Розділ 33

— Що ж робитимемо, брате?

Іан поклав на стіл документи, які вже встиг перечитати кілька разів, і запитав:

— Каже, що дуже-дуже важливо, і ми не пожалкуємо, якщо прийдемо.

— Що тут думати. Кличе — значить, треба йти.

Луціан відповів так, ніби жодних заперечень і бути не може, відклав документи й піднявся.

Все одно щодо шпигунів зараз нічого більше зробити було неможливо.

А тоді краще — обговорити з родом Арус, що робити далі, поки вони на його землях, і де перебуватиме дитина.

Хоча насправді, мабуть, це просто відмовка. Відмовка, щоб побачити оту дитину — мов промінь сонця серед усього цього.

— Ой………………!

Він без вагань відчинив двері — і побачив дівчинку з напруженим обличчям, що міцно стискала маленький кулачок.

— В-вийшли так швидко!

Клої, яка явно збиралася грюкнути кулачком у двері ще раз, але не встигла, ховала руку за спину і квапливо мовила:

— Я знала, що ви вийдете!

— Невже?

— Так! Тому я спокійненько чекала!

Хі-хі. Клої сміялась, як сонечко. І Іан, і Луціан мимоволі посміхнулись у відповідь.

***

Клої таки добилася свого — зібрала обидва роди в залі засідань — і впевнено шльопнула аркуш паперу на стіл.

— Що це, Клої………………?

— Договір!

На запитання Блейка дівчинка відповіла з гордістю.

На відміну від минулого разу, коли вона несміливо всідалась на самому краю — тепер Клої впевнено зайняла місце на чолі столу.

— Ви весь час сваритесь — ось я і склала. Добре зробила, правда?

Дорослі схилилися й поглянули на трохи пом'ятий аркуш.

— Ну як?

— ...

Але попри бадьорий тон дівчинки — всі дорослі, прочитавши договір, мовчали.

Якби таке принесла протилежна сторона — вони б обурено відмахнулись.

По шість місяців. І аж до вісімнадцяти років.

Чому їхня Клої має так довго бути на чужій території?

— Добре ж, правда? Справді непогано?

Але сказати це вголос вони не наважились.

Бо принесла це саме Клої.

Дитина, чиє ім'я стояло в договорі, — безпосередня учасниця всього цього.

— Е, то, Клої………………

Блейк, що довго дивився лише на договір, нарешті з вагою розкрив рота.

— Ну, це ось…….…

— Що? Я намагалась зробити якомога справедливіше. Невже погано?

Благальний погляд дівчинки — і слова «не можна» застрягли в Блейка в горлі.

— Ні, погано не скажу.

— Тоді добре?

— Але й не скажу, що добре…….…

— А. Треба обговорити?

Клої широко всміхнулась і з розмаху відкинулась на спинку крісла.

— Нічого. Я можу чекати. Говоріть скільки завгодно!

Ця готовність чекати, скільки б не тривало — і Луціан тихо зітхнув, подивившись на протилежний бік столу.

— Мелісо.

Він тихо вимовив ім'я й поглядом кивнув на Клої.

— Дитина сьогодні взагалі спала?

— ...Мабуть, трохи. Я поклала її після їжі, але вона швидко прокинулась — мало, певно, поспала.

— Я пішла спати ненадовго, зате виспалась! Лінда казала, що краще поспати мало, але міцно, ніж довго, але погано!

Луціан дивився на дівчинку, яка балакала без упину, потім підвівся зі свого місця.

Підійшов до Клої й прикладав руку до її чола.

— Є температура. Кессі, відведи дитину і вклади спати.

Клої, яку раптовий рух Луціана явно здивував, на мить завмерла — і невпевнено промовила:

— Е, я справді добре себе почуваю………………

— Де там добре. Ти всю ніч не спала. Навіть якби ти спала цілий день — і то було б мало.

Від слів Луціана Меліса нарешті помітила: щось із дівчинкою було не так.

Вона думала, що Клої просто не може насититись спілкуванням із нею та братом після довгої розлуки — що кожна хвилина поруч дорожча за сон.

Вважала, що то звичайне збудження від возз'єднання.

— Діти не можуть довго не спати. Накопичилась втома — ось і температура.

Клої поглядала на всіх і все одно повторювала, що може залишитись.

І тоді Меліса згадала вчорашній вечір — як дівчинка будь-що намагалась помирити лицарів.

І як перед сном суворо-суворо просила: поки вона спить, нікуди не йти.

— Іди спати. Коли буде результат — скажемо.

— ...

