєш.

Не могло бути так, щоб людина, народжена від тієї, кого він так ненавидить, — стала для нього улюбленою.

Тому Клої могла бути впевнена.

Те, що він, здається, любить мене — насправді не справжнє.

Він просто потрапив під вплив моєї здібності.

Ненависть до мами і жалість до мене злились воєдино — і він дійшов висновку, що мама знущалась зі мною.

Мені мало б бути огидно — але мені зовсім не огидно. Причину він знайшов у тому, що мама нібито мене скривдила.

Хоч, звичайно, в цьому зіграло роль і те фальшиве донесення невідомого розвідника…

Але навіть якби таке донесення й існувало — він не наполягав би так завзято, якби сама дитина заперечувала.

Тож як не дивись — він справді перебував під впливом її здібності.

Схоже, і в цьому житті батьківської любові мені не бачити.

Вона майже заплакала від цієї думки, яку намагалась приховати від себе.

Стоп, Клої!

Клої схопила серце, що знову починало падати в прірву, і розплющила очі.

Мама і дядько люблять мене — хіба цього мало? Де це видано — ще й тата хотіти!

Клої Арус, ти, мабуть, зовсім роз'їлась?

Клої докорила собі за власну жадність і випросталась.

Пам'ятай, Клої. У тебе в цьому житті є люблячі дядько і мама.

До того ж — мама і дядько, які тебе дуже-дуже люблять.

Тому без тата теж добре.

Клої кивнула, ігноруючи колючий біль у серці.

Нічого не змінювалось. Їй лише треба й надалі поводитись із Луціаном, як слухняна донька.

А він і далі поводитиметься, як добрий батько.

— Пробачте.

Зміцнивши рішення, Клої бадьоро звернулась до Луціана, який, схоже, нарешті вибрав казку:

— Можна мені ще одну кружку какао?

— Ні.

Але відповідь була рішучою відмовою.

— Якщо пити стільки в такий пізній час — вночі захочеш у вбиральню. Якщо дуже хочеш — принесу води.

Цок.

Клої подумки надула губи й буркнула про себе.

Почекай до ранку. Вип'ю три кружки какао!

— Так, зрозуміла!

Але назовні Клої широко посміхнулась і відповіла зовсім інше.

Я ж слухняна дівчинка.

Слухняні дівчатка не примхують.

— Але завтра вранці — обов'язково вип'ю!

— Добре. Скажу Кессі.

Луціан м'яко відповів і простягнув Клої три казки.

— Я вибрав книжки, які, мабуть, тобі сподобаються. Яку з них читати сьогодні — обери сама.

Клої серйозно розглянула барвисті обкладинки.

Перша казка — про маленького пінгвіна з милим малюнком на обкладинці.

Казка про пінгвіненя, який здійснив мрію? Має бути дуже мило!

Клої зацікавлено перевела погляд на наступну книжку.

Друга — казка, на обкладинці якої м'язиста русалка і лютий акула ділили місце.

Казка про сильну русалоньку…

Назва і малюнок натякали не на те, що вона розчиниться в піні морській, а швидше — що принца перетворить на піну.

Н-ні, цю пропустимо.

Клої з неприємним відчуттям швидко перейшла до останньої.

Подивимось. Третя книжка — це…

Побачивши обкладинку, очі Клої здригнулись.

«Найхоробріший маленький зайчик у світі»…?

Від назви, яка явно влучила в ціль, Клої ненавмисно скоса зиркнула на Луціана.

— Не можеш обрати?

Але Луціан мав такий самий звичайний вигляд, як завжди.

— Тоді прочитаю всі три. Сьогодні тобі й кошмар наснився, і перший день, коли я читаю тобі казку.

Клої похитала головою і швидко вказала пальчиком на першу книжку.

— Не треба! Сьогодні мені вистачить оцієї!

Напевне, він просто взяв її. Зайці — поширені милі тваринки в казках.

Клої швидко відкинула підозри і безтурботно додала:

— Решту хочу залишити на потім. Тоді й завтра, і післязавтра буде чого чекати з нетерпінням.

Луціан уважно подивився на дівчинку, а потім усміхнувся і відклав книжки.

— Розумно. Я й не подумав залишати на потім. А ми ж будемо разом і завтра, і післязавтра.

Луціан забрав кружку Клої і поставив на тумбочку.

Казка… згадалась мама.

