Розділ 21

— Я завжди знала, що такий день настане.

Притиснувши меч до його горла, зловмисниця зняла маску.

Срібне волосся, зібране в одну косу, легко захиталось — і відкрилось обличчя.

Меліса Арус.

Жінка, страшенно красива, як завжди, — стояла перед ним вперше за сім років.

— День, коли я відрубаю тобі голову.

І — з такою жагою вбивства, що аж поколювало все тіло.

***

Нарешті.

Меліса відчула, як по всьому тілу пробіг трепет.

Особливо — коли побачила перед собою колишнього чоловіка, що підставив шию, наче здобич.

Єдина помилка мого життя.

Меліса прийшла сюди з твердим наміром покінчити з цим ганебним плямою сьогодні.

Після цього вбивства Меліса Арус народиться заново.

Новою людиною — без жодного суму, без жодного болю.

— Прощавай. Луціане Ліандере. Вважай за честь загинути від моєї руки.

Але щойно її рука мала відправити це жахливе минуле у небуття — пролунав голос.

— Мамо………………?

Голос єдиного, про кого вона не шкодувала — попри те, що він народився від цієї людини.

— Мамо, це ти………………?

Бум. Серце впало. По спині пробіг холодний мороз, груди стиснулись.

Цей голос. Цей єдиний голос, що може кликати мене мамою.

— Мамо, не треба!

Меліса повільно озирнулась.

І в її очі потрапило обличчя дитини — яку вона так нестерпно хотіла побачити.

Клої. Найулюбленіша донька Меліси — відхиливши полог ліжка наполовину — кричала в її бік.

— Мамо, тільки не війна!

— Клої.

Щойно побачила рідне обличчя — сила вийшла з рук.

Брязь! Закривавлений меч впав на підлогу, і разом з ним зникла воля до вбивства.

— Клої!

Меліса, кинувши навіть помсту, кинулась до доньки.

Цієї миті вона не відчувала ані ненависті, ані образи.

Лише одне — захват від того, що знову бачить свою доньку — переповнював серце.

— Іди до мене. Моя донечко.

Меліса простягнула обидві руки назустріч доньці, що зістрибнула з ліжка і мчала до неї.

Пух! — і в обійми потрапила дитина з солодким запахом.

— Мамо, я скучила.

— Мама теж. Мама теж скучила. Клої.

Меліса, сама не помітивши, заплакала — і міцно притисла дитину до себе. Потім, немов злякавшись чогось, різко відсунула Клої.

— Мамо?

І квапливо почала оглядати дочку з усіх боків.

Руки — всі десять пальців цілі. Ноги — всі десять пальців цілі.

Ноги, руки. Живіт, сідниці.

— Мамо! Не чіпай сідниці!

— Так, вибач!

Усе було цілим.

Напостанку — обличчя.

— Ой………………

Очі, ніс, рот. Усе без жодної шкоди.

Щічки, яких вона торкалась тремтячими руками, здавались навіть трохи повнішими, ніж тоді, коли Клої вкрали.

— Дай обійняти…………… і потримати…………

Прохання доньки, яка через стиснуті щоки не могла говорити виразно, Меліса виконала з надлишком.

— Ой! Задушиш…

Дякую.

Меліса, тримаючи маленьке тільце обома руками, подумки помолилась.

За те, що ця дитина жива і неушкоджена.

За те, що вона повернулась до мене — ціла й неушкоджена.

Справді, справді дякую.

Дитина трохи поборсалась, а потім видала щось схоже на «хм» і короткими ручками обійняла у відповідь.

— Мамо, все добре. Не плач.

— Так……………… Мама більше не буде плакати…………

Але всупереч цим словам Меліса ще кілька разів зволожила щоки.

Трохи згодом Меліса зітхнула і підвела голову.

Куточки очей Клої, що дивилась на неї знизу, теж були вологими — мабуть, плакала разом з нею.

Меліса витерла очі доньки й ніжно прошепотіла:

— Клої, тепер ходімо додому.

— Додому?

— Так. До нашого дому. На наші землі.

Меліса з кривою посмішкою погладила дочку по голові — та ніяковіла й вагалась, наче не вірила почутому.

— Не хвилюйся. Одну ніч поспиш — і вже будеш вдома…………

— На чий розсуд?

Але Меліса не змогла договорити.

— На чий розсуд збираєшся забирати дитину?

Десь біля шиї вона відчула щось холодне.

Тьфу.

Обличчя Меліси скам'яніло — вона поглянула на те, що торкалось її шиї.

Це був магічний камінь — готовий до активації. До того ж атакувального типу — судячи з усього, з потужною вибуховою функцією.

— Що це за витівки.

— Те саме, що ти хотіла зробити зі мною.