— Розглянемо якомога доброзичливіше. Тож не хвилюйся.

Меліса й Блейк зрозуміли запізно — пізніше, ніж Луціан Ліандер — що дівчинка боялась. Що переживала.

Те, що вони були поруч увесь цей час — і все одно не помітили страху дитини раніше нього.

Яке ж це провальне ставлення до опіки. Від сорому й провини щось болісно стислось усередині.

— ………………Гаразд, Клої.

Блейк із зусиллям підняв куточки губ і заговорив, намагаючись заспокоїти небожу.

— Не хвилюйся. Поки ти спатимеш — нікуди не підемо. Ми приїхали надовго, всі справи в маєтку залагодили заздалегідь. Доки все не вирішиться — не рушимо з місця. Тож спи спокійно.

— ......Правда?

— Правда. Обіцяю.

Почувши слова дядька, Клої на мить вагалась, а тоді обережно відкрила рота:

— І не сваритиметесь?

— Що?

— Поки я сплю — не будете сваритись? Якщо лицарі почнуть — зупините? Правда?

Клої швидко перевела погляд між мамою і татом і тривожно додала:

— Не почнете без мене війну, і коли я прокинусь — не скажете, що когось із них я вже ніколи не побачу?

— ...

Дорослі нарешті зрозуміли природу її страху — і з запізненням кивнули.

— Обіцяємо.

— Обіцяємо. Не хвилюйся, Клої.

Але відповіді, що пролунали після кивків, були надто поспішними.

— Ось, обіцяємо.

Бо очі дівчинки, яка нарешті з полегшенням видихнула, були надто чисті.

Ті очі — мов дзеркало, що відбивало дорослих — були до болю прозорі.

— Раз пообіцяли — тепер спи спокійно.

— Гаразд!

Дорослі, мов один, простягали руки — намагаючись заспокоїти дитину.

***

Поки Клої провалювалась у сон.

Меліса, завершивши довгу розмову з братом, повільно піднімалась сходами головного крила.

Обійшла знайомий до болю, і водночас чужий коридор — і зупинилась перед дверима спальні Клої.

Тихо відчинила двері — і побачила чийсь силует, що вже сидів там у темряві.

Луціан Ліандер. Меліса зрозуміла, хто це, — і її рука мимоволі стиснулась.

— Зачини двері, Мелісо.

Луціан, не обертаючись, впізнав, хто увійшов, і тихо сказав:

— Дитина чуйно спить. Від найменшого світла може прокинутись.

Смішно.

Меліса подумки хмикнула.

Клої, як засне — хоч з гарматою стріляй, не прокинеться.

Але думаючи так, Меліса все одно тихенько зачинила двері.

І, приглушуючи звук кожного кроку, підійшла до ліжка дитини.

Присіла поруч — трохи осторонь від Луціана — і мовчки дивилася на доньку.

Мабуть, дуже змоталась. Дівчинка спала міцно й рівно — навіть не ворухнулась — тихо сопучи в подушку.

Меліса дивилась на доньку, що солодко спала без жодного поруху, і на її обличчі з'явилась трохи гірка посмішка.

Усі в землях Арус казали, що Клої — вилита вона.

Але якщо придивитись — у доньці проглядали риси батька.

Особливо ось так — коли вона міцно спала, з беззахисним обличчям — це було особливо помітно.

— Мелісо.

Поки вона дивилась на доньку з важким серцем — Луціан, що сидів у темряві мовчки, мов розчинившись у ній, подав голос.

— Ліандери……………… вирішили прийняти пропозицію Клої.

Меліса підняла на нього погляд.

Луціан Ліандер, як і раніше, дивився лише на доньку.

— Але є умова.

Блідий місячний промінь ледь освітлював його чіткий профіль.

Меліса дивилась на це обличчя — мов статуя, що виблискує у темряві — і коротко кинула:

— Яка?

— Поки Клої перебуватиме на землях Арус — хтось із нашого роду також їде з нею. Людей буде троє — не більше.

Всі думають однаково.

Меліса, не повертаючись до нього, байдуже схрестила ноги.

— Добре, приймаю.

Почувши її відповідь, вона відчула, як погляд Луціана — досі звернений убік — повернувся до неї.

Але Меліса не відповіла на цей погляд і, дивлячись лише на Клої, продовжила:

— Натомість у мене теж є умова.

— Неможливо. Мелісо!

В ту мить їй здалося, що вона чує голос Брукса.

— Як ти взагалі можеш казати мені йти туди і бути під наглядом, Мелісо!

І голос Блейка — з почервонілими очима, з важким зітханням.