Розділ 22

<22 розділ>

— Ми не сваримось. Не треба боятись.

Луціан, не вагаючись, підняв дівчинку, що скрутилась клубочком, і почав м'яко гладити її по спині.

— Просто давно не бачились, накопичились непорозуміння — ось і все. Не треба так лякатись.

Меліса дивилась на те, як Луціан Ліандер заспокоює Клої, — наче бачила щось неймовірне.

Він заспокоював дитину звично, впевнено.

І поза, в якій тримав Клої, і рухи руки по спині — все виглядало напрочуд природно.

— Все добре, Клої.

— Але… ви ж сварились.

Та ще дивнішою виявилась сама Клої.

Меліса з виразом повного нерозуміння дивилась, як донька швидко заспокоюється в обіймах Луціана.

Клої — цілком природно, ніби так і треба — висіла на ньому, поклавши руки йому на шию, і скиглила з усіма ознаками примхи:

— Ви з мамою так кричали. Я все бачила — і магічний камінь, і мечі.

— Це… це я не впізнав Мелісу відразу. А магічний камінь — насправді не збирався активувати по-справжньому. Просто треба було затримати її, щоб не пішла.

Ні. Так не повинно бути.

Не такою я уявляла їхню зустріч.

Розгублена Меліса зустрілась поглядом із Клої, яка лежала підборіддям на плечі Луціана.

Шморг. Щойно їхні погляди перетнулись, Клої потягнулась до мами, шмигнувши почервонілим носом.

Мамо, іди сюди. Іди — заспокой мене.

Наче саме це говорили почервонілі очі — і Меліса, немов загіпнотизована, підійшла до доньки.

Що ж. Хто б що не казав — зараз найважливіше було заспокоїти дитину, яка явно тривожилась.

Меліса підійшла до Клої і, погладжуючи розчервонілі щічки, обережно промовила:

— Клої… вибач, що мама сварилась при тобі.

На вибачення Клої лише мовчки дивилась на неї знизу.

Меліса очікувала, що донька скаже: «Та я не через те плакала» або «Мене злякало не це».

То виходить, вигляд того, як ми з Луціаном сваримось просто перед нею, — справді завдав їй великого болю.

Це не просто переляк від бойової сцени.

Дитина, що виросла на вовчих землях, змалку не раз бачила сутички з кров'ю та синцями.

Тож Клої плакала саме тому, що сварились ми з Луціаном — а не хтось інший.

Від чистого погляду дівчинки, зверненого на неї, у Меліси стиснулось серце.

Вона подумала: скільки всього не пояснила Клої — прикриваючись власним болем.

Тоді виходило, що Клої раптово побачила батька — і так само раптово маму, — а вони одразу почали нищівно сваритись прямо перед нею.

Як вона злякалась. Як розгубилась.

Як їй було… страшно.

— Мамо, мамо, вибач. Вибач, Клої.

Якщо перший раз вибачення було напівсвідомим — то цього разу воно вилетіло з найглибшого куточка серця Меліси.

— Мама погано подумала. Треба було спершу подумати, як тобі буде. Треба було наперед уявити, як ти злякаєшся… Вибач, Клої. Справді вибач.

Від цього розгубленого вибачення очі Клої, що благали не плакати, опустились донизу — а потім знову піднялись на маму.

— Правда…? Правда вибачаєш?

— Так. Звичайно, правда.

— Тоді на знак вибачення — поцілуй мене в щічку…?

Меліса, наче боячись, що донька передумає, поквапливо притиснулась губами до м'якої щічки.

— І сюди.

Клої, отримавши поцілунок у ліву щічку, різко повернула голову і підставила праву.

— Сюди теж.

Слідом пролунав ще один поцілунок.

Що відбувається.

Луціан, що дивився на все це в упор, поринув у повний розпач.

………………Що я зараз бачу?

Він майже хотів витягти очі, ретельно промити й вставити назад. Настільки неймовірним виглядало те, що відбувалось.

Не може бути. Так не повинно бути.

За словами розвідника, Клої найбільше боїться саме Меліси.

Через щоденні знущання вона нібито тремтить, варто лише побачити її обличчя.

— Чому в правій щічці вже два поцілунки? Симетрія не дотримана!

Але те, що він бачив власними очима — не було навіть схоже на знущання. Не було схоже на тремтячий страх.

— Ой-ой, мама помилилась! Зараз швиденько поцілую ліву щічку ще раз!

Це виглядало як звичайні мама й донька. Ні — навіть набагато ближче й тепліше, ніж просто «звичайні».

— Хтось тримає її на руках — незручно цілуватись. Правда, Клої?

