Розділ 28

Розділ 28

Та щойно Клої з Луціаном дісталась тренувального майданчика — їй перехопило подих.

Вона приблизно уявляла: великої бійки не буде, адже обидва — люди лагідні, не стануть серйозно сваритись. Але два командири лицарських орденів стояли віч-на-віч, схрестивши мечі.

— Стояти поруч із цими паскудними кошенятами — ніздрі вже гниють від смороду.

Клої розгублено дивилась на Брукса — той озвірявся й нагострював язика.

Командир лицарського ордену Арусів був їй таким же рідним, як і сім'я.

У кожну мить, яку пам'ятала Клої, він дивився на неї з теплом.

Але зараз виглядав зовсім інакше.

— Треба швидше закінчувати. Не буду ж я маринувати ніс через якесь кошеня.

Як чужий і страшний дорослий — якого вона ніколи не бачила.

— Перший раз за все своє життя дозволяю комусь перехопити мою репліку.

Але й Брукс був не єдиним незнайомим.

— Намагаєшся накинути на нас гидке звинувачення — і нарешті показуєш справжнє обличчя.

Артур опустив масивний меч вертикально з-над голови — очі палали жагою бою.

Бах! Від зіткнення двох бойових клинків, наповнених почуттями, пролунав оглушливий гуркіт — і Клої мимоволі здригнулась.

— Сьогодні відокремлю твою голову від тіла. Дякуй. Я зупиняю твої огидні витівки замість самого Бога.

Бум, бум. Від ударів тремтів навіть підлога — і Клої сама не помітила, як попятилась і опустила погляд.

Дорослі, що билися зараз у неї на очах із жахливими звуками, не були схожі на тих людей, яких вона знала.

Не були схожі на дорослих, які завжди були трохи по-смішному добрими, — на тих, кому Клої могла довіритись.

Спогади з минулого життя знову поповзли знизу вгору.

Крики та удари з того попереднього життя — ті, що спливли у пам'яті сьогодні, коли сварились мама й тато.

— Досить.

Клої вже хотілось утекти — вона крутилась на місці — аж раптом відчула, як хтось міцно стиснув її вологу руку.

Підвівши голову, вона побачила вищелену нижню щелепу Луціана — він явно злився.

— Хто наказував влаштовувати безлад?

Луціан, мабуть, помітивши стан Клої, стиснув її руку сильніше й вимовив тихим попередженням:

— Артуре Харрісе, більше не потерплю. Опусти зброю.

Від цих слів Артур, що вже цілився в загривок Брукса, завмер.

Але його очі досі палали — немов відмовляючись скоритись наказу.

— Дозвольте битись, герцоге.

— Не дозволяю.

— Це Брукс Роуелл, герцоге!

Артур видавлював слова, ніби спльовував кров.

— Брукс Роуелл, герцоге! Як я можу спокійно стояти поряд із цією людиною…!

Але договорити він не встиг — і змушений був замовкнути.

Клої, сховавши підборіддя від чергового гуркоту, не помітила цього.

Не помітила, що Артур, розлючено обернувшись до господаря, зупинив погляд на ній — дівчинці, що дивилась у підлогу.

Не помітила, що щойно він побачив її, яка здригалась від окрику, — його очі, що щойно палали жагою бою, заколивались.

…Що таке?

Клої, нічого цього не знаючи, здивувалась раптовій тиші й обережно підвела голову.

Підняла погляд — і відразу ж зустрілась очима з Артуром, який дивився просто на неї.

Тремт!

Від вигляду Артура з величезним мечем Клої мимоволі відвела погляд.

Може, через те що тіло стало дитячим —

Здається, і душа стала трохи дитячою.

Коли чоловік голосно кричав, коли дорослий погрожував своїм величезним тілом — серце само стискалось.

Ніби ця велика рука ось-ось вдарить її.

Ніби зараз розтрощить те, що вона береже.

Ні.

Але Клої намагалась відучити себе від звички накладати образ батька з минулого життя на цих людей, і зібрала вольовий вираз на обличчі.

Швидко підняла голову і знову зустрілась поглядом із Артуром.

Не лякайся. Не можна бути слабкою.

Промовляючи ці слова подумки, Клої посміхнулась — так широко, як тільки змогла.

— Сіру Артуре, не треба сваритись!

— …

— Напевно, тут якесь непорозуміння. Я можу пояснити.

Але під пильним поглядом Артура — тільки на неї — Клої розгубилась, і слова заплутались.

— Дозвольте я познайомлю… д-двох із тих, хто найкраще знає обидва роди, — це я… ні, не найкраще, але все ж таки трохи знаю…

Клої, не закінчивши безладну мову, закусила губу.

Їй було прикро.

Не так це мало виглядати. Якщо поводитись так по-дурному — ніхто не повірить мені.

Тоді й маму, і дядька, і всіх тут — не вийде захистити.

Але сльози навернулись лише на мить.

Нічого, спробую ще раз.

Клої бадьоро зібралась і швидко впорядкувала думки.

— Дозвольте я познайомлю-

— Леді.

Але саме тоді, коли вона розкрила рота,

— почувся голос — м'який і лагідний, наче сонячне проміння.

Клої різко обернулась на голос — і побачила знайоме обличчя, яке давно не бачила.

— Давно не бачились. Скучав за вами.

Брукс уже сховав меч і стояв, схиливши одне коліно, — дивився на неї. І більше не здавався чужим.

Це була та сама людина, яку вона знала здавна.

Завжди добрий — до того, що Клої могла ліпити з нього що завгодно.

— Якщо ви не заперечуєте — можна, я підійду ближче?

Побачивши Брукса — зовсім не страшного — Клої відлягло на душі, і обличчя її просвітліло.

Можна йти? — запитав погляд дівчинки. Луціан із складним виразом обличчя відпустив її руку.

— Не бігти. Тут немає трави.

— Так!

Але сказала — і тут же почимчикувала до Брукса мало не бігцем. Стала перед ним і витягнула обидві руки — мовляв, обійми.

— Леді, боже мій.

Брукс розчулено обережно обійняв дівчинку.

Тримаючи її в тремтячих руках, він глибоко вдихнув — і м'яко відпустив.

— Як ви жили весь цей час?

— Чудово! Їла смачно, спала добре. Мені здається, навіть трошки підросла!

Брукс подивився на маківку Клої — немов міряв на очей — і зітхнув із полегшенням.

— Добре. Я так хвилювався, а ви виглядаєте здоровою.

— А ти як, Бруксе? Малюк росте?

— Так. Минулого тижня вперше перевернувся сам.

— Ого, вже перевернувся? Так рано? Мабуть, геній!

— Леді, я теж скучив.

Лицарі, що стояли за спиною Брукса, — схоже, давно чекали на цю мить — почали підходити один за одним.

— Без вас у замку так холодно було. Здавалось, сонце зайшло й більше не сходить.

— Правда. Навіть їсти не хотілось. Найбезапетитніший місяць у моєму житті.

— Гм… хоча Нейт, здається, трохи погладшав…

— Та що ви таке кажете! Це броня. Броня!

Клої вже й думати забула, що боялась, — сміялась із лицарями від душі.

— Леді.

Аж тут — із забутого нею тилу — долинув важкий голос.

Клої повільно обернулась — Артур дивився на неї, і, схоже, не відводив погляду весь цей час.

— Вибачте мене, леді. Я не гідний бути охоронцем.

— …

— Я осліп від жаги помсти і злякав вас — ту, кого мав захищати. Щиро прошу прощення. Приймаю будь-яке покарання.

Клої мовчки дивилась на Артура.

Артур Харріс схилив голову й дивився у підлогу.

Так само, як щойно робила вона сама.

Так само, як вона не могла підняти очей — бо боялась його.

Він стояв, опустивши погляд, не здатний підняти голову.

Як не дивно — від цього їй стало сміливіше.

Здавалось, вона сама, така маленька порівняно з Артуром, раптом стала набагато вищою за нього.

— Ні.

І тому Клої відсунула страх убік і впевнено підійшла до нього.

— Ви ж робили це заради мене. Тому все гаразд.

Від цих слів плечі Артура, що дивився у підлогу, здригнулись.

Від цього здригання Клої набралась ще більше сміливості і обережно простягнула руку — взяла велику руку Артура в свою.

— Неправда, що не злякалась. Але все одно гаразд. Ви вибачились, і я знаю — це від непорозуміння. Ви дбаєте про мене.

— Леді…

— Ви думали, що Брукс скривдив мене — і розлютились заради мене. Я розумію — тому й гаразд. Сір Артур — чудовий охоронець. Тож жодного покарання.

Від цих слів Артур нарешті підняв голову й подивився на Клої.

Очі, що щойно здавались такими страшними, — тепер блищали від сльоз.