Меліса з вбивчим поглядом підняла очі вгору.

З шиї Луціана, який притулив до неї смертоносну зброю, текла кров — рана від її удару кілька хвилин тому.

Треба було його вбити.

Думка про те, щоб спершу врятувати Клої. І про те, що не можна вбивати батька на очах у дитини — і саме через це вона кинула меч і підбігла до доньки. І ось — такий результат.

Не треба було думати зайвого. Треба було одним ударом відрубати голову.

Меліса вжалила поглядом Луціана, який байдуже витирав рукою кров на шиї.

Стан шиї після витирання був жалюгіднішим, ніж до.

— Те, що я роблю тобі, і те, що ти робиш мені — хіба це однакове?

Та Меліса холодно відповіла і повільно підвелась.

— Я маю право — а ти до мене так не можеш. Якщо в тебе є хоч крихта совісті.

Вона обрала таку позицію, щоб у разі активації магічного каменя Клої дісталось якнайменше.

Луціан, мабуть, розумів її думки — його рука повільно йшла за нею.

Коли відстань стала достатньою, Луціан тихо сказав:

— Клої я не віддам. Але якщо ти зараз підеш сама — зроблю вигляд, що нічого не було.

Ха.

Меліса дивилась на нього з крижаним обличчям — погляд, що міг убити.

— Якби збиралась йти сама — взагалі б не прийшла.

— ...

— І взагалі — я хочу забрати власну доньку, а ти тут при чому?

— Не зовсім «ні при чому».

Луціан зустрів її погляд і повільно ковтнув, перш ніж продовжити:

— Клої — теж моя донька.

— Ось як?

Від такої безсоромності Меліса мимоволі посміхнулась — гірко й холодно.

— Я думала, того дня ти відмовився від усіх прав?

В зелених очах Луціана ледь помітно тремтнуло щось — мабуть, пригадалось.

Меліса вхопилась за цей докір і вдарила ним, щоб захитати.

— Ти не маєш жодних прав на цю дитину. Жодних.

— ………………Права — ні. Але обов'язок — є.

Але те, що вона прийняла за докір сумління, виявилось лише її ілюзією.

Луціан перехопив магічний камінь і відповів рішучим поглядом — жодного вагання:

— Я теж зобов'язаний захистити Клої, щоб вона виросла як слід.

Від цих безсоромних слів зрештою здригнулась уже Меліса.

— Ні! Ніяких обов'язків у тебе немає. Клої не має до тебе жодного стосунку!

Меліса кричала, виплескуючи вогонь, що палав у грудях.

Безсоромність — вона знала. Те, що він завжди робить усе по-своєму — теж знала.

— Чому? Чому тобі раптом знадобилась дитина? Може, для твоїх великих досліджень магічних каменів потрібна кров дитини?

— Що?

— Не вдавай, що не знаєш. Я все знаю — тому й прийшла!

Ця людина завжди так робила.

У їхніх стосунках емоційною і тою, що кидається в суперечки, завжди була вона.

А варто їй починати кричати й сваритись — він незмінно відступав на крок і грав роль розсудливого.

Згадка про той день змусила побіліти кулаки Меліси.

— Пам'ятай. Майбутнє, в якому ми могли бути разом із дитиною — розбив ти. Того дня пішов і кинув мене — ти.

— Мелісо, говори тихіше.

— Не смій вимовляти моє ім'я тими брудними вустами!

— Потім. Трохи згодом поговоримо.

— Ні, я хочу зараз! Ти так принизив людину — і тепер раптом тобі потрібна донька. Я маю знати причину-

— Клої!

Луціан перервав розпалену Мелісу і сказав, зосередивши обличчя:

— Клої лякається.

Що…?

Від цих слів Меліса різко нахмурилась.

І швидко озирнулась туди, де була Клої.

Насправді вона думала, що він бреше. Що він просто використовує Клої, щоб відвернути її увагу.

Але щойно вона побачила доньку в кутку — Меліса затамувала подих.

— К-Клої………………

Він мав рацію.

Клої плакала.

Причому — беззвучно, скулившись у кутку, притиснувши обома руками вуха.

Очі Меліси розгублено захитались.

Чому вона так плаче.

Чому моя донька плаче з таким жалюгідним виглядом.

Дитина тремтіла, наче її виштовхали голою на мороз.

Руки, що з усіх сил затуляли вуха — аби не чути, — побіліли до кісток.

Зараз не час розгублюватись. Першим ділом — заспокоїти Клої.

— Клої, мама зараз обійме тебе…

Але щойно Меліса кинулась до дитини — хтось встиг раніше.

— Все добре, Клої.

Луціан — прибравши магічний камінь — великими кроками підійшов до дівчинки першим.