Розділ 26

Попри нетверду ходу, у душі Клої відбивала чечітку в найкращій формі.

Я так і знала.

Зовні вона продовжувала тримати куточки брів опущеними, але всередині хотілося верещати від радості.

Якщо зіграти, що оглядаєшся на всіх, — хтось неодмінно поступиться!

Клої добре знала, яким дітям дорослі не вміють відмовляти.

Вони завжди слабкі перед нещасними дітьми — тими, що попри все намагаються посміхатися.

А це якраз моя спеціальність.

Клої була впевнена, що зможе виглядати жалісливіше за будь-кого.

Бо мій особливий хист — це якраз здатність виглядати нещасно!

Дорослі досі дивились на неї зі співчуттям.

Вони, мабуть, були певні, що дівчинка діяла, зважаючи на їхні реакції.

Але аж ніяк.

Насправді придивлятись до чужих реакцій довелося їм — дорослим. Вони й рухались так, як того хотіла Клої.

Вони ж були за крок від війни.

Клої пригадала розмову, яку підслухала за дверима кабінету, і ще більше насупила брови.

Варто лише на мить розслабитись — і одразу кінець. Причому не лише мій, а й усіх, хто тут є.

Не втрачати пильності!

Клої стримувала себе і стримувала, спокійно крокуючи вперед.

Війну треба зупинити будь-якою ціною!

Разом із цією твердою рішучістю вона досягла столу — і Меліса одразу ж посунула для неї крісло.

— Сідай, Клої.

Клої влаштувалась між мамою та дядьком і тихо набрала в груди повітря, дивлячись на Блейка.

Треба якось переконати дядька.

Але щойно Клої рішуче повернула голову — і відразу приголомшено розкрила рота, побачивши дядькове обличчя.

— Дядьку…

У яскравому світлі вона нарешті бачила не слова, а дядьків вигляд — по-справжньому.

Шкіра запалась, наче давно не спав, — із глибокими тінями під очима. Щоки впали, наче не їв кілька днів.

Щоправда, навіть у такому вигляді його природна краса нікуди не ділась — і занедбаність лише додавала якоїсь нищівної привабливості.

Та Клої від цього легше не ставало — вона ж була його племінницею.

Тепер вона по-справжньому зрозуміла, чому дядько і мама, побачивши її, кинулись обіймати й ридати.

Поки я тут набирала вагу та товстіла, всі вони не їли нормально і хвилювались за мене.

Вона ж писала листи — думала, це заспокоїть рідних.

Писала, що все гаразд, — думала, вони заспокояться.

Де там. Помилилась.

Дядько і мама, які власними очима бачили, як її викрадали, — від одного листа заспокоїтись не могли.

Тому й підготували все для війни та прийшли сюди, на землі Ліандерів.

Я чекала, що вони прийдуть, і готувалась… але побачити це на власні очі — зовсім інше, ніж просто уявляти.

Вдячність і провина, що торкнулись серця, змусили Клої обережно простягнути руку.

Саме тоді, коли дівчинка подумки дякувала дядькові, Блейк поряд мовчки вдивлявся у браслет із магічного каменю на її зап'ястку.

Раптом пригадалось знущання Іана Ліандера.

Дешевий, потворний магічний камінь…

Прикро, але той мав рацію.

Порівняно з цим — те, що він дав племінниці, і справді виявлялось нікчемним.

Від цієї думки на душі стало гірко, і Блейк опустив стиснутий кулак зі столу додолу.

Хіба він сам не знав, що захисний камінь, який надягнув Клої, — невисокої якості?

Хіба він, єдиний дядько, не хотів дати племінниці найкраще?

Якби міг, Блейк продав би власну руку, аби купити Клої найкращий камінь у світі.

Але на його землях лише це й було найкращим. Навіть це вишукували крізь сотні запитів — слуги мало не на колінах роздобули.

Клої він міг дати все — крім одного: гідного магічного каменю.

А на цьому континенті магічний камінь мав дуже велике значення.

Все одно наша.

Найдорожче якраз їй і личить.

Блейк із вимушеною посмішкою милувався блиском браслету на зап'ястку Клої.

Раптом — тихий поштовх. На його стислий кулак, де аж випнулись жили, м'яко опустилась чиясь рука — м'яка, як зефір.

— Дядьку.

Він обернувся — і побачив обличчя племінниці з широкою посмішкою.

— Дуже скучав за мною?

Обличчя дівчинки, яка так нагадувала сестру, було таким же безтурботним, як завжди.

