Розділ 30

— Оглянув зброю лицарів Арусів, що стояли поруч із дитиною, — і щось не те. Справді немає жодної зброї, обробленої магічним каменем.

— Але ж захисний камінь є.

— Те, що я зробив власноруч, — упізнаю одразу. Настільки грубих чар я ніколи не творив.

— Тоді…

Іан остаточно переконався: навіть найближче оточення Арусів не мало магічних каменів — і погляд його змінився.

— Романе.

— Слухаю.

— Треба достеменно перевірити, чи правда те, що кажуть Аруси про непоотримання каменів. Принеси список усіх відправлених нами відправлень. І запити, що надходили від Арусів, — теж.

Помічник серйозно вклонився й обернувся.

Клої стежила за ним — і в полі зору потрапила людина, яка до цього не вислизала з її уваги.

Мейсон.

Слуга, відповідальний за поверх, де жила Клої, — один із найдосвідченіших у замку.

Клої тихо спостерігала, як Мейсон підходить до помічника й пропонує принести документи замість нього.

Насправді раніше Клої мало цікавилась Мейсоном.

Він поводився помітно чемніше й приязніше за інших — але залишався лише одним із безлічі слуг замку.

Але…

Щось у відчуттях Клої кричало: тут щось не так.

Щойно підозра зачепила думку — в голові одна за одною почали спливати дивні вчинки слуги, яких вона раніше не помічала.

— Справді нічого не казали? Ані про маєток Арусів, ані про родичів… Справді жодного слова не проронили?

Тоді, коли Іан повів її на вежу — і Клої виходила звідти зі сльозами, — Мейсон розпитував її з наполегливістю, яка межувала з нав'язливістю.

Тоді я думала — він просто хвилюється. Але якщо придивитись…

Звернувши увагу, вона знайшла не лише це.

Сьогодні, коли Клої хотіла зайти до зали, де зібрались обидва роди:

— Та що ви таке кажете… Не можна! Кессі, Ізабель! Негайно виведіть леді звідси!

Мейсон виганяв її з неввічливістю, що межувала з нахабством.

Навіть попри те, що за дверима явно відчувалась атмосфера, близька до оголошення війни.

Ніби він хотів саме такого результату.

Ніби намагався не допустити, щоб Клої цьому завадила…

І понад усе — той погляд, який я бачила дорогою сюди.

Що більше вона пригадувала, то підозрілішим він здавався.

Так, це справді слуга, якого варто затримати й допитати.

Але як це передати…

Клої вагалась і дивилась услід Мейсону — аж раптом:

О?

Очі дівчинки на мить розширились — вона помітила ще одну вирішальну дивину.

З підслуханого: Мейсон чітко сказав помічнику, що принесе документи сам.

Скажіть лише, де лежать — і я принесу; вам краще лишитись при господарі, особливо поки тут стільки лицарів Арусів.

Так, саме так він і казав…

Але Мейсон ішов не туди.

Клої впустила руки й швидко кинулась до Луціана.

— Подружила вже всіх?

Луціан, здавалося, щойно вів серйозну розмову — але щойно Клої стала перед ним, одразу змінив вираз обличчя.

— Все вийшло, як хотіла?

— Мейсон підозрілий.

Але Клої не відповіла на лагідне запитання — натомість вказала на слугу, що вже відходив.

— Чим саме, Клої?

— Напрямком. Хіба помічник не просив Мейсона принести документи? Такі важливі папери зберігаються в головному корпусі. Але зараз Мейсон іде не туди — а до флігеля.

Від цих слів і Іан, і Луціан одночасно повернули голови.

Дівчинка мала рацію. Він ішов не до головного корпусу, де зберігаються списки, — а до флігеля, де розміщені кімнати прислуги.

Луціан насупився від дивного відчуття.

— Романе.

— Так, зараз приведу.

Помічник, миттєво зрозумівши намір господаря, кинувся навздогін за Мейсоном, що вже зник за порогом флігеля.

Іан дивився йому вслід — потім обернувся до племінниці з серйозним виразом на обличчі.

— До речі, Клої — як ти помітила, що Мейсон поводиться дивно? Думав, ти зайнята примиренням лицарів.

