Розділ 27

Так і знав, така й реакція.

Іан гірко всміхнувся — він і очікував на це — та відповів.

Сам він теж не думав, що Аруси зможуть повернути камені.

Зі звітів випливало: щойно отримавши астрономічну кількість магічних каменів, ті одразу переводили їх у гроші й тішились розкошами.

Тому така реакція була цілком логічною.

— Що за нісенітниця.

Проте відповідь Меліси — зневажлива й здивована водночас — він не передбачив.

— Арус не отримував від роду Ліандерів жодного магічного каменю. Ні п'яти мільйонів ґалетів, ні навіть одного.

— Саме так. Навпаки — Ліандери погрожували всім своїм торговим домам розірвати угоди, якщо ті продаватимуть камені на наших землях.

Блейк із відразою зиркнув на Іана та Луціана і клацнув язиком.

— Доречно сказано. Хотіли нашкодити нам такими брудними методами? І після цього смієте казати, що хочете забрати Клої?

Цього разу слова підвели вже Іана та Луціана.

— Що…?

— Не вдавайте, що не знаєте.

Меліса дивилась на Іана з презирством і стиснула кулаки.

Через погрози Ліандерів рід Арус не міг придбати ні побутових магічних каменів, ні найнеобхідніших. Жителі земель страждали, брат надривався.

Пригадавши все це, Меліса важко вимовила:

— Я ж писала тобі — просила хоча б частково зняти торгові обмеження, навіть якщо доведеться заплатити ціну. А ти проігнорував.

— Меліса.

Блейк, який не знав про той лист, здивовано глянув на сестру.

— Коли ти встигла написати такого листа…

— Ні. Я нічого такого не отримував.

Але його слова перебив голос Іана — різкий і поспішний.

— Навпаки — це ти, Меліса, ігнорувала всі листи з проханням хоч раз побачитися з братом.

— Що?

Тепер насупив лоба Луціан — дізнавшись щось нове.

— Іане. Я ж чітко казав тобі не виходити на зв'язок із Мелісою…

— Зачекайте!

Атмосферу за столом, що ось-ось мала перерости у братовбивчу сварку, розрядила Клої.

Дівчинка розгублено подивилась на Іана і швидко запитала:

— Справді-справді — ви не погрожували торговцям розривом угод із родом Арус? Насправді?

— …Так. Ми б на таке не пішли. Нам же не байдуже, хто живе на землях Арусів.

Іан зітхнув і сам запитав у відповідь:

— Але справді — кажете, що жодного разу не отримували магічних каменів від Ліандерів?

— Так. Жодного разу. П'ять мільйонів ґалетів — такої суми я навіть уявити не можу.

Тоді…

Іан дивився на Мелісу — вона, схоже, так само сумнівалась у ньому, — і думав.

Тоді де ж ті камені, які Луціан виточував до кровавих мозолів на руках?

Щороку обсяг замовлень із листів від роду Арус був таким, що можна було повірити: вони готуються до масштабної війни.

Аби встигнути за щорічно зростаючими квотами, Луціан мусив працювати, мов невільник у вежі.

І після всього цього — жодного разу не отримували. Ба більше — це Ліандери нібито заважали торгівлі.

Пригадавши Луціана, що надривався з думкою: «ще трохи — і побачу Клої», «цей раз — і їй стане краще», Іан мимоволі опустив очі.

— Тоді куди поділись усі ті камені, що ми відправляли до Арусів?

— Це я хочу запитати. Якщо заважали торгівлі не Ліандери — то хто тоді…

Іан і Блейк дивились одне на одного — в очах плутанина й підозра.

— Ваша світлосте.

З-за масивних дверей зали нарад долинув обережний, але квапливий голос Мейсона.

— Вибачте, що перериваю нараду. Але вам слід негайно вирушити до тренувального майданчика.

Слуга за дверима тихо зітхнув і продовжив:

— Схоже, між лицарями двох родів виникла сутичка.

***

— Я ж казала розмістити лицарів обох родів у різних місцях.

Дорогою до місця сутички Меліса, якій Луціан встиг перехопити руку Клої, дивилась на нього холодно й додала:

— Чому командир лицарського ордену Ліандерів опинився там, де стоять лицарі Арусів?

— Вибачте. Це моя провина.