— А я за дядьком дуже скучала!

— …Звісно.

Від цієї посмішки Блейк відчув, як щось крижане в грудях поволі тане.

— Звісно, дядько теж дуже скучав за Клої.

— Правда?

При цих словах обличчя Клої помітно просвітліло.

— Правда-правда, дуже скучав? Мені навіть снилось?

— Ні. Дядько так хвилювався за Клої, що не спав ночами, — тому снів і не бачив.

— Що?!

За їхньою теплою розмовою уважно стежив ще хтось.

Що таке.

Іан Ліандер напружив усю увагу в очікуванні слідів жорстокого поводження.

Але що більше він підслуховував, то більше його лоб мимохіть зморщувався, як зім'ятий аркуш.

Іан постукував по столу акуратно підстриженими нігтями й по черзі дивився на Блейка та Клої.

— Треба ж було спати, а не не спати ночами!

— Лягав, а заснути не міг… Т-та не хвилюйся, Клої! Дядько — залізний! Тиждень без їжі й сну — і все одно ходитиме бадьоро! Ха-ха-ха-ха!

…Ти зараз цим хвалишся?

— Ха-ха-ха-ха… е, е?

— Подумай навпаки. Якби я не їла й не спала — як би ти себе почував? Агов? Як би себе почував, кажу!

Блейк, якого сварила дитина, мав вигляд страшенно ніяковий — і разом із тим безмежно щасливий.

З Іаном він поводився зовсім інакше — зараз же був м'яким, та ще й наскрізь розтоплений.

— Вибачте мене, Клої.

Те, що він одразу помічав: дитині справді боляче — і швидко вибачався, — аж ніяк не нагадувало Блейка Аруса з донесень.

Дивно. У донесеннях чітко йшлося: він спускав на дитину диких звірів, і та не могла нормально ходити.

Що він постійно у хмелю б'є Клої — і дівчинка тремтить від страху.

— Відтепер їстиму вчасно й спатиму нормально! Тільки, будь ласка, не плач, Клої!

Просити вибачення в племінниці, якій ледь до пояса, — виповзати зі шкіри, аби та не розплакалась —

Схоже, це Блейк Арус сам боїться Клої.

Іан відвів погляд від Блейка, що розтирав долоні, мов муха, і переключився на Клої.

Навіть якщо дядькова поведінка — гра, то Клої навряд чи грала.

Вираз обличчя Клої, яка склала руки і різко відвернулась від дядька, був справжній.

Очі, повні сліз через те, що дядько не їв і не спав, — підробити неможливо.

Тоді що ж то були за донесення.

Іан, що спостерігав, як Клої немилосердно ганяє Блейка по кутках, відвів погляд убік.

Він хотів поглянути на брата — дізнатись, як той думає щодо цієї ситуації, якщо їм обом надійшли однакові донесення.

— …

Але очі Луціана Ліандера дивились не на Клої і не на Блейка — а на когось третього.

Оце так.

Іан простежив напрямок погляду й знесилено засміявся.

Зіниці Луціана були нерухомо прикуті — лише до Меліси Арус.

Не кліпаючи, забувши дихати, — він дивився тільки на жінку, що так жорстоко мучила його колись, немов зачарований.

І що йому там так подобається.

Іан мовчки зітхнув і подивився туди, куди дивився брат.

Меліса Арус, спостерігаючи, як Клої сварить брата, посміхалась із задоволеним виглядом.

Лукава усмішка, поки вони разом підколюють Блейка, — у ній не було жодної тіні минулого.

…Давно не бачив цього обличчя.

Меліса Арус покинула землі Ліандерів сім років тому.

Сім років тому. При цій думці обличчя Іана скам'яніло.

Не час забавлятись.

Іан злегка штовхнув брата ногою — немов закликаючи того схаменутись — і заговорив сухо:

— Якщо хочете забрати Клої — доведеться повернути всі магічні камені, отримані за останні сім років.

Від цих слів очі Блейка, який щойно отримав від Клої прощення, широко розкрились. Усмішка на обличчі Меліси згасла.

— …Що?

— Магічні камені. Ті, що щорічно надсилались на замовлення листом — по п'ять мільйонів ґалетів, відповідно до призначення. Усі їх доведеться повернути — лише тоді Клої відпустимо.

Від цих слів замовкли всі: і Блейк, і Меліса, і навіть Клої.

Вони лише кліпали очима, не вірячи власним вухам, і дивились на Іана.