Клої влаштувалась зручніше й приготувалась слухати казку від Луціана.

Але скільки б вона не чекала — казка про маленького пінгвіненя, який здійснив мрію, так і не починалась.

Що таке?

Клої, що лежала на пухкій подушці й чекала, здивовано подивилась у бік Луціана.

Але той, кого вона очікувала побачити з розкритою книжкою, застиг нерухомо — погляд спущено вниз, жодного руху.

Вигляд людини, чиї думки перебувають десь далеко звідси, — і від цього раптово стало моторошно.

— Ч-чому ви так…

— Тихіше.

Щойно Клої спробувала піднятись з ліжка, він зупинив її.

— Зачекай трохи і не шуми.

Луціан притис вказівний палець до губ — знак мовчати.

Потім обережно взяв Клої на руки і переклав глибше в ліжко, до самої стіни.

— Потрібна лише хвилинка. Заплющ очі й порахуй до ста. Після цього прочитаю тобі казку.

До ста? Заплющити очі й рахувати?

Клої розгублено подивилась на зосереджене обличчя Луціана.

Але він без жодних пояснень рішуче задернув полог ліжка.

Один.

Як тільки Луціан задернув полог і залишив дівчинку всередині — він великими кроками підійшов до вікна.

Одночасно зняв із лівого зап'ястка браслет-магічний камінь атакувального типу і стиснув у долоні.

Один. За вікном чатував лише один зловмисник.

Небагато — але це не означало, що можна нехтувати.

Людина, яка наважилась прийти сама, — вже цим доводила, що перед ним справжній майстер.

Де ж ти………………

Луціан активував магічний камінь-перстень на лівому середньому пальці, перетворивши його на меч, і подумки промовив:

Подивимось, яке нахабне страховисько до нас пожалувало.

Бах! Щойно меч набрав форми — шибка розлетілась на друзки.

Разом із блискітками скла, що іскрились, наче сонячне світло, у кімнату влетів зловмисник у чорній масці.

Дзінь! — звук удару меча об меч розкотився спальнею.

Я й не очікував, що з земель Арус пришлють кого попало…

Жінка легко відбила удар його меча і миттю спробувала знайти прогалину для атаки.

Але що таку майстриню пришлють — приємна несподіванка.

Що ж, за це і подякувати не гріх.

Луціан холодно блиснув очима, вивчаючи зловмисницю, що наважилась ввірватись до Ліандерів.

Жінка. До того ж — великий хижак з родини псових, схоже, шакал або койот.

Бах, бах, бах! Відбиваючи безперервні удари жінки, Луціан стиснув у лівій руці атакувальний магічний камінь.

Шкода, але вбивати її не можна.

Ця зловмисниця стала б цінним джерелом відомостей про Клої.

— Мабуть, нині на землях Арус бракує талановитих людей?

Розрахувавши все, Луціан з насмішкою спровокував суперницю:

— Надсилати зловмисника з таким рівнем майстерності — це, мабуть, і є ваша стеля?

Жінка не реагувала — ніби не чула нічого — і зосереджувалась лише на бою.

Луціан ледь не підставив бік — змушений був зберігати безтурботний вигляд і продовжувати:

— Або ж ви свідомо надіслали карту, яку не шкода втратити? Адже Клої для вас все одно не надто важлива?

— Мовчи.

Жінка, що досі шалено атакувала, нарешті відреагувала.

— Думаєш, рід Арус такий самий, як ви — огидні Ліандери?

Від цих гострих слів брови Луціана зійшлись.

Але не тому, що його зачепив зміст сказаного.

Цей голос.

Якщо мені не зраджує пам'ять. Якщо це не галюцинація…

Власниця цього голосу — це точно……

Погляд Луціана, що досі стежив лише за напрямком ударів, нарешті піднявся.

Крізь маску ледь проступали очі жінки.

Розкішні золоті очі — наче хтось вирізав їх із повного місяця темної ночі.

Прекрасні золотисті зіниці, в яких, здавалось, горіла нестримна воля до життя.

Щойно він їх побачив — рух зупинився. Дихання перехопило.

Ці очі — він не забував їх жодної миті сім довгих років. І варто було зустрітись із ними поглядом — Луціан завмер, немов зупинився сам час.

Але час зупинився лише для одного Луціана Ліандера.

Кан! З різким звуком меч вилетів із його руки.

І водночас холодне лезо торкнулось білої шиї.