Розділ 29

— Леді — справжній ангел, що зійшов із небес. Не інакше.

Від слів Артура Клої щиро потеплішало на душі, і вона несміливо усміхнулась.

Але то була не просто радість від похвали.

— Справді. Леді — ангел. Не дивіться вгору — боюсь, раптом полетить…

Артур, що ще хвилину тому здавався таким страшним, — знову став близьким.

І ці наївні очі зі сльозами, всупереч такій велетенській постаті, — були такими впізнаваними, такими своїми.

Ось чому.

— Це Артур Харріс, Бруксе!

Тепер він більше не здавався чужим і небезпечним.

Клої без вагань підійшла й познайомила Брукса з Артуром.

— А це Брукс Роуелл, сіру Артуре!

Швидко обернувшись, Клої тепер познайомила Артура з Бруксом — і взяла Артура за грубу руку, рішуче рушивши вперед.

Артур, який ніяково слідував за Клої туди, де зібрались лицарі Арусів, напружено тримався й косився на тих, хто нагадував хижих звірів.

— Сір Артур — мій охоронець на землях Ліандерів, а дядько Брукс — на землях Арусів. Я добре знаю обох!

Але Клої гукала з безтурботним виглядом, ніби не здогадувалась ні про що.

— Думаю, ви двоє просто чудово поладнаєте!

— …Що?

— Тому хочу, щоб ви потоваришували!

Клої переводила сяючий погляд із Артура на Брукса й назад.

— Привітайтесь! Я ж вас познайомила. Тепер вітайтесь!

Але на відміну від збудженої дівчинки, дорослі, що несподівано для себе опинились у ролі «нових друзів», мали вкрай ніякуватий вигляд.

Якщо чесно, «ніяковато» — це м'яко сказано.

Вони просто стримувались через Клої — а так кожен із них ковтав оберемок лайки за горлом.

Ще хвилину тому два загони стояли, вийнявши мечі одне проти одного.

Бо кожен вважав, що саме та сторона знущалась із маленької дівчинки.

Бо кожен чув, що саме вони катували маленьку беззахисну дитину жахливими методами.

Однак.

— Може, й поладнаєте! Ви ж, здається, навіть їсте приблизно однаково!

Якщо подивитись на Клої, яка стоїть посередині й по черзі зиркає на обидва табори —

Якщо дивитись на цю поведінку, наче вона знайомить друзів на майданчику —

Схоже на те, що вона пережила щось жахливе, — аж ніяк…

Двоє вагались — старі упередження, що роками вкладались одне на одне, давались взнаки.

— …Не хочете?

Клої не переставала задирати голову — до болю в шиї — і дивитись знизу вгору на велетенських лицарів. Тепер її голос поніс.

Обидва здригнулись і опустили погляди — перед ними стояла дівчинка з похнюпленим виглядом.

— Л-леді…

Тюп. Клої безсило відпустила руку Артура й заклала руки за спину.

Потім носком круглого блискучого черевичка почала тихенько постукувати по підлозі тренувального майданчика.

— Не хочете товаришувати?

— …

— Гаразд. Я й не чекала особливо.

Клої скосила очі — перевірила вираз обличчя Артура й Брукса — і знову опустила голову, тихо бурмочучи:

— Нічого. Знаю все. І Брукс, і сір Артур — обидва мені не вірять.

— Л-леді…

— Я ж казала: зі мною все гаразд, я не зазнала жодного поганого поводження, навіть підросла — а ви все одно не вірите.

— А-аж ні, вірю!

— Брехня.

Від гострого погляду леді Брукс мало не вхопив гикавку.

— У людини, яка вірить, хіба така поведінка?

— …Леді, щойно збагнув — ви дуже схожі на Мелісу-доньку.

— Не міняйте тему. Дядько Брукс вважає, що я брешу.

Клої косо зиркнула на Брукса з виразом образи й зради — і знову тихенько застукотіла черевичком.

— А я хочу, щоб ви добре ладнали між собою.

