Розділ 23

На це Клої, що міцно тримала вуха руками, скоса повернула голову і подивилась на з'єднані долоні.

Руки Луціана і Меліси — зчеплені мляво — тремтіли, наче через них пропустили струм.

Хмм.

Дивлячись, як обидва ледь не смикаються, аби розчепитись, Клої непомітно прибрала руки від вух і підняла погляд вгору.

— А сплетіть пальці…?

— Що?

— Не сплетете пальці?

Клої доброзичливо показала на власному прикладі — лівою і правою рукою.

— Мама ж казала раніше. Коли миришся — треба ось так, міцно тримати руки.

Від цих слів і Луціан, і Меліса заніяковіли й почали мнятись.

І очі Клої знову заблищали від сліз.

Дівчинка різко відвернулась і скрутилась клубочком, наче сороконіжка.

— Все добре. Клої не плаче……………

— А-ані! Клої, я зараз — зараз стискаю!

— Так, ось — правильно стиснув! Бачиш?

Клої крізь сльози дивилась на долоні, що гойдались перед нею.

Велика рука зі шрамами і біла рука з мозолями від меча — сплелись, як виноградна лоза.

Шморг. Клої втягнула носом і знову підняла погляд.

Обидва ніяково усміхались — наче кажуть: «Ну ось, задоволена?» Клої тихо прошепотіла:

— До речі, мамо.

На обличчі Меліси, що дивилась на чисті очі доньки, промайнув дивний переляк.

— М-м?

— Мама ж казала колись: коли миришся — треба ще й обійнятись.

— ………………Мама таку, нісенітницю казала?

— Так.

Від рішучої відповіді доньки обличчя Меліси зблідло.

Вигляд — краще вже вкусити собі язика, ніж обійняти Луціана Ліандера.

Якщо продовжу тиснути — мама, а не я, розплачеться.

Розуміючи, що допускати такої непоштивості не можна, Клої підвелась.

— Але ви обоє соромитесь!

І впевнено підійшла, широко розкинула руки і обійняла обох.

— Я обійму замість вас!

Щоправда, це виглядало радше не як «вона обіймає», а як «вона потонула між двома людьми».

Хіхі. Та на обличчі Клої сяяла широка посмішка.

Хто казав, що моя здібність нікчемна?

Посмішка, схована між двома людьми, була зовсім не безтурботною — а радше хитруватою.

Ні, не безтурботною — а трохи пронирливою.

Будь-хто сказав би — це ж неймовірна здібність!

Хіхіхі!

У руках, що намагались втримати обох людей якомога ближче одне до одного, — читалась тверда рішучість не відпускати.

***

Що ж це таке відбувається.

Меліса, відчуваючи, як починає боліти голова, подивилась на чоловіка поряд із собою.

Луціан Ліандер.

Батько дитини і колишній чоловік — спокійним рухом заспокоював Клої.

Якщо відкинути все інше…

Оце одне вона ніяк не могла зрозуміти, скільки б не думала.

Чому він заспокоїв Клої.

Чому поза, в якій він тримав Клої, виглядала такою впевненою.

І чому Клої… так швидко заспокоїлась у його руках.

………Не може бути.

Меліса дивилась на його профіль — холодно, із виразом, що міг видавати іній.

Луціан Ліандер, який казав, що ніколи не хоче мати дітей, — не може бути ніжним з Клої.

За сім років Луціан Ліандер не змінився.

Він і далі був бездоганно красивим, і далі був схожий на картину, і далі…

І далі робив її нещасною.

Щось закипіло всередині, і Меліса відвела погляд від нього.

Варто було пригадати минуле — і ця мить, коли вони тримаються за руки, ставала нестерпною.

Досить.

Хватить із нею цих сюрпризів. Меліса вже твердо вирішила: заспокоїть Клої — і поверне її до своїх земель.

Саме в цю мить — двері різко відчинились.

— Брате, захисний бар'єр зруйновано………………!

І знову — несподівана людина.

— ……………Стривай. Хто це.

За дверима стояв чоловік, якого вона думала не бачити ніколи більше.

Іан Ліандер. Нинішній голова роду Ліандерів і — за нинішніх обставин — людина, зустрічі з якою треба було уникнути будь-якою ціною.