— Е-е…

Клої покрутила очима й відповіла, запинаючись:

— Н-насправді я досі ображалась, що він виганяв мене із зали. Тому потихеньку стежила за ним!

— …Мабуть, ти дуже образилась. Обов'язково суворо покараємо.

— Е. Т-то… так! Але ще обов'язково запитайте, чому він так зробив! Обов'язково!

Клої переступала з ноги на ногу й намагалась продовжити — і тут із боку флігеля, куди побіг помічник, пролунав пронизливий крик.

А слідом за ним:

— В-він покінчив із собою!

Помічник вибіг назад, притискаючи руку до себе, — і повідомив приголомшливу новину.

***

Луціан одразу збагнув: самогубство слуги — не проста справа. Першим ділом він відправив Клої та Мелісу до найбезпечнішого місця в замку.

Відіславши матір із донькою туди, де встановлено найбільше захисних магічних каменів, Луціан і Іан із похмурими обличчями рушили до кабінету.

Кабінет роду Ліандерів — усі вікна задернуті щільними шторами, жодного проблиску світла.

Луціан і Іан сиділи й слухали доповідь помічника.

Романа — із перебинтованою рукою. Його розповідь зводилась до такого:

Він наздогнав Мейсона й запитав, чому той іде до флігеля — і слуга різко зупинився, вилаявся.

Потім стрімко обернувся і кинувся на Романа.

— Але напад не вдався — і він одразу розкусив отруту, приховану за корінним зубом, і покінчив із собою.

— …

— Вибачте. Треба було самому йти, а не доручати слузі…

— Ні.

Іан жестом велів помічнику підвестися й додав:

— Навпаки — добре, що це з'ясувалось сьогодні. Спочатку принеси з головного корпусу ті документи, за якими він мав іти. Обшукай і флігель, де він жив. Напевно, не дарма він пішов туди, а не до головного корпусу.

— Є!

Роман, сповнений рішучості розкрити все до кінця, вклонився — і пішов. Луціан тихо додав услід:

— Якомога швидше. Всі відомості — сюди.

Його зелені очі дивились кудись поза кабінет — відточені, як клинок.

— Задіяй усіх, кого можна. Засоби — будь-які.

— Є!

***

— Що?

І поки Луціан та Іан радились у кабінеті,

Блейк Арус, який скористався сутичкою між лицарями й таємно обшукував замок Ліандерів, примружив очі.

— …Нічого немає?

— Так.

— Шукали всюди?

— Перевірили всі місця, зазначені в донесеннях розвідника. Ні дослідних об'єктів, ні самої лабораторії — нічого.

— …І в підвалі головного корпусу?

— Так. Добрались навіть до вежі з магічними каменями — там охорона щільна, підібратись було непросто. Але й там жодних слідів знущань не виявлено.

— …

Блейк мовчки подивився на пошукову групу, потім обернувся й поклав руку на ручку дверей до кімнати Клої.

В ту ж мить у пам'яті спливли слова, які Клої шепнула йому на вухо.

Дядьку. Краще не йди до лицарів разом із нами — а поки ми миримо їх, обшукай замок Ліандерів.

Від несподіваних слів він тоді злегка повернув голову — і Клої, посміхнувшись, знову прошепотіла:

Пройдись скрізь. І підвал, і вежу з каменями, і мою кімнату. Тоді знайдеш відповідь.

Коли племінниця це казала, Блейк думав: вона вказує місця, де відбувались знущання.

Де лабораторія. Де небезпечне.

Адже місця, що їх шепнула Клої, збігались із тими, які розвідники описували як такі, де не відмивається кров.

Але…

Жодних слідів? Ні знущань, ні матеріалів лабораторії?

Тоді навіщо Клої просила обшукати замок?

Раптом у голові зародилась дивна підозра.

Та відповідь, що її мала на увазі Клої, — можливо, вона означала…

Дитина, яка тримала себе невимушено і з Луціаном, і з Іаном Ліандером, — можливо, насправді…

Невже розвідники Ґревіса…?

У голові мелькнула неможлива здогадка — і очі Блейка звузились.