Саме тоді, коли Луціан стояв у розгубленні від безперервних поцілунків, пролунав голос Меліси.

— Гоп, ходімо до мами.

Меліса непомітно потягнулась до Клої.

Раптово він відчув, як до грудей, де лежала дитина, потягнулась біла рука.

Луціан напружився всім тілом, немов його торкнулось вогнем. І відразу пригорнув дитину міцніше до себе.

— Куди.

Ойойой. Клої, чию щічку мимоволі втиснули в тверді груди Луціана, видала дивний звук.

— Дитину не віддам.

Луціан поплескав Клої по спині і зустрівся поглядом із Мелісою, що розлючено дивилась на нього.

— Як я вже казав — Клої теж моя дитина.

Золоті очі Меліси, що були теплими, як весна, коли дивились на Клої, — зробились крижаними, мов озеро взимку.

— Твоя дитина? Ти зараз сказав — твоя дитина?

— Так. Моя дитина. Я теж маю повне право заявляти про свій обов'язок щодо Клої-

Шморг. Та голос Луціана, який збирався докладно все викласти, раптом урвався — від одного тихого шмигання Клої.

Погляди Луціана і Меліси, що вбивчо свердлили один одного, одночасно опустились вниз.

Клої, звісивши плечі, стояла з виглядом зів'ялої цибулини.

Побачивши, що донька знову ось-ось заплаче, Луціан поквапливо вибачився:

— Вибач, Клої.

— Ой, і мама теж вибачає, Клої.

— …Ні. Все добре…. Сваріться. Давайте — б'ючись та штовхаючись, сваріться.

Клої з маленьких вуст видала зітхання, від якого, здавалось, земля провалиться, — і пухкими кулачками почала тихенько гатити Луціана в груди.

— Поставте мене на підлогу. Хочу злізти.

— Що?

— Тоді ви не будете сваритись через те, хто тримає мене на руках. Поставте мене.

Луціан на мить завагався.

Але щойно дитина знову шмигнула носом — він, немов підкоряючись невидимій силі, мусив поставити Клої на підлогу.

Так. Клої торкнулась підлоги обома ногами, витерла рукавом носика і, задерши голову до дорослих, сказала:

— Все добре! Не звертайте на мене уваги й сваріться. Я просто заткну вуха і побуду там!

Клої, немов доводячи свої слова ділом, швидко побігла і скрутилась там, де щойно плакала.

Притиснула обома руками вуха так само, як раніше, міцно зажмурила очі і гукнула:

— Нічого не чую! Все добре! Сваріться собі!

— К-Клої.

— Я просто злякалась — але зі мною так буває! Звикну — і все пройде!

— Клої!

Луціан і Меліса водночас — з однаково збілілими обличчями — покликали доньку на ім'я.

Але Клої, схоже, не чула — лише дрібно гатила маленькими кулачками й верещала:

— Дурепа Клої! Боягузка Клої! Чому через таку дрібницю лякаєшся?! Щоб бути гарною дівчинкою — не можна так плакати!

Від того, як вона колотила себе по голові, немов по барабану, — Луціан і Меліса вперше за весь цей час подивились один на одного зовсім іншим поглядом.

В очах обох — і розгубленість, і провина — аж хиталось.

— Дурна бовдуриха! Плаксива боягузка! Е-е! Щоб тобі влітку застудитись!

— Клої, припини.

Луціан перший схаменувся і поквапливо перехопив пухкі кулачки Клої.

— Більше ніколи, ніколи не будемо сваритись при тобі. Тому не кажи таких слів.

Від цих слів схлипування Клої трохи стихло.

— Тільки при мені…?

— Ні! Взагалі ні перед ким.

— Клої!

Поруч із Луціаном присіла Меліса і благально подивилась на доньку.

— Тому скоріш відміни — що ти дурна боягузка і плаксія. І що влітку застудишся — теж відміни. Якщо ти таке кажеш — у маминому серці так боляче…

Клої, відчуваючи на собі мамин повний жалю і турботи погляд, понуро опустила очі на підлогу.

— Але Клої… і справді плаксія, і боягузка, і дурна…

— Ні!

Луціан і Меліса одночасно вигукнули.

Клої скоса поглядала то на одного, то на іншого.

— Тоді… обіцяйте, що не будете сваритись?

— Обіцяю.

— Звичайно, Клої. Обіцяю.

— Тоді потисніть один одному руку.

— Що?

— Бачите. Виходить — ні.

Клої знову підняла руки до вух — очі в сльозах.

— Все добре. Сваріться. Тут нічого не чути. Клої просто заткне вуха і сидітиме.

— З-зараз тягну!