Щойно побачивши його, Меліса миттю вибила руку Луціана, витягнула кинджал зі стегна і встала в бойову стійку.

Водночас не забула швидко сховати дитину собі за спину.

Іан, що на мить завмер, намагаючись зрозуміти ситуацію, різко відреагував на цей рух:

— Меліса Арус. Що ти тут робиш?

— Що-що. Прийшла забрати свою доньку.

— ………………Смішно.

Іан холодно підняв куточки губ і підняв руку.

— Не «забрати» — а «вкрасти» треба казати. Артуре.

— Є!

За знаком Іана лицарі, що чатували за його спиною, небезпечно блиснули очима.

Чик-чик, чик. Один за одним клинки виходили з піхв.

— Не розслаблятись. Перед вами жінка з прізвищем Арус. Не можна недооцінювати.

— Є!

Та Мелісі не було діла ні до озброєних лицарів, що вдвічі більші за неї, ні до їхніх наказів.

Десятеро із невеликим.

Її погляд блискавично перерахував лицарів за спиною Іана.

Таку кількість можна подолати. Питання — якого типу маґічні камені вправлені в їхні мечі…

Чи зможе вкрасти?

Поки Меліса міцніше стискала кинджал і відсувала Клої ще далі за спину — раптом відчула, як м'яка тканина дитячого одягу вислизає з пальців.

— Клої?

Здивована, вона озирнулась — і побачила доньку, що з усіх ніг мчала кудись.

— Клої!

Зовсім несподіваний поворот — Меліса поквапливо кинулась навздогін.

Стоп. Але щойно вона побачила, де зупинилась Клої — ноги Меліси самі приросли до місця.

— Добре, що прийшов. Клої.

Клої стояла перед Іаном.

Наче кажучи: я обираю Ліандерів, а не Арус.

Іан, мабуть, подумав те саме — з полегшенням простягнув руку до дитини:

— Не хвилюйся, Клої. Що б не трапилось — ми тебе захистимо………………

Але Клої зробила маленький крок назад, ще до того, як його рука торкнулась її.

— Клої………………?

Клої стала на нейтральній смузі — де не діставала ані рука Ліандерів, ані рука Арус. Швидко витерла рукавом сліди сліз.

— Хочу познайомити!

Прокашлялась — і постаралась говорити якомога бадьорішим голосом.

— Моя мама. Меліса Арус.

Клої поглянула на маму блискучими очима — і продовжила дзвінко:

— Правда ж, гарна? Їсть трохи забагато, але є добрий старший брат. І трохи свавільна, але є мила донечка. Ах, і ще.

Клої по черзі зустрілась поглядом із Луціаном, Мелісою та Іаном — і тремтячим голосом проголосила:

— Людина, яка любить мене найбільше у світі.

Сказавши це, Клої ніяково заклала руки за спину і додала:

— І та, яку я найбільше люблю у світі!

Пух. Клої глибоко видихнула — ніби щойно витратила всі сили — і в кімнаті запала тиша.

Навіть озброєні лицарі, що вишикувались за Іаном, втратили бойовий запал і лише краєм ока зиркали на свого пана.

— Зброю опустити.

Луціан разом із зітханням видав наказ.

— Мелісо, і ти — кинь кинджал.

***

Тьфу.

Мейсон, що помітив: від кімнати Клої, де напала Меліса Арус, не пахне кров'ю, — швидко розвернувся.

Стурбований слуга квапливо йшов слідом і тривожно запитував:

— Що робити? Якщо так піде — завдання………………

— Можливостей ще достатньо.

Мейсон відповів твердо, не зупиняючись.

— Це лише одна маленька дівчисько як несподівана перешкода. Можливостей роздмухати війну — ще вдосталь.

Мейсон зиркнув на стурбованого слугу з виразом зневаги і наказав:

— Не думай зайвого — готуйся будь-яким способом посіяти смуту. Нічого складного. Робитимеш так само, як досі.

— …Є!

Коли слуга з рішучим виразом зник, Мейсон провів вологим язиком по внутрішній стороні кутнього зуба.

— Я — вірний слуга свого пана.

Він продовжував лизати шорстким язиком нутрощі рота і тихо бурмотів:

— До кінця. Слугуватиму панові вірно.