Розділ 24

Темний ліс неподалік від замку Ліандерів.

Серед густих дерев, у глибокій темряві прихованого галявини — обличчя елітних вояків роду Арус були однаково напружені від тривоги.

— Ваша величносте.

З-поміж них Брукс Ловелл — той, хто хвилювався найдужче, — звернувся до короля:

— Лицарі готові. Чекаємо наказу.

— Ще не злетіла димова шашка.

Але велика рука, що тримала вуздечку вороного жеребця Блейка Аруса, — не рухалась.

— Якщо Меліса благополучно визволить Клої — вона запустить димову шашку. Коли дим здійметься в небо — виступаємо. Такий план. Ти ж знаєш.

Але…

Брукс неспокійно дивився на білий замок Ліандерів і подумки бурмотів.

Але, ваша величносте — хіба не минуло вже набагато більше часу, ніж планувалось?

Брукс тривожно стиснув вуздечку.

За планом димова шашка мала вибухнути найпізніше за двадцять хвилин.

Але з того замку, нашпигованого атакувальними й захисними маґічними каменями, не долинало жодного шуму.

Я вірю в Мелісу-сан… але…

Брукс гладив гриву коня, що фиркав від довгого очікування, і ковтав зітхання.

Бар'єр, зведений з маґічних каменів роду Ліандерів, не зламає ніхто на всьому континенті.

Та хоч і неспокійно — Брукс знову не наважився заговорити з Блейком.

Бо знав: той, хто мовчки дивиться на замок, — насправді чекає найгостріше з усіх.

Так вони мовчали ще довго.

— Товариші.

Нарешті терпіння короля вичерпалось.

— Скажу наперед. Сьогодні дехто з нас не повернеться на славні вовчі землі.

Грубий голос Блейка Аруса розчинявся між деревами, стелячись низько.

— Але одне обіцяю. Промочивши цю землю кров'ю — ми зрештою переможемо!

На ці слова зсередини загону хтось почав вити. Виття відлунювало і передавалось, зростаючи в єдиний могутній рев.

Відповівши на нього власним гарчанням, Блейк підняв списа і вже мав оголосити виступ — аж раптом.

У чуткі вуха Блейка — крізь рев звірів — пробився сторонній цокіт копит.

— Мовчати!

За наказом Блейка рев, що залив ліс, різко обірвався.

І тепер уже всі чули цокіт копит — чужий, не їхній.

Лицарі взяли зброю до рук і з рішучим блиском в очах вдивлялись у бік звуку, що наближався.

Вони пригнулись і чатували — більше схожі на звірів, ніж на людей.

Незабаром із боку виходу з лісу проступив силует коня з білою гривою.

Хто там?

Переконавшись, що це не кінь Меліси, Блейк стиснув велетенського списа і приготувався вистрибнути.

Байдуже хто. Він виконає помсту за сестру і племінницю честю вовка. Пролиє криваву розплату на ці землі……………

— Дядьку!

Але він не встиг додумати клятву.

Щойно почулось те дзвінке голосочко — напружені м'язи відмовились слухатись і обвисли.

Цей голос. Цей чарівно любий голос.

Забувши навіть про жахливу рішучість, Блейк підняв голову.

Здалеку на коні ворушився маленький силует.

А чоловік, що їхав верхи разом із цим маленьким силуетом, — мимоволі, з виглядом «нічого не вдієш», — поставив дитину на землю.

— Дядьку!

Що далі — тим виразнішою ставала постать, яка здавалась примарою.

Навколо темно, але Блейк був впевнений.

Цей милий пробіг назустріч.

Цей дрібненький силует.

— Клої………………

Це його племінниця — Клої.

— Клої!

Як тільки впевнився — Блейк ледь не скотився з коня і в мить опинився біля дитини.

Відстань скорочувалась несумірно швидше, ніж бігли коротенькі ніжки Клої.

І от.

— Дядьку!

Щойно дотягнувся до неї — Блейк обійняв довгоочікувану племінницю всім тілом.

— Ой. Задушиш…………

— Дай-но. Де пошкоджено?

Але радість тривала недовго.

Блейк крутив дитину в повітрі, наче жонглер.

— Руки-ноги всі цілі? Дай подивлюсь. Пальці всі на місці?

— Є, дядьку! Є — тому відпусти! Морудить!

Попри протести Клої, стурбований Блейк розтягнув їй щічки — і лише тоді з полегшенням притис її до себе.

— Добре, що ціла. Клої. Справді, справді добре…………………

Клої, яка розсердилась від кружляння, вже хотіла надутись — але видала «е-ех» і зітхнула.

