Розділ 25

— Не хвилюйся.

Іан згадав, чого варто було Луціану обробити астрономічну кількість магічних каменів для відправки до Арусів, — і вигострив язик.

— Навіть якщо Клої не вдасться забрати, нічого не зміниться порівняно з тим, що було раніше. Підтримку залишимо як є.

— Іане Ліандере. Ти, як і раніше, часто несеш дурниці.

Меліса спокійно продовжила розмову — на відміну від брата, якому ніхто не наступив на ногу.

— Клої все своє життя провела на землях Арусів. І ти раптом кажеш їй жити в домі Ліандерів? Ти хоч трохи думаєш про щастя дитини?

— Щастя дитини?

Іан, який стримував себе хіба що зі страху зламати собі кістки на нозі, почувши ці слова, відпустив поводи.

— Ти зараз сказала «щастя дитини»?

Мабуть, насправді Іан хотів вибухнути від гніву ще з тієї миті, як зустрівся поглядом із Мелісою.

— Ти кажеш, що дбаєш про Клої, — і так із нею поводишся?

…Може, в чомусь ми й помилилися, але з братом ми робили все можливе, щоб доглядати Клої.

— О, справді? То чому тоді ти надягла дитині на зап'ясток такий дешевий, потворний магічний камінь?

Від цих слів тіла Блейка та Меліси миттєво скам'яніли.

А потім обидва зверлили на нього погляди — значно смертоноснішими очима, ніж хвилину тому.

— Вибирай слова обережніше, Іане Ліандере.

Блейк тихо попередив його — голосом, що дихав морозом.

— Якщо не хочеш, щоб та гарненька голівка відокремилась від тіла.

Максимально мирно.

Блейк вирішив вирішити справу якомога мирніше, адже йшлося про безпеку Клої.

Але щойно той перейшов межу.

Коли Іан образив магічний камінь, натягнутий на руку Клої, — переговори вже фактично зазнали краху.

Ніби цей виродок не знає, чому довелось надягти саме такий камінь.

Ні, він сам і є причиною всього!

— Добре, годі.

Далі терпіти не було змоги. Думати, що з цими огидними людьми взагалі можна домовитись, — від самого початку було помилкою.

— Якщо наші думки не збігаються, мабуть, краще шукати вирішення іншим шляхом.

— Давно чекав. Блейку Арусе. Цікаво було, коли ж вилізе справжня вдача.

Голова роду Ліандерів та голова роду Арусів були за крок від того, щоб оголосити одне одному війну.

Тук-тук! За велетенськими дверима зали переговорів пролунав дзвінкий стукіт.

Від цього ясного звуку чотири пари напружених очей миттєво повернулись до дверей.

— Леді, так не можна…!

За дверима на мить почулась якась метушня та перепалка. Відтак двері різко розчинились.

Крізь масивні важкі стулки увійшло дитя — із піклунковою скринькою, що була завбільшки з її власний торс.

— Всі тут!

Дзвінкий голос Клої розлився по просторій залі переговорів.

— Дядьку, мамо! Я прийшла виконати обіцянку!

— Леді!

Коли Клої з явно важкою піклунковою сумкою рішуче рушила вперед, камердинер Мейсон скривив грізне обличчя і схопив дівчинку за плече.

Луціан, що спостерігав за цим, похмурно зморщив лоба.

— Не можна просто так заходити до зали переговорів, леді. Кессі, Ізабель — що ви взагалі робите!

Не розуміючи, що зачіпає почуття господаря, Мейсон намагався щосили вигнати Клої геть.

— Вибачте. Це моя провина — не вберегла вхід до зали. Зараз же виведу всіх, хто не є…

— Чому?

Але його дії були зупинені впертим опором Клої.

Мейсон, звинувачуючись перед присутніми і намагаючись вивести Клої, різко підняв голову від нахабного питання дівчинки.

— Чому я — не причетна особа?

Але Клої аж ніяк не виглядала скрухленою через ставлення Мейсона.

— Я — донька Меліси Арус і спадкоємиця роду Ліандерів! Якщо я не причетна особа, то хто тоді?

— Ха. Леді…

Мейсон стомлено зітхнув, а тоді скосив очі на небезпечних людей за спиною та сказав:

— Тут відбувається серйозна і важлива розмова. Це не місце для маленької леді.

— Тоді я тут ще більше потрібна.

Клої рішуче стиснула піклункову скриньку й ствердно кивнула.

— Я принесла саме те, що необхідне для серйозної і важливої розмови.

— Леді, будь ласка…!

— Досить.

Блейк невдоволено перебив слугу.

— На землях Ліандерів якийсь жалюгідний слуга заступає дорогу леді?

— Мейсон, вийди.

