Розділ 31

Але ж вагання тривало лише мить.

Ні. Не може бути.

Блейк рішуче покрутив головою і стиснув руку на дверній ручці.

Ситуація розгорталася зовсім не так, як він очікував, — але недовіра в його серці нікуди не ділася.

Те, що видимих слідів знущань не видно, ще не означало, що самих знущань не було.

Тим більше що шпигуни, які роками служили роду Арус і від природи не здатні були казати неправду, навряд чи надсилали б хибні донесення.

І вже тим більше — якщо йшлося про рід Ліандерів, який так жорстоко поводився з Мелісою, котра чекала на дитину.

Де-де, а в цій кімнаті однозначно мусять бути незаперечні докази.

Сповнений рішучості знайти очевидні свідчення, Блейк із суворим поглядом потягнув за ручку дверей кімнати Клої.

Однак...

— Дядьку!

Щойно двері розчинилися навстіж, як вираз Блейкового обличчя миттєво змінився — він округлив очі, наче й не хмурився щойно зовсім.

— К-Клої...?

— Чому ти так довго?!

З кімнати, затишно обставленої меблями ніжних відтінків, вискочила небожа, якої він тут аж ніяк не чекав.

— Клої, що ти тут робиш...

— Це моя кімната, ось і перебуваю! Дядьку, чого ти так довго? Я тебе весь час шукала!

Блейк здивовано глянув на Мелісу, яка стояла поруч з дівчинкою, — і сестра зітхнула та відкрила рота.

— Так склалося.

Сестра, яку він залишив вирішувати суперечку замість себе, розповіла щось неймовірне.

Схоже, в замку Ліандерів ховався шпигун.

Вислухавши переказ подій, що відбулися без нього, Блейк зморщив лоба і запитав:

— І хто стоїть за тим камердинером-шпигуном?

— Я не знаю. Здається, й Ліандери теж не знають — судячи з того, що Луціан із похмурим обличчям скликав усіх помічників до кабінету.

Поки Блейк із серйозним виглядом обмірковував слова Меліси, він жестом підкликав Брукса.

— Так, Ваша Величносте.

— Принеси щось поїсти для дитини. І не забудь спершу скуштувати — для певності.

— О, у мене є печиво, яке я не встигла з'їсти раніше й принесла з собою!

Клої, яка досі мовчки стояла й слухала дорослих, почала риштися в сумці й дістала звідти печиво.

— Я краще ось це з'їм! Ай! Дядьку!

Але скуштувати печиво їй так і не вдалося.

Бо щойно Клої витягнула шоколадне печиво — Блейк тут-таки вихопив його і відправив до рота за один укус.

— Ай, навіщо з'їв! Це було моє!

Блейк, не звертаючи уваги на Клої, яка лупила його по стегну, неквапливо пережовував і казав:

— Принеси щось поживне. Не солодощі на кшталт шоколадного печива, а повноцінну їжу.

— Так, принесу якомога швидше.

Блейк, що вмить проковтнув печиво, яке могло б стати для Клої обідом, понуро опустив брови й попросив у небожі вибачення.

— Вибач, Клої. Дядько просто дуже проголодався.

— ...Дядько — справжній лицемір.

— Але ж ти знаєш, що дядько тебе щиро любить?

— Не намагайся виправдати провину словами про кохання!

— Ох ти ж. Знаєш слово «виправдати»? Ну й розумниця у нас небожа, найрозумніша в цілому світі!

Блейк добродушно вислуховував Клоїні бурчання, але очима весь час шукав по кімнаті — виглядав докази знущань, які мали десь тут ховатися.

— Дядьку, ти чого дивишся?

Схоже, дівчинка помітила його погляд.

Клої, яка старанно розтирала дядькові ногу, повернула голову туди, куди він дивився.

— Дядьку, ти хочеш ляльку? У мене їх дуже багато, можу одну подарувати!

— Ні. Просто кімнату хотів оглянути.

— Ой, ну й сказав би!

Ніби й не ображалася щойно — Клої широко всміхнулася й узяла дядька за руку.

— Я тобі все покажу! Ходи сюди!

Дівчинка, сповнена ентузіазму, потягла дядька за собою й починала демонструвати кімнату куток за кутком.

— Тут я навчаюся і читаю книжки! Правда, ще жодного разу не сідала за стіл!

— А тут я вдягаюся! Дивись, дядьку! Хіба сукня не чудова? Коли я в ній прийшла, всі оплескали мені!

Але скільки Клої не водила дядька по кімнаті зі щирою посмішкою — всюди знаходилося лише те, що свідчило про дбайливе ставлення до дитини. Жодного сліду знущань.

— А тут...

— А тут місце для маґічних каменів!

Клої по черзі відкривала ящики туалетного столика і хвалилася речами.

— Я казала, що одного вистачить, але ось — забили під зав'язку. І пообіцяли потім ще більше дати!

Сказавши це, дівчинка пильно дивилася на дядька — ніби чекала чогось.

Але губи Блейка все одно стискалися у стурбовану пряму лінію.

Невдовзі вони повернулися до спальні, й Блейк швидко обвів поглядом ліжко.

Ну-бо.

Золоті очі Блейка, що досі шукали хоч якийсь натяк, раптом спалахнули — він побачив щось на ліжку.

— Клої, що це за ганчір'я?!

Він підняв ватяну ляльку з кривуватими оченятами і ротиком і вигукнув із видом «попався!»:

— Оця потворна лялька-страховисько — що за річ взагалі-

— Це Брукс подарував! Сам зробив як подарунок на день народження. Ти ж бачив тоді, хіба не пам'ятаєш?

— Ні, пам'ятаю! Для першого разу вийшло непогано, Бруксе!

— А, дякую.

Брукс, який якраз заходив з їжею і не чув початку розмови, відповів трохи ніяковіючи.

— Це, звісно, не бог зна яка майстерність, але все одно приємно почути похвалу.

Поки Брукс тішився собою, Блейк опустив погляд додолу.

Скільки він не шукав — жодного сліду знущань.

Не може такого бути.

Його очі тривожно захиталися.

Луціан Ліандер, який так жорстоко поводився з Мелісою, яка чекала на дитину, — і раптом не завдавав насильства власній доньці? Не може бути.

Чоловік, що так ненавидів дитину, — і зовсім без задніх думок? Не може бути.

Поки Блейк потопав у роздумах, почувся голос Меліси.

— Брате.

Схоже, сестра мала ті самі підозри — вона методично відчиняла шафи одну за одною й тепер покликала його до себе.

Він підійшов, і Меліса вказала на одну зі шаф:

— Глянь.

Блейк зазирнув туди — і на його чолі пролягла зморшка.

— ...Речі для немовляти?

— Не просто для новонародженого.

Меліса з неприємним виразом узяла одну річ і показала братові.

— Дивись — усе нове. Значить, це не те, що вже могло бути в кімнаті від якоїсь іншої дитини.

Блейк глянув на сестру — йому потрібно було більше пояснень.

— Що за дитина? Ти хочеш сказати, що раніше ця кімната належала іншій дитині?

— Поки я ще жила в цьому замку — точно ні. Але я припускала таке. Вся меблі тут зроблені на замовлення для дитини. Тому я й подумала, що тут мав бути законний господар. Але тепер бачу нові речі, і...

***

Поки Меліса й Блейк із підозрою вдивлялися в рожеву хутряну шапочку для немовляти в шафі —

Зараз!

Клої метнулася, мов летяга, підбігла до книжкової полиці і витягла найважчу книгу.

Дівчинка поклала книгу на стіл із округленими кутами і обережно розкрила її посередині — аби дістати звідти цінний аркуш, що зберігався всередині.

Вона бережно зберігала його, щоб бува не пом'явся. Це був договір.

Той договір, що вона склала в голові минулого тижня — в оранжереї, поки Кессі та Ізабель по черзі розчісували їй волосся.

Дівчинка серйозно дивилася на аркуш. Його зміст був такий:

***

ДОГОВІР

1. Рід Ліандерів не перешкоджає роду Арус вільно торгувати маґічними каменями.

2. Клої живе по шість місяців на рік по черзі — на землях Арус і на землях Ліандерів. Однак якщо Клої захворіє, або їй буде важко, або вона дуже сильно скучить — вона може приїздити після домовленості.

3. Де Клої житиме — вона вирішить сама, коли їй виповниться 18 років. При цьому її рішення всі поважають.

Луціан Ліандер ( )

Іан Ліандер ( )

Меліса Арус ( )

Блейк Арус ( )

Клої ( )

***

До кожного пункту договору вона прийшла після довгих роздумів.

Поки Клої стежила за всіма таємно, вона з'ясувала: і серед Ліандерів, і серед Арус ховалися шпигуни, що спеціально підкидали хибні відомості.

Щоб виявити тих, хто за цим стоїть, — і щоб надалі обидві сторони не давали себе обманювати, — їм украй потрібна була хтось, хто міг би їх з'єднати.

І як не крути, такою людиною могла стати лише вона сама.