— Я в порядку, дядьку. Не плач.

Та попри це, плече намокало — і Клої поплескала Блейка по широкій спині.

— Правда кажу — зі мною все добре. Я тут навіть трохи погладшала!

— Оце вже…

Блейк пробурмотів охриплим голосом.

— Оце вже я й відчув — щічки наче ще на один хапок стали більшими. Значить, погладшала…. Молодець. От і добре. Клої.

Від цих слів обличчя Клої трохи насупилось — а потім знову набрало незворушнього вигляду.

— Тутешній кухар робить дуже-дуже смачне печиво.

Вона нахилилась до вуха дядька і прошепотіла довірливо:

— Потім принесу тобі одне. Ввечері є не можна, але для тебе принесу. Ти ж, на відміну від мене, схуд.

Від звичної племінникової витівки Блейк — забувши навіть про сльози полегшення — засміявся.

— Брате…

Тоді почувся давно жданий голос сестри.

— Меліса!

Тут Блейк згадав: Меліса наодинці пробилась крізь все і привела племінницю.

— Мелісо, як же ти намаялась………………!

Блейк хотів осипати сестру найкращими похвалами за неймовірне.

Але смолоскипи, що спалахнули один за одним, перебили його.

Фух! Вогні, що займались один за одним, безжально освітили обличчя тих, кого Блейк майже не помітив через Клої.

— Брате, так сталось, що… обставини трохи ускладнились.

Серед них — і бажане обличчя сестри.

— Давненько не бачились, Блейку Арус.

Але також — і обличчя Іана Ліандера, при вигляді якого кулаки самі стискались.

— ………

І обличчя зятя Луціана — якого Блейк мріяв побачити хіба що мертвим.

***

Парадний зал замку Ліандерів — де зазвичай збирались численні васали навколо величезного прямокутного столу — сьогодні приймав лише чотирьох.

Луціан і Іан Ліандер. Блейк і Меліса Арус.

Зал огортала тиша, і навіть повітря було крижаним.

Два роди, що готувались до війни, несподівано для себе опинились за столом переговорів.

— Що ж.

Першим порушив мовчанку голова вовчого роду Блейк.

Він зітхнув із виглядом людини, що робить неймовірну поступку, і промовив:

— Беручи до уваги, що Клої жива і неушкоджена — виявлю великодушність. Минуле вторгнення залишимо без наслідків.

— Ні.

Іан з утомленим виглядом провів рукою по обличчю і відповів миттю:

— Великодушність виявимо ми. Цей напад і спробу оголосити війну — не розслідуватимемо. Ігнорування права на побачення, яке тривало весь цей час, — також врахуємо.

Іан раз видихнув і подивився на Блейка прямо:

— За умови, що Клої залишається тут.

— Що?

Блейк, що слухав зі здивованим виглядом, раптово скорчився й загрозливо нахилився вперед і тихо прошипів:

— Щось мені здається, я почув нісенітницю. Клої залишається — де?

— Тут. На землях Ліандерів.

Іан відкинувся на спинку крісла з лінивим виглядом і продовжив:

— Одного лише права на побачення, якого ви так і не надали, — вже достатньо, щоб довести правові підстави для проживання Клої тут. Клої носитиме прізвище Ліандер і зростатиме тут.

— Не кажи дурниць.

Першою відповіла Меліса, що весь час мовчала.

Вона крижано блиснула золотими очима й дивилась на Іана в упор:

— Клої — моя донька. Ніхто не може відібрати доньку в матері.

— Матір матері різна буває. Тобі взагалі личить слово «мати»?

Від саркастичних слів Іана тіла Меліси і Блейка здригнулись — от-от вискочать зі стільців.

Але зрушили не лише Аруси.

— Досить. — Нога Луціана припечатала черевик Іана до підлоги — попередження.

Від цього Іан скосив очі на брата, що сидів поруч.

— ………

Той розчавлював Іанові ступні так, ніби хотів перемолоти кістки, — але обличчя зберігав спокійне.

Мʼякотілий.

Але Іан добре знав, яка прихована туга ховається за тим байдужим поглядом.

Скільки всього пережив — а знову налаштовуєшся на те, щоб отримати по шиї.

Іан відвів погляд від брата і подивився на Мелісу — навпроти Луціана.

Вона, здавалось, не помічала Луціана — і думала лише про те, як повернути Клої.

Так, хочеш забрати — зрозуміло.

Іан подовжував свій внутрішній монолог — брат завадив вимовити це вголос.

Щоб і надалі вичавлювати з колишнього чоловіка магічні камені.