На докір Меліси відповів не Луціан, а слуга, що передав новину.

— Я необачно розповів сіру Артуру, де перебувають лицарі Арусів… Вибачте. Готовий понести покарання.

— Безголів'я.

Блейк, що крокував поряд із Мелісою, клацнув язиком.

— Лицарі Ліандерів завжди такі недисципліновані? Навіть якщо дізнався, де ворожий загін, — спочатку йде наказ сюзерена не чіпати. Тут і думати нема чого.

Він глузливо підняв куточок губи й додав:

— А, хоча можливо, такого наказу взагалі не було?

Іан різко зупинився.

Але щойно він збирався відповісти на провокацію холодним поглядом —

— Бі-бік!

Клої відпустила руку Луціана, кинулась уперед і загородила Блейкові дорогу.

— Дядьку, досить!

Клої стала перед ним, склала руки й рішуче дивилась на дядька знизу вгору.

Іти розбороняти бійку — і самому битись по дорозі.

Справді, ні на хвилину не можна відвернутись!

Клої загородила дядькові шлях і замислилась.

Іана й дядька треба якось розлучити хоча б на якийсь час.

Гм, який спосіб обрати…

Роздумувала вона недовго.

Адже ще раніше вона обдумувала план «показати на власні очі» — і він ще не вичерпав себе.

Вирішено. Клої підняла підборіддя й сказала:

— Дядьку, сьогодні ти вже й так накинувся на забагато людей. Якщо ще й до лицарів підеш — точно станеться щось серйозне.

— Що?

— Тому сиди у залі нарад. Дорослі без тебе розберуться!

— К-Клої!

Блейк, несподівано отримавши наказ залишитись під домашнім арештом, витріщився й почав обурюватись, тикаючи пальцем на Іана:

— А цей на мене й маму накидався не менше! Клої просто не бачила, але він таке говорив!

— Але я ж не бачила.

— Те, що не бачила, не означає, що цього не було. Племіннице!

— Навпаки. Не бачила — значить, не було. Гарне рішення, Клої. З тебе вийде чудова правителька.

— Ах ти ж…!

Блейк погрозливо рушив до Іана з виразом «от тобі й дісталось» на обличчі — але тут же:

— Та ну бо! Знову сваряться!

Клої тупнула ногою й покрутила головою.

Зітхнула — і поманила Блейка рукою:

— Дядьку, нахили вухо.

— Вухо?

— Угу.

Блейк, хоч і з роздратованим виглядом, послухався племінниці й нахилився до неї.

Пошепки-пошепки. Ледь чутні слова залітали в простір між дівчинкою та дорослими, що стояли навколо.

Клої пояснила дядькові, що і де треба оглянути, потім опустилась із навшпиньки й суворо попередила:

— Знаєш, як кажуть: слухатимеш племінницю — цукерка знайдеться сама? Тож роби, що кажу.

Блейк мав трохи приголомшений вигляд.

Але ненадовго.

— …Добре.

Ніби й не було ніякого дивного виразу, Блейк кивнув і випростався.

— Меліса, гарно все залагодь. Чекатиму.

Меліса, що здивовано дивилась на брата — щойно лютував, а вже заспокоївся, — тихо кивнула у відповідь.

— Зрозуміло. Повернусь незабаром.

— Бувай, дядьку!

Клої помахала дядькові рукою, знову взяла Луціана за руку й стала поряд.

— Клої.

Дорогою до місця сутички Іан не витримав цікавості й тихо запитав:

— Що ти нашепотіла тому бешкетнику — тобто, Блейку Арусу?

— Гм, це таємниця!

Клої відповіла з удаваним холодком і зирнула в інший бік.

У полі зору дівчинки опинились Мейсон із кам'яним обличчям та ще один незнайомий слуга.

Напевно…

У зелених очах Клої майнув гострий вогник.

Щойно, коли дядько та Іан ось-ось мали зчепитись,

…ці двоє виглядали якось підозріло задоволеними.

Треба придивитись уважніше.

Клої твердо вирішила це для себе й прискорила крок.

Сір Артур і дядько Брукс до великої бійки не дійдуть — це точно. Треба скоріше йти і мирити їх.

Крок Клої був легким — зовсім не під стать серйозним обличчям дорослих навколо.