Вслід за словами Блейка Луціан суворо попередив:

— Я казав, що ніхто в домі Ліандерів не сміє зупиняти ходу Клої. Доведеться відповісти за самочинне перевищення повноважень.

— Ви… вибачте, герцоге. Я лише намагався сумлінно виконувати наказ…

— Не змушуй повторювати двічі.

— Т-так!

Мейсон глибоко вклонився й пішов геть із пригніченим виглядом. Тоді Клої нарешті помчала до столу з тим виглядом, ніби повернулась у свій рідний світ.

— Я принесла те, що конче потрібне для наради!

Із задоволеними рухами рук Клої зняла з пікніку стрічку та поклала вміст на стіл один за одним.

Великі печива з шоколадними крихтами, печива з щедрими горстями червоної малини та чотири пляшечки зі свіжим молоком у прозорому склі.

— Ось!

Розклавши все це в рядок у центрі столу, Клої з чекаючим виглядом подивилась на дядька.

— Ось воно, дядьку. Я ж поїла оце — і погладшала!

А потім з не меншим запалом звернулась до матері:

— Я принесла тільки ті печива, які найбільше люблю, — смачнючі!

Хе-хе. Та щира усмішка на обличчі дівчинки незабаром стала серйознішою.

Зайти — це ще вдалось. Але тепер виникло питання, де саме сідати.

Куди сідати, де мені сісти.

Клої зводила головою в усі боки — думки на її обличчі читалися наскрізь. Дорослі, що спостерігали за нею, мимохіть також обертали голови вслід за нею.

Сісти поруч із мамою та дядьком?

Але тоді тато і малий тато засмутяться.

Клої, яка вп'ялась поглядом у місце поруч із Мелісою, різко перевела очі на місце поруч із Луціаном.

А може, сісти там? Але тоді мама й дядько образяться!

Поки Клої розгублено переводила погляд між двома місцями, її очі зупинились на верхньому краю столу — на почесному місці.

Там…

Очі дівчинки порівняли її короткі ноги та висоту ніжок крісла.

Голова Клої, що на мить злегка підвелась, ніби уявляла себе на почесному місці, рішуче похитнулась з боку в бік.

Туди не можна. Там крісло надто високе — ноги не дістануть до підлоги.

Прозорий потік думок зрештою змусив Іана прикрити рота рукою, щоб приховати посмішку.

Хлоп. Клої, що вже давно кружляла головою в усі боки біля столу, несподівано ляснула в долоні — схоже, знайшла відповідь.

Після чого швиденько почвалала своїми короткими ніжками до дальнього кінця зали.

Ось воно! — мабуть, саме це казало її обличчя, коли Клої влаштувалась на самісінькому кінці столу.

Це було найдальше від чотирьох дорослих місце — те, де зазвичай сидять васали найнижчого рангу.

Хе-хе-хе. Але Клої лише задоволено всміхалась, наче знайшла найнейтральніше та найрозумніше місце.

— Я тут сяду!

— …

— Смачного всім!

Надто далеко — навіть голос там луною розлітався по залі.

— ……Клої.

Блейк, який спостерігав, як племінниця розгублено вагалась, де сісти, тихо озвався:

— Там же надто далеко. Навіть не чутно нормально.

О.

Клої на мить стурбувалась, але незабаром придумала рішення.

— А так краще чути?

Зробивши з маленьких долоньок рупор і притиснувши його до вуст, Клої крикнула ще голосніше:

— Дядьку, до речі, шоколадне печиво смачніше вмочити в молоко! Спробуй!

— …

— Клої, не треба так — іди сюди, їмо разом.

Меліса, замість онімілого брата, взялась вмовляти.

— Там же немає печива. Іди сядь поруч із мамою.

— Ні, в мене є!

Але й цього разу Клої тріумфально дістала своє.

Витягнувши з маленькою сумочки, що висіла на шиї, власне печиво та пляшечку молока, Клої знову склала рупор і вигукнула:

— Не переймайся за мене — їж багато, мамо!

— …

— Мені здається, мама більше любить малинове печиво, ніж шоколадне!

— Клої.

Луціан нарешті заговорив — з виглядом людини, яка поступилась:

— Можна просто сісти поруч із мамою. Сьогодні ця сторона поступається — адже ви давно не бачились.

Іан, невдоволено глянувши на Луціана, ще раз перевірив вираз обличчя Клої — і важко зітхнув.

— Так, Клої. Можна сідати навпроти. Не треба ні на кого зважати.

Клої, почувши слова обох, вагалась — чи справді можна — і потихеньку піднялась із місця.

Обличчя Клої, яка йшла довгим столом у бік матері, виглядало трохи напруженим.

Вдалось.

Та насправді на обличчі дівчинки, у її серці, цвіла найширша посмішка.

Вдалось. Усе вийшло за планом…!