— …

— Я ж знаю: і там, і там хороші люди. Непорозуміння. Тому й хотіла, щоб потоваришували…

Із маленького тіла вирвався зітх — неправдоподібно великий.

Клої понуро сказала:

— Не хочете — нічого не вдієш. Гаразд. Але хоча б безглузде непорозуміння розвійте. І Брукс, і сір Артур — ви обидва мені дуже дорогі. Тому не хочу, щоб ви думали одне про одного погано через якусь нісенітницю…

Сказавши це, Клої безвільно опустила плечі й потюпала на своє місце.

— П-постараюсь.

Артур вимовив це через силу — і Клої вже летіла назад, наче тільки й чекала.

— Справді?

— Справді постараєтесь?

Очі Клої, що дивилась на Артура знизу вгору, сяяли від нетерпіння — ніби й не було жодної образи.

— На пікнік разом підете? Подрімаєте? Смаколиками поділитесь, у м'яча пограєте?

— Н-ні, цього навіть у кращому разі не хотів би… Але принаймні при зустрічі не гарчатимемо. Принаймні на очах у леді.

Навіть з усіма цими застереженнями Клої розцвіла, як квітка.

— Леді.

Від посмішки, ніби дівчинка отримала весь світ, Брукс теж здався.

— Я теж… постараюсь.

— Правда?

— Так. Леді так розплакались заради мого слова — значить, хоча б у тому, що до знущань не причетний, — повірю.

Десь у середині Брукс укинув шпильку — Артур нахмурився й вже подався вперед.

— О, тоді давайте руки!

Клої шуснула між двома й простягла руки.

Артур, що вже тягнувся до Бруксового коміра, знову переключив увагу на Клої.

— Руки… давати?

— Так. Казали ж: ті, хто мириться, тиснуть руки. А ви поки що ще трохи незнайомі — тому я по-особливому дозволю без зчеплених пальців.

— Хе, де ж таке чули?

— У мами.

Від цих слів Брукс і Артур одночасно глянули туди, де стояла Меліса.

Та відповіла холодною напівусмішкою зі свого кутка — і обидва лицарі мовчки простягли руки.

Хе-хе.

Клої вхопила їхні виставлені руки й врешті-решт домоглась рукостискання — і при цьому безперервно посміхалась.

Поки ті похмуро тисли одне одному руки, Клої думала лише про одне.

Хай би так воно й лишалось.

Слова, які вона щойно говорила лицарям, — були щирі.

Нехай не подружаться — хоча б безглузде непорозуміння хай розвіється.

Всі вони — дорогі їй люди. Тому не хоче, щоб через якусь нісенітницю думали одне про одного погано.

Якщо буде так — само собою здійсниться все, чого я хочу.

І моє власне виживання. І добробут усіх. І мир на цьому континенті.

Все збудеться.

Але, хвилиночку.

Тримаючи обидві руки, щоб ті не роз'єднались, Клої подумала ще про одне непорозуміння — те, яке відкрилось їй сьогодні.

— Справді, кажете, що жодного разу не отримували магічних каменів від Ліандерів?

Так запитував Іан у відповідь на слова мами про торгові перешкоди.

Ні, навіть раніше.

— Якщо хочете забрати Клої — доведеться повернути всі магічні камені, отримані за останні сім років.

— Магічні камені. Ті, що щорічно надсилались на замовлення — по п'ять мільйонів ґалетів. Всі їх доведеться повернути.

П'ять мільйонів ґалетів. Сума, яку неможливо уявити.

І такий обсяг справді надсилали до роду Арус?

Клої пригадала вирази обличчя Іана та Луціана в той момент — і сама посерйознішала.

Схоже, не брехали. Та й брехати їм нема підстав.

Тоді справді хтось вкрав весь той величезний обсяг каменів по дорозі? І водночас ще й переконав рід Арус, ніби це Ліандери заважали торгівлі? Хто міг таке зробити…!

Клої стискала руки лицарів і мовчки обурювалась — аж тут до неї долинув тихий голос Луціана.

— Справді, каменів немає.

Підвівши голову, Клої побачила: Луціан тихо розмовляє з Іаном.