Розділ 32

Треба, щоб обидва роди якомога частіше зустрічалися — і я буду між ними.

Якщо й існував єдиний спосіб запобігти непорозумінням — то це відверта розмова.

Але щоб два ці роди були здатні на таку розмову між собою — малоймовірно.

Проте якщо я буду жити по шість місяців у кожного з них по черзі.

Якщо обидва роди будуть підтримувати хоч якийсь зв'язок заради мене.

Непорозуміння між ними саме собою розвіється.

Адже є речі, про які можна здогадатися без слів.

Побачивши на власні очі, що в обох родах — лише люди, нездатні скривдити дитину, — відвернутися від цього не вийде.

Звісно, мені доведеться добре потрудитися як посередниці між ними!

Впораюся! Адже я, як і казав дядько, — справжня розумниця!

Клої бадьоро думала про це й ще раз пробіглася поглядом по договору.

Гм………………

З другим і третім пунктами проблем не було, але перший викликав певні сумніви.

Все-таки я складала його, не знаючи обставин роду Ліандерів………………

Клої пригадала слова Іана та Луціана, які почула сьогодні в залі засідань, і потягнулася за пером.

Спершу закреслила «не перешкоджає» наприкінці першого пункту й замінила на «допомагає».

Потім дрібними літерами дописала знизу: «Рід Ліандерів більше не зобов'язаний постачати маґічні камені роду Арус». Подумала хвильку — і ще вмістила в куточку: «Просто потрібно дати можливість торгувати маґічними каменями самостійно!»

Лише тоді Клої залишилася задоволена змістом договору і посміхнулася куточком рота.

Трохи прикро було, що ретельно виведені літери тепер виглядали заплямованими, — але головне не форма, а зміст.

Так і рід Ліандерів не мучитиметься, виробляючи маґічні камені невідомо куди, і рід Арус не страждатиме, не маючи доступу до них.

Договір був готовий — тепер залишалося домогтися, щоб його прийняли.

Розвіяти непорозуміння остаточно і знайти тих, хто стоїть за всім цим, — це вже справа після того, як договір набуде чинності.

Хоч підлогою мені доведеться качатися — а підписи отримаю.

Клої твердо вирішила це і вже збиралася покликати маму — як раптом почула її голос сама.

— Клої.

Наче думки збіглися — мама сама її окликнула.

— Клої, швиденько йди їсти. Мабуть, зголодніла.

Схоже, мама вже закінчила розмову з дядьком — а може, вирішила, що спочатку треба нагодувати доньку. Вона повторила:

— Моя донечко, іди сюди!

— Мамо, я не голодна!

Але Клої, яка щойно так рішуче налаштувалася, думати про їжу зовсім не хотіла.

На моїх руках зараз доля всієї родини — яка ще їжа!

Сповнена рішучості Клої притиснула договір до грудей і, підстрибуючи, підбігла до мами.

— Я зовсім не голодна. Краще — мамо, мені треба піти до зали засідань! Мені є що сказати всім дорослим разом! Це дуже важливо!

— Гм. Гаразд, але спочатку поїж. Ти весь день нічого не їла.

— Ні! Я не голодна! Мене зараз у кабінет відведи-

— Клої.

Клої, яка вже готувалася вередувати, завмерла — мама нахилилася до неї й дивилася просто у вічі.

— Їжа.

— ...Я, ну, кабінет………………

— Спочатку їжа.

— ...

— Поїмо спочатку?

Зіниці мами розширилися — і той погляд не тремтів ані трішки. Клої обережно поклала договір на стіл.

І тихенько підійшла до накритого столу й сіла.

— Б-буду їсти багато, мамо………………

— Так, жуй добре.

Клої слухняно жувала свіжі овочі й обережно запитала:

— Мамо. Тоді — якщо я все це з'їм, можна буде піти до зали засідань?

— Так.

Обличчя Клої вже майже засяяло — але тут мама додала умову.

— Почистиш зубки й гарненько поспиш — тоді й підемо.

— Як... не одразу після їжі?

— Так, маленькі діти вночі сплять. Час вже пізній.

Хочу піти швидше.

Клої поглядала на маму краєм ока, жувала й вичікувала момент, щоб тихенько запитати:

— А не можна спочатку зайти до зали засідань, а потім уже спати? Це недовго! Справді важлива справа!

— І ця справа важливіша за здоров'я моєї доньки?

— Важлива!

Зіниці мами знову розширилися.

— Донечко.

— Так.

— Це справді-справді важливіше за здоров'я моєї доньки?

Клої побачила погляд хижака — і заскрипівши, відвернулася.

— ...Н-ні………………

— Ось і м'ясо їж.

— Угу……………

Ковток. Клої насилу проковтнула м'ясо і подумала подумки.

Це не слабкість. Аж ніяк не страх.

Це просто... я... хо-хороша донька. Ось і все.

Але навіть так думаючи, Клої відчувала легку образу — і зробила заяву: ось цього вона не поступиться ні за що.

— Але, мамо, поки я сплю — ти з дядьком нікуди не ходи.

— Добре.

— Обов'язково, обов'язково! Нікуди не йти!

***

Наступного ранку, ще до світання, помічник Ліандерів виконав наказ — будь-якими засобами, в найкоротші строки — і поклав доповідь на стіл.

— Схоже, що до земель Арус... не відправляли.

Але обличчя Луціана, який слухав звіт, дедалі більше кам'яніло.

— Так точно. Для докладного розслідування потрібен час, але за нинішніх обставин важко припустити інше. Під підлогою в кімнаті шпигуна було знайдено кілька маґічних сувоїв із координатами, що не належать роду Арус.

Іан, який із серйозним виразом слухав пояснення помічника, нетерпляче запитав:

— Хто за цим стоїть?

— Це... поки що встановити не вдалося. Ті, кого підозрюють у співпраці з Мейсоном і переправленні маґічних каменів в інше місце, — всі покінчили з собою.

Роман із вибаченням у жесті передав другу доповідь і продовжив:

— Ось тут — список слуг, які наклали на себе руки. Серед них є такі, що служили тут від трьох до п'ятнадцяти років.

— ...

Луціан та Іан похмуро дивилися на довгий список.

Вони й самі не думали, що всі слуги цього величезного замку — виключно люди Ліандерів.

Яка б щільна сіть не була — там, де є дірки, проникає бруд.

Та й самі вони тримали в інших великих родах шпигунів для нагляду.

Але все одно — вважали, що таких буде один-два. Якась дрібна мушва.

Вважали, що вони крутяться хіба що на задвірках роду.

Самовдоволено.

Не підозрюючи, що ця комашня вже проникла в найглибші куточки їхніх земель і відкладає там яйця.

— Від конюха до помічника…….……

Іан помітив знайоме ім'я в довгому списку і скривив губи.

— Гарно влаштувалися, нічого не скажеш.

— Це явно не справа одного дня. А значить, і ті, хто за цим стоїть, — не прості.

Луціан жбурнув доповідь на стіл і наказав:

— Розслідуйте ретельніше. Ті, кого впіймали, вдали, ніби покінчили з собою, — але в замку напевне залишилися інші.

— Так.

— Максимально ретельно, нікого не пропускаючи. Знову — будь-якими засобами, і якщо потрібні ресурси — запитуйте що завгодно. Забезпечимо все необхідне.

— Так!

Коли відданий помічник вийшов, Іан і Луціан мовчки стояли із затьмареними обличчями — жоден не поспішав відкривати рота.

Це була вже не просто справа про шпигунів, які переправляли маґічні камені.

Це був доказ того, що весь рід — попав під вплив якоїсь величезної сили. Сили, яку досі не вдалося встановити.

— А шпигуни, яких ми відправили до роду Арус?

Після довгого мовчання Іан тихо запитав:

— Їхнім донесенням можна довіряти?

— Їх завербували серед роду Ґревісів. Вони не можуть брехати.

Але навіть вимовивши це, Луціан не міг стримати сумніву, що підіймався всередині.

Чотири роди, обрані драконом, отримали сили відповідно до своїх родів.

Серед них — сила, дарована роду Ґревісів, була нерозривно пов'язана з їхньою природною чесністю.

Поки у цьому світі існує здатність до перевтілення, поки існує оракул — вони приречені бути моральними.

Але зараз, у глибині замку Ліандерів, виникав сумнів у цій, здавалося б, непорушній аксіомі.

Невже насправді.

Невже рід Ґревісів справді нездатний брехати.

Чи можна беззастережно вірити їхнім донесенням — коли навіть слуги, що служили роками, виявилися здатні на неправду…………

Поки Іан і Луціан перевіряли документи, зібрані помічниками зі встановленими особами, — пролунав стукіт.

Тук-тук — легкий, жвавий звук у двері.

А тоді — голос, якого вони не очікували почути.

— Добрий день! Це я, Клої! Є у вас хвилинка?

Голос дитини, незаплямованої жодним горем, — наче дзвіночок.

Він прокотився хвилею крізь похмурий кабінет, де, здавалося, не лишилося місця навіть для світла.

— Я хочу вам дещо показати. Це дуже-дуже важливо! Ви не пожалкуєте, якщо прийдете!

— ...

— ...Не могли б ви... піти зі мною... до зали засідань?

Голос дівчинки, що починався сміливо, — дедалі більше нерішуче вагався. Луціан та Іан мимоволі відчули, як щось тепле пробилося крізь їхній